Годовицький вівтар Й. Г. Пінзеля

У середині XVIII ст. Львів перетворився на один із визначних центрів мистецтва пластики в Центральній Європі. Тут працювало багато талановитих майстрів, котрі досягли найвищого рівня європейської барокової скульптури. Їхні пересувні майстерні (фабрики) виконували замовлення не тільки в Галичині, а й на Київщині, Поліссі, в Карпатах. На жаль, більшість цих творів було знищено у XX ст. А те, що збереглося (менше 30%), дає лише побіжне уявлення про тенденції розвитку одного з найяскравіших художніх періодів в українському мистецтві.

Засновником львівської школи скульптури вважають одного з найвидатніших вітчизняних майстрів XVIII ст. Йоганна Георгія Пінзеля (помер 1761 p.), котрого інколи називають українським Мікеланджело. Він прославився своїми скульптурними композиціями та вівтарями з виразними й витонченими постатями, з їх експресивною динамікою і карколомною спрямованістю вгору. Вони, як і загалом уся пластика бароко, основані на безпосередній передачі руху, схопленого в мить кульмінації. Звідси походить їх пронизлива патетична емоційність. Зображуючи святих, скульптор намагався наблизити їх до реального життя. Свої роботи, виконані з винятковою технічною майстерністю, він висікав із каменю і вирізьблював із дерева. В кожному пластичному образі й досі відчуваються велике напруження, жестикуляція та рух.

Невеличка колекція творів Й. Пінзеля, зібрана завдяки подвижницькій діяльності визначного українського мистецтвознавця Бориса Возницького впродовж 1960—1970-х pp., нині зберігається у Львівській картинній галереї. Уперше з творами цього майстра глядачі ознайомилися на виставці, що відкрилася в Олеському замку (під Львовом) восени 1987 р. Відтоді скульптури Пінзеля побували в багатьох містах Західної та Східної Європи (Празі, Варшаві, Вроцлаві, Познані, Будапешті, Відні, Москві та ін.). Особистість Пінзеля дивовижна й геніальна. В середині 1740-х pp. він з’являється в маєтку канівського старости Миколи Потоцького (1712—1782) у Бучачі на Поділлі (нині Тернопільська область). Власник міста й навколишніх маетностей, маючи щорічний прибуток 1 млн. злотих, був справжнім меценатом, на кошти якого відкривали гімназії, школи, будували монастирі. В цей час невеличке містечко перетворилося на місто-музей, в якому створювалися шедеври архітектури й скульптури. В Потоцького працювали найкращі іноземні та українські художники — Бернард Меретин, Йоганн Пільцер, Готфрід Гофман, Антон Штиль, Матвій Полейовський та інші. З архівних документів відомо, що в Бучачі в цехових майстернях під керівництвом досвідчених скульпторів і архітекторів навчали різьбленню на дереві й каменю.

Пінзеля до маєтку Потоцького було запрошено за рекомендацією Б. Меретина, з котрим він у майбутньому плідно співпрацював упродовж багатьох років. На жаль, перші твори скульптора нам не відомі. Адже до Бучача він приїжджав уже як високопрофесійний майстер. Тому його творчість і життя до цього часу вважаються загадковими. Не відоме походження цього скульптора, який увійшов до історії мистецтва України під прізвищем (або псевдонімом) Пінзель.

У цьому мальовничому місті він створив серію скульптур, які прикрасили бучацьку міську ратушу, де їх можна побачити й сьогодні. Незважаючи на поганий стан, кам’яні фігури, які зображують 12 подвигів Геракла та прославляють чесноти й заслуги М. Потоцького, і нині зачаровують своєю красою. В них проявився неабиякий талант майстра-монументаліста з новаторським підходом до рішення складних пластичних форм, прикрашених багатим драпіруванням. У кожному з подвигів розкрито образну глибину. Традиційні важкі кам’яні маси під інструментами скульптора перетворилися на віртуозні алегоричні фігури, які нібито злітають у повітря.

У XVIII ст. на західних землях України з’являється багато різноманітних культових споруд: хрести вздовж доріг, статуї покровителя мостів Яна Непомука, котрий загинув у водах Влтави, розп’яття та скульптурні групи. Деякі з цих пам’яток створив Пінзель. Але він більше відомий як сницар — різьбяр по дереву. Для створення монументальних композицій Пінзель найчастіше використовував м’яку й пластичну липу. Для зворотного боку статуй він вибирав деревину, яка б не розтріскувалася під час висихання. Поверхню традиційно покривав левкасом і фарбував темперою або білою олійною фарбою “під мармур”. Інколи застосовував поліхромний розпис. Оголені частини тіла фарбував у натуральний тілесний колір, а багате драпірування покривав сусальним золотом по поліменту.

На початку 1750-х pp. Пінзель на замовлення М. Потоцького виконав кілька вівтарів у костьолі й парафіяльній церкві в м. Городенці на Івано-Франківщині. Завдяки цим монументальним композиціям художника починають називати “вівтарним” скульптором. Відомості про це збереглися в архівних документах, із яких, крім того, можна дізнатися, що “скульптор вівтарний” Й. Г. Пінзель у 1751 р. одружився з удовою Маріанною Єлизаветою Кейтовою, від якої в нього народилося двоє синів — Бернард і Антон. У 1761 р. майстер помер, а його вдова через рік утретє вийшла заміж.

Крім того, в соборних книгах збереглися цікаві рахунки про оплату скульптурних творів Пінзеля. Зокрема, дві великі кам’яні статуї святих Афанасія і Лева на другому поверсі фасадної стіни та фігура св. Юра на коні в завершенні фасаду собору св. Юра у Львові коштували 37 тис. золотих, а два дерев’яні вівтарі для костьолу в м. Монастириську — 810 золотих.

У місті Годовиці під Львовом у 1759—1761 pp. Пінзель створив свої найяскравіші монументальні композиції та рельєфи для костьолу, що стали апогеєм містичного настрою й драматичного пафосу в його творчості. Групи святих у цьому вівтарному комплексі, який зберігся краще за інші, ніби спілкуються між собою, підсилюючи тим самим емоційність душевних переживань. Недаремно саме Годовицький вівтар за силою емоційного впливу порівнюють із найкращими мистецькими досягненнями людства.

У XVIII ст. скульптурне оздоблення вівтарів було ще досить рідкісним явищем. Однак, унаслідок різних причин, саме у львівських костьолах вони були найвищим виявом синтезу архітектури, скульптури й живопису. Під час урочистих процесій католицькі собори перетворювалися на своєрідні театри. Головну роль у цьому відігравали розфарбовані дерев’яні статуї, яким притаманний аскетичний натуралізм і напружена емоційність. Водночас, скульптура перебувала в постійному протистоянні з архітектурою, яка створювала для неї обрамлення й опору. Пластичний декор церков, стверджуючи свою самостійність стосовно оточення, був більш динамічним і значущим. Він відзначався патетикою та пишністю, поступово стаючи динамічнішим, витонченішим і ошатнішим.

Чудовий дерев’яний рельєф “Христос у Єрусалимському храмі” з амвона цього вівтарного комплексу Пінзель створив разом із Бернардом Меретином, про що свідчить підпис і печатка останнього. У зв’язку з цим тривалий час точилася дискусія про те, що таємничий майстер Пінзель і відомий львівський архітектор одна й та сама особа. Однак документально засвідчено: Меретин був хрещеним батьком старшого сина Пінзеля й помер на кілька років раніше за свого талановитого товариша.

Незважаючи на те, шо рельєф “Христос у Єрусалимському храмі” був витягнутий із вогнища, він і досі зачаровує бездоганною композицією, як і “Голгофа” із цього ж ансамблю. В цих творах значну роль відіграють сценічні ефекти, тому й досі вони захоплюють глядача, розбурхують його уяву. За силою контрастів, реальністю й водночас ілюзорністю драматичних образів це шедеври барочної скульптури, які виражають піднесене релігійне почуття. Витончене, майже ажурне пророблення найдрібніших деталей у поєднанні з технічною довершеністю, майстерним використанням світлотіньових ефектів та експресивністю образів свідчать про обізнаність Пінзеля з творчістю Берніні та Мікеланджело.

Окремі монументально-декоративні статуї, об’єднані в різні біблійні сюжети, розміщували високо над землею. Для цього кожній фігурі надавали специфічної пластики, ритмів, об’ємів і моделювання, які повинні були доносити до глядача через значну відстань їх фізичне й психологічне напруження. Через це скульптори зазнавали значних труднощів. Адже вони долали оптичне й перспективне скорочення, ракурсну деформацію форм.

Оригінально й самобутньо підійшов Пінзель до моделювання оголеного тіла двох головних біблійних персонажів у композиціях “Самсон, що боре лева” та “Жертвоприношення Авраама”. Здається, що фігури складаються зі скелета й напружених м’язів. Проте вони чудово передають свій психологічний і фізичний стан. Молодий, сповнений сил Самсон без жодного напруження перемагає могутнього хижака. Сухорлявий Авраам із довгим мечем у руці з острахом розмірковує над трагічною долею свого сина, якого він повинен принести в жертву. Обличчя й пози персонажів виражають бурхливі емоції. Це справжні трагічні образи, в яких виявлено щирість і глибину релігійних почуттів, що грунтуються не на внутрішньому аналізі, а скоріше на бажанні прилучитися до віри, на імпульсивному прагненні до співпереживання й добра.

Пластичне вирішення оголених фігур Самсона та Авраама настільки шокувало сучасників, що скульптор пізніше огорнув їх драпіруваннями. Але й тут він досяг нечуваної досі виразності. Важкі маси одягу ніби клубочаться навколо тіла. Ламаючись і вигинаючись, широкими, ніби кристалічними, площинами вони підкреслюють динаміку кожного жесту й пози. Пінзель створив тут зовсім нове трактування драпірувань, які перетворюються на самостійний образний елемент.

У цьому полягає своєрідний дуалізм образотворчої мови скульптур із Годовиць. З одного боку, вони вражають підкресленою декоративністю одягу, а з іншого — реалістичним, майже натуралістичним трактуванням готично вигнутих фігур, із динамічно напруженими мускулами оголеного тіла, підкреслює Б. Возницький.

Завдання, яке вирішив автор Годовицького вівтаря, не поступалися за грандіозністю завданням творців величних релігійних композицій Західної Європи. Пластичний декор у цьому ансамблі проголошував ірраціональне й патетичне начало. Тому барокова скульптура Пінзеля, створена в Годовицях, є найпослідовнішою спробою митця виразити власні почуття, які хвилювали й звеличували майстра.

Звісно, при створенні цього та інших шедеврів барокової пластики Пінзелю допомагали учні та помічники. Саме з його майстерні вийшли такі яскраві особистості, як Антон Осинський, Матвій і Петро Полейовські, Франциск Олендзький, Михайло Філевич та інші. Згодом їхній творчий спадок дістав назву львівської барокової скульптурної школи XVIII ст.