Портрет Семена Сулими

У середині XVIII ст. з’являються репрезентативні родинно-меморіальні портрети українських полковників і полковничих, козацької старшини інших рангів. Портрети писано переважно з натури, вони живо і безпосередньо доносять до нас образи минулого, мають значну художню цінність. На відміну від ктиторських (присвятних, які зображували замовника або будівничого церкви) та епітафіальних (надгробних) портретів, котрі славили чесноти і заслуги портретованих і які виставляли в церквах для загальної пошани, світські портрети мали інтимніший характер, прикрашаючи покої господарів. Право на власну парсуну мав далеко не кожен: не належали до таких ні рядові реєстрові козаки, ні городяни середнього статку.

Зазвичай портрети писалися з нагоди якоїсь події, приміром, в пам’ять за померлим, про що свідчив напис для нащадків. Виконувалися вони переважно після смерті, іноді лише за словесним описом. Портрет визначав отриману посаду. Парні сімейні портрети писали до річниці весілля. Всі вони були здебільшого меморіальними, а тому не допускали нічого зайвого, тимчасового, випадкового. Пози одноманітно скуті, обличчя застиглі, одяг урочистий.

Серед знатних українських родів виділяються сімейні галереї Галаганів, Дараганів, Родзянок, Сулимів.

Портрети із Сулимівського маєтку на Київщині виконано в різний час, різними манерами, і репрезентують вони кілька поважних типів: наказного гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка, генерального хорунжого і наказного гетьмана Івана Федоровича Сулиму, полковника Семена Івановича Сулиму, його дружину Параскеву Василівну, дочку лубенського полковника Савича. Парні портрети останніх виконано, певно, з нагоди срібного весілля у 1754 р. — типові українські парсуни.

Семен Іванович обрав імпозантну позу, він ніби закам’янів, не без хизування тримаючи полковницького пірнача, якого не мав його батько. Обличчя Семена Сулими сповнене доброзичливості, привітності. Він задоволений своїми успіхами. Поверх традиційного жупана полковник одягнув новомодний зелений каптан німецького крою, нафабрив і шикувато закрутив вуса. Головним художнім засобом у портреті є світлотінь. Крім герба, на тлі в портреті нема нічого площинного. Деталі орнаменту на жупані вимальовані так рельєфно, шо існують майже самостійно від тканини. Для самовдоволення полковник мав достатньо підстав. Предками його були славні козаки, які прислужилися рідному краю, проте не мали аристократичних коренів. Батько, Іван Семенович, зумів-таки виправити це і дістав “документ”, за яким родоначальником роду Сулимів був “шляхтич німецької землі”, канцлер польського короля XVI ст. Семен Іванович як представник знатного роду замовив переклад з польської того розділу геральдичної книги, де значився герб, наданий сім’ї Сулимів. У 1739 р. він отримав посаду переяславського полковника і обіймав її до смерті 1766 р. Він був людиною енергійною, освіченою, цікавився теорією військової справи, розкішно обставив свій дім у Сулимівці: турецькі килими на підлозі, на стінах портрети, гравюри, картини із запорожцями, дорогоцінна зброя.

За висловом дослідника українського портретного живопису XVII—XVIII ст. П. Білецького, якщо портрет бравого полковника цікавий типовістю образу, архаїчною манерою, то портрет його дружини Параскеви до того ж виділяється майстерністю м’якого виконання обличчя, а разом з тим декоративністю не поступається творам “візерункового стилю”.

Сулимиха, огрядна козачка, котра на свої роки має досить молодий вигляд, спокійна і задумлива, в устах захована ледь помітна посмішка. Нема і сліду гротескності, хоча є атрибути її чоловіка — пірнач, шабля, герб. Утім, герб її власний, оточений ініціалами, шо читаються: “Праскева Василівна Савич супруга (дружина) Семена Сулими, полковника Переяславського”. Вона теж пишалася своєю, такою ж “давньою”, родовитістю. В цьому портреті, як і в інших парсунах, усе знакове. Герб свідчить про шляхетність, золота з фініфтю овальна іконка на биндочці і молитовник у руці — про набожність, троянди — про цноту і любов до краси. Живописець захоплено вимальовує візерунки жупана, орнамент гаптованої сукні, оповиває гладку шию шістьма кільцями великих перлів. У колориті переважають золотисті тони, деінде світиться кіновар, а біля квітів, якими вона мов осипана, проступає зелень. Загальна площинність постаті не суперечить легкому світлотіньовому вирішенню обличчя. М’якість письма, теплий колорит, переважно округлі форми, неспішний ритм ліній — усе це створює настрій спокою і затишку. У портретах подружжя Сулимів не тільки зафіксовані життєво правдиві риси конкретних людей. Це образи типових представників певної соціальної групи відповідного часу.

У родовому маєтку Семена Сулими було чимало мистецьких творів. Досі є окрасою села Сулимівки мурована церква XVII ст. вишуканої архітектури, інтер’єри якої за життя полковника прикрашали ікони виняткової майстерності. Три з них збереглися до нашого часу: “Покрова Богородиці”, “Соглядатаї землі Ханаанської” і “Зустріч Марії та Єлизавети”.

Шедевр сімейної галереї Сулимів — ікона середини XVIII ст.: “древний образ Покрова Пресвятыя Богородицы, на котором в числе народа помещены портреты Сулим, прежних владельцев Сулимовки”.

Сулимівська ікона “Покрови” — один із класичних творів доби “козацького бароко” — за іконографічним типом належить до ростово-суздальської редакції. Богородиця, в оточенні святих і ангелів, представлена у верхній частині, над іконостасом. Зображення мирян знаходяться унизу і займають більшу частину композиції. Реальний і сакральний світ розділено — так вимагала іконописна традиція. В композиції чітко простежено розподіл на канонічні персонажі першого плану (цар, цариця, патріарх, Андрій Юродивий, Роман Солодкоспівець, монах Єпіфаній) та постаті другого плану (козаки, ченці). Починаючи з XVII ст. для українського варіанту Покрови, який набуває величезної популярності, обов’язковими стають (крім канонічних образів) зображення гетьманів, козацької старшини та інших світських осіб.

Талант і майстерність художника насамперед виявилися в умінні анатомічно правильно змоделювати руки. Відомо, що майстри іконописної школи Києво-Печерської лаври штудіювали руки в різних положеннях і ракурсах. Ця деталь може вказувати на приналежність сулимівських ікон до цієї школи, хоча авторство їх не відоме.

Майстер вільно компонує фігури другого плану. Персонажі наче спілкуються між собою, що надає іконі жанровості. В козаку в полковничій киреї, на якого своїм скіпетром вказує цар, вбачають замовника — Семена Івановича Сулиму. Його характерне обличчя досить легко впізнається. Однак, порівняно з портретом 1754 p., він значно молодший і худіший. На голові — козацький оселедець, а не модна зачіска. Його погляд задумливий, а браві вуса ще опущені долу. Впевненість і самовдоволення прийдуть до нього з роками. Розміщення козацької старшини серед канонічних персонажів вказує на відверте прагнення прославити її, утвердивши її значення під Покровом Богородиці. Втім, втілення цієї ідеї є і в світських портретах козацької старшини XVII—XVIII ст. Пам’ятки портретного мистецтва 60-х років XVIII ст. за своїм стилем різні. Але їхні цілком протилежні творчі спрямування спиралися й виходили зі спільних національних традицій.

Змальовуючи численні образи другого плану, художник концентрує свою увагу не так на замовникові, як на двох козаках між царем і царицею. До козака середніх літ у горностаєвій мантії (в ньому вбачають гетьмана Івана Сулиму) звертається молодий козак. В обох бриті голови з оселедцями, обличчя емоційно стримані, навіть суворі. Саме такими мають бути ідеальні козаки — справедливими, розумними і відважними.

Дослідники вважають, що “Покрова Богородиці” не є іконою у звичному розумінні, скоріше — світською картиною, груповим портретом, — настільки в ній конкретні й переконливі образи. Утім, групові історичні персонажі на іконі існують не у вузьких хронологічних рамках, а поза ними. Вони, як реальні особи, перенесені у сакральний “високий світ”, — самі стають сакральними.

Опис портрета полковника Семена Івановича Сулими. Повне обличчя енергійно повернуте до глядача, дивиться весело, самовдоволено, благодушно, розраховуючи на усмішку у відповідь. У правій руці тримає пірнач, лівою хвацько взявся за шаблю. В нього темне, коротко підстрижене волосся, такого ж кольору довгі вуса, ретельно викладені майже горизонтально із злегка піднятими кінчиками, високе відкрите чоло, карі, ледь примружені очі. Його обличчя гострохарактерне і трохи гротескове. Очевидно, полковник не був байдужий до свого зовнішнього вигляду: зверху на підперезаний поясом традиційний візерунчастий жупан одягнув зовсім не українського крою зелений жупан без застібок, із комірцем та фігурними закарвашами, обшитий позументами. Більшої значущості образу надає герб у правому верхньому куті картини.