Реклама на сайте Связаться с нами
Видатні пам’ятки історії та культури України

Ікона “Волинська Богоматір”

(кінець XIII — початок ХІV ст., Луцьк)

На главную
Видатні пам’ятки історії та культури України
Ікона “Волинська Богоматір”

Найперше в уявленні про релігію та Бога кожної людини, котра народилась і виросла в Східній Європі, виникає образ церкви й ікони. Без ікони важко взагалі уявити церкву, яка є певним зібранням ікон. Колись ікона була в кожній хаті, й початок кожного буденного чи святкового дня починався з молитви перед іконою. До неї, як до Бога, зверталися в усі тяжкі часи, просили захисту та щастя. З іконою було пов’язане здоров’я дитини, шлюб, виїзд у справах чи на війну, смерть. Ікона супроводжувала людину все її життя. Її зберігали, як найдорожчий скарб, передавали від одного покоління до іншого як велику духовну спадщину. Так було протягом тисячоліття від запровадження християнства в Київській Русі. Ікона стала своєрідним “передавачем” традицій історії кожної сім’ї, а отже, й цілого народу або багатьох народів.

В іконах збереглася складна історія з її злетами й лихоліттями, святами й бідами. Чим більше іконі років, тим вона цінніша як духовне втілення всіх подій нашої історії. Знайдення старовинних ікон можна порівняти з яскравим науковим відкриттям. Так сталося 1962 p., коли в Луцьку в Покровській церкві звернули увагу на дуже стару на вигляд ікону. Згодом з’ясувалося, що за технікою виконання, а головне, за стилем розпису, її вік становив щонайменше близько 700 років, тобто вона була створена наприкінці XIII — на початку XIV ст. Це один із горезвісних періодів нашої історії, коли після руйнації ханом Батиєм Києва у 1240 р. Київська Русь опинилася під татаро-монгольським ярмом. Було розорено міста з їх церквами, знищено людей, горе прийшло на давньоруські землі. Й лише в лісистих місцевостях Волині, Сіверщини, куди нечасто заглядали загони кочівників, збереглися оселі й церкви.

Виявлена реставраторами ікона Волинської Богоматері є зразком так званих чудотворних християнських святинь. Чудотворні ікони є в багатьох церквах і монастирях не тільки України, а й багатьох держав Східної Європи. В Україні більшість чудотворних ікон зображують Богородицю. Їх відомо близько двадцяти: Почаївська, Корсунська, Вишгородська, Любецька, Холмська, Києво-Печерська Успенська та інші. Луцька ікона належить до чудотворних ікон місцевого значення. Дослідники пов’язують створення волинської ікони в Луцьку з подіями, що відбулись у 1289 p., коли князь Мстислав Данилович переніс свою резиденцію з Володимира-Волинського до Луцька, де був більш укріплений замок. Сюди ж перенесено й Волинську єпіскопську кафедру. Оскільки татаро-монгольським ханам не вдалося встановити повного контролю над Галицько-Волинським князівством, це стало приводом для проголошення особливого заступництва князівства Божою силою. Створену, ймовірно, місцевими іконописцями або майстрами, котрі залишили Київ, ікону із зображенням Богоматері проголосили покровителькою Волинської землі, що має чудотворні властивості захисту від напастей і зла.

Узагалі культ Богородиці в православній церкві в Україні набув найбільшого поширення. Відомо, що у Візантії зображення Діви Марії з її сином Ісусом було також найпопулярнішим сюжетом в іконописі. Існувало декілька встановлених церквою її образів: зображення на повний зріст із піднесеними в молитві руками — “Оранта” або “Знамення”; сидячи з дитиною на лівій руці — “Одигітрія” (“Провідниця” в житті, дорозі, особливо в морі); сидячи на престолі з дитиною — “Влахернітіса” (від назви передмістя Царграда з церквою Богородиці); з дитиною, яка обіймає шию матері, — “Елеуса” (з грецької “замилування” або “ніжність”) та інші.

Волинська ікона з Луцька належить до типу зображень Богоматері, що мають назву “Одигітрія”. Велична, спокійна фігура Діви Марії з дитиною на руці втілює найвищу ступінь натхненності. Її молоде обличчя з великими, спокійними, мудрими очима надихає на впевненість. Незвичайно пластичні лінії малюнка окреслюють деталі цих двох персонажів. Але в усій схемі побудови образів, нахилі голови, руках, в одязі, навіть у складках, у застосуванні гами кольорів простежується певний зв’язок з іконописними творами Константинополя на останньому злеті візантійської культури. Це особливо помітно при порівнянні її з мозаїчним зображенням Богородиці Одигітрії XIV ст. із церкви монастиря Хора в Константинополі, яке відоме зараз під назвою “Кахріє Джамі”. Вираз очей різний: на волинській іконі Богоматір дивиться на глядача, ніби підтримуючи його у розв’язанні життєвих проблем, а на константинопольській вона опустила засмучені очі, переживаючи за долю своєї дитини й роду людського. В цьому, мабуть, зафіксований різний настрій майстрів: з одного боку, віра в краще майбутнє українського народу, а з іншого — безнадійне становище Візантійської імперії в останні століття її існування.

Складно зрозуміти, які причини змусили автора ікони створити в образі дитини Ісуса дорослу людину із суворим виразом обличчя. Що спонукало художника зробити це: суворий час, загроза небезпеки чи його неспроможність намалювати дитяче обличчя? Інші підкреслені деталі його образу (міцна шия, руки з певними атрибутами, високий лоб) свідчать про те, що таким був задум художника. Йому хотілося зобразити не безсилу ще дитину, а образ сильної боголюдини, яка постраждала за людські гріхи й готова до рішучих дій, до захисту добра та правди. Таким чином митцеві вдалося розв’язати цю складну проблему. Створенням такого образу художник намагався викликати в глядача серйозні почуття його відповідальності перед життям і часом.

Важливе значення у створених на волинській іконі образах та палітрі кольорів мають канони візантійської церкви. До появи християнства в Київській Русі ікона як окремий вид церковного культового предмета-символу та мистецького твору на території Римської та Візантійської імперій пройшла складний шлях розвитку. Мистецтво іконопису утверджувалось у боротьбі різних течій християнської релігії. Якщо для західної гілки католицького християнства в зображенні святих головними були скульптурні твори, то для східної гілки православного християнства Візантійської імперії — живописні твори — ікони, настінні розписи й мозаїки. Обидві гілки християнського релігійного мистецтва виникли на основі античного греко-римського мистецтва.

У Візантійській імперії ікона не відразу посіла панівне місце в релігійних культах. У VIII—IX ст. імперія пережила період “іконоборства” — жорстокого переслідування церковних ікон. І лише на VII Вселенському соборі 787 р. у Нікеї та на помісному соборі 842 р. у Константинополі були ухвалені рішення про те, що всі ікони та різні зображення повинні бути в церквах, але віруючі мають віддавати шану й повагу не матеріалу, з якого зроблені ікони, а створеному образові. Ікона стала “мальованим словом”, яке за допомогою зорових відчуттів допомагає сприймати Бога. Саме слово “ікона” походить від грецького “ікон” — “зображення”, “образ”, якому візантійські богослови надавали значення поняття “логосу”, “ідеалу”, “ідеї”, “символу”, “першообразу”. Розроблені богословськими вченими (Псевдо-Діонісієм Ареопагітом у VI ст., Іоанном Дамаскіном у VIII ст., Теодором Студитом у IX ст.) теоретичні засади для появи ікон були головними у створенні канонів в іконописі православної церкви. Згідно з ними, наприклад, у зображенні Богородиці підкреслено довгий, тонкий ніс, великі тужливі або сумні очі, все обличчя — своєрідний символ жіноцтва. Малі вуста свідчили про відсутність фізичної спокуси й тілесної пристрасті.

Велике значення в канонах і зразках надавалося застосуванню певних кольорів у зображеннях на іконах. Переважали золотистий і жовтий, які символізували кінцеву мету життя християн — небесне царство. Білий визначав перетворення небесного на землі. Блакитний колір символізував небесну твердь, зелений — усе земне. Пурпуровий став символом царського, божественного походження. Близький до пурпурового темно-червоний колір теж означав царське походження й виявлення ласки Божої. Особливо ретельно підбирали кольори при зображенні основних осіб християнської релігії — Ісуса Христа та Діви Марії.

Золотисто-жовті кольори на волинській іконі (обличчя, накинутий хітон на колінах Ісуса, німби навколо голови) підкреслюють божественність персонажів, біла сорочка на Ісусі — його небесне походження на землі, блакитно-зелена блуза на Богоматері — ознака земного походження, її коричнюватий мафорій — ознака Божої ласки до неї. Незважаючи на суворі церковні канони, до XIV ст. і у візантійському іконописному мистецтві відбулися певні зміни. Вони полягають у заміні нанесення лінійних контурів певним моделюванням об’ємності облич, у пом’якшенні ліній і самих образів, у наближенні їх від символів християнства до живих людей. Так, на волинській іконі накладено більш темні “тіні” під очима, на носі, щоках, підборідді Богоматері, на обличчі Ісуса.

Треба зазначити, що хоча між Візантією та православною церквою України в XIV ст., крім релігійно-бюрократичних відносин, існували ще й культурно-мистецькі зв’язки, після прийняття християнства на Русі формується київська школа іконопису, серед митців якої був відомий іконописець Алімпій (1050—1114 pp.). Від неї після татаро-монгольської навали відгалужується волинська школа іконопису, один із ранніх творів якої, можливо, репрезентує описана чудотворна волинська ікона Богоматері Одигітрії з Луцька. На територіях, де була православна церква, — в Болгарії, Македонії, Сербії, крім суто візантійських закономірностей іконного мистецтва, розвинулися свої регіональні властивості. Вони наявні й на волинській іконі, яка водночас із певними новаціями в мистецькому зображенні на іконах XIV ст. зберегла схематизм старих канонів у зображенні рук, нанесенні хрестоподібних орнаментів, розташованих символічно на фігурі Богоматері.

Знайдена ікона підтверджує самобутність давньої культури Волині. Кампанія іконоборства за радянських часів, а також колекціонування, що охопило весь світ, стали причиною зникнення багатьох раритетних зразків давніх ікон із території України. Тому цінність знахідки волинської ікони в Луцьку є тим більш значною.


Опис ікони “Волинська Богоматір”. Волинська ікона з Луцька належить до типу зображень Богоматері, що мають назву “Одигітрія”. На ній зображена Богоматір з маленьким сином Ісусом на лівій руці. Її голова злегка схилена до сина, а права рука звернена до нього. Одягнена Богоматір у блакитно-зелену блузу, що виглядає на правій руці та з-під верхнього плаща (мафорія), який накинутий на голову й складками спадає з похилих плечей. Його краї орнаментовані стрічками й орнаментальним плетінням із ниток. На її дитині — біла орнаментована сорочка, на плечах і поясі — зеленуватий шарф, а на колінах — жовтий хітон. Ісус зображений фронтально сидячи, права рука зігнута в молитовній позі, ліва лежить на стегнах. Навколо голови діви Марії та Ісуса — круглі золотисті німби, причому німб Ісуса розділений смугами хреста, з яких завжди видно тільки три кінці. У лівому кутку ікони слов’янськими літерами — напис про зображення Богоматері, а зверху від її сина — напис його імені.

Нині ікона зберігається в Національному художньому музеї у Києві.