“Українська абетка” Г. Нарбута

“Пишний, рожевощокий, кремезний і вбраний по-українськи, то з усмішкою, а то зі строгою діловитістю, він полонив своєю мовою, говіркою, слівцями всілякими, дотепністю і знаннями, вражав начитаністю для художника надзвичайною, ерудит був справжній”, — так згадував про Нарбута відомий дослідник давньої української архітектури Г. Лукомський, з яким вони довгі роки товаришували.

Шлях Нарбута не звичайний, якщо порівняти його з біографіями тогочасних художників. Він чимось нагадує підготовку середньовічних мініатюристів, які, не працюючи безпосередньо з натурою, переймали від своїх учителів комплекс готових прийомів, графічних рецептів, розвивали свій творчий потенціал відповідно до свого таланту і фантазії.

А талант Нарбута був феноменальний. Він народився графіком, опанувавши техніку самотужки. Як зазначав дослідник його творчості П. Білецький, сама природа дала Нарбутові все необхідне, щоб стати графіком-віртуозом: міцні, точні, чутливі руки, виняткову пам’ять (завдяки якій художник безпомилково відтворював через роки раз побачений орнамент), рідкісну працездатність, спокійну вдачу і дисциплінованість. Як художник він сформувався у Петербурзі, а прибувши до Києва, заклав підвалини нової школи української книжкової графіки.

Народився Георгій Іванович Нарбут 26 лютого 1886 р. на хуторі Нарбутівка поблизу Глухова (тепер Сумської області), успадкованому від предків-козаків. Батько належав до давнього дворянського роду і був людиною освіченою.

Бажання малювати пробудилося у Георгія з раннього дитинства. А ще хлопець вирізував з обгорткового паперу різні силуети і наклеював їх на картон. З десяти років Нарбут навчався у Глухівській гімназії. Уроків малювання в ній майже не було, проте були рукописні книги, писані старослов’янською мовою, які можна було читати і копіювати, журнали “Мир искусства”. Його полонили графічні твори І. Білібіна, який відкрив йому чудовий світ російських казок і був близький лінійно-локальним вирішенням ілюстрацій. Нарбут захопився копіюванням шрифтів, вивченням історії України, міста Глухова, цікавився генеалогіями, гербами, архівними документами. Незабаром графічні вправи здобули визнання спочатку на сільськогосподарській виставці у Глухові, а напередодні випуску з гімназії — у Петербурзі, де надрукували його малюнок “Герб Москви”, вважаючи твором зрілого майстра.

У 1906—1917 pp., працюючи в Петербурзі, він щороку приїжджав в Україну. Одразу по прибутті до столиці він приніс свої твори Білібіну. Маститий художник дуже приязно поставився до юнака і навіть запропонував йому кімнату у власному помешканні. Однак, незважаючи на вплив творчості і теплі стосунки, Нарбут не став “маленьким Білібіним”.

Згодом художник виробив власний стиль на основі засвоєння й розвитку українських національних традицій, зокрема стародруків і народного мистецтва. Перейнявши від Білібіна технічні основи, Нарбут перевершив його у графічному вмінні і майстерності. Він першим в Україні і одним із перших у Росії поставив і вирішив завдання комплексного оформлення книги. Виконав оригінальні, позначені багатою творчою фантазією і тонким гумором обкладинки і малюнки до байок І. Крилова (1912), казок Г.-К. Андерсена (1912). Створив численні точні малюнки до видань: “Малоросійський гербовник”, “Давня архітектура Галичини”, “Старовинні садиби Харківської губернії” Г. Лукомського, “Герби гетьманів Малоросії” С. Тройницького.

Продуктивність Нарбута в 1914—1917 pp. була надзвичайна. Протягом 1917 р. він виконав 15 аркушів до “Української абетки”, які можна назвати певним підсумком його попередніх пошуків. На основі шрифтів стародрукованих книг Нарбут створив новий український шрифт, який згодом назвали “нарбутівським”. Білі та чорні силуети, чіткі лінії, штрихування, — усі можливі засоби графічної техніки вигадливо і зі смаком поєдналися в кожному з аркушів. Заголовні літери цілком своєрідні. Їх по дві: праворуч — гранично проста, з чіткими абрисами і стрункими пропорціями, ліворуч — грайлива, пишна, сплетена з рослинних мотивів. У переважній більшості композицій домінують українські мотиви: козак, що вимахує шаблею, народний інструмент ліра, вітряки, хатинки, тини, пам’ятки народної архітектури, садиби. Окремі композиції (“З”, “Б”, “Л”, “В”) побудовані як ліричні краєвиди, інші (“С”, “Н”, “Ч”) — примхливе поєднання різнорідних елементів. Велетенський слон, підминаючи ногами сосни, крокує до скрині із самоваром і склянками; негр у циліндрі ріже ножицями нитки. Збереглися аркуші в чорно-білому варіанті і з подальшим тонуванням за допомогою акварелі. Обидва варіанти мають довершений вигляд. Робота над “Абеткою” була перервана Лютневою революцією, і повернувся художник до неї 1919 р.

У березні 1917 р. Нарбут переїхав до Києва. Разом із М. Бойчуком, О. Мурашком, М. Бурачеком, братами Кричевськими був обраний до складу професорів Української академії мистецтв. Очолив графічну майстерню. Був головою комісії з організації музею Б. І. та В. М. Ханенків.

На Георгіївському провулку, в маленькому дерев’яному будинку першої половини XIX ст., Нарбут наймав кілька кімнат для своєї сім’ї. Тут жив і працював. Створював ескізи до перших українських грошей, що увійшли в обіг за Центральної Ради, до поштових марок з елементами “Абетки”, військових мундирів Української армії, нової геральдики, малював обкладинки до журналів. У його помешканні розміщувалась Українська академія мистецтв, ректором якої він став у лютому 1919 р. Тут він смертельно захворів на тиф і помер у 1920 p., не маючи коштів на лікування.