Реклама на сайте Связаться с нами

Д. О. Гетманцев, Н. Г. Шукліна

Банківське право України

Навчальний посібник

Київ
Центр учбової літератури
2007

На главную
Банківське право України. Гетманцев Д. О., Шукліна Н. Г.

Правовий режим безготівкових грошей

Дискусія в правовій літературі щодо правового режиму грошей клієнта на рахунку в банку розпочалася досить давно і ще до цього часу не має однозначного вирішення в науці фінансового та цивільного права.

На нашу думку, вирішення цього питання має досить принципове значення щодо застосування відповідних правових норм, насамперед у правозастосовчій практиці.

Так, на практиці виникають питання щодо визначення правового титулу, на якому гроші належать банківській установі, яка розмістила грошові кошти на рахунку, про зміст прав клієнта банку щодо зазначених коштів.

Існує дві позиції щодо визначення правової природи безготівкових грошей. Перша позиція полягає в тому, що гроші як речі, визначені родовими ознаками, є речами замінними (статті 184, 1046 Цивільного кодексу України). При цьому при передачі такої речі від її власника до іншої особи переходить і право власності на неї. Адже родові речі, які належним чином не індивідуалізовані, не можливо відділити від інших таких самих речей, що унеможливлює віндикацію щодо речей, визначених родовими ознаками.

Відносячи гроші до речей, визначених родовими ознаками, науковці зазначають, що клієнт, вносячи гроші в банк, втрачає право власності на них, автоматично отримуючи право вимоги щодо цих речей, яке багато в чому за змістом схоже з правом власності, хоча в будь-якому випадку йому не тотожне.

Так, видатним представником першої концепції є Л. А. Лунц, який зазначав, що безготівкові розрахунки не змінюють грошового зобов'язання, об'єктом якого завжди залишаються готівкові гроші. При цьому платіж безготівковими грошима являє собою лише модус виконання: при безготівкових розрахунках кредитор замість готівкових коштів одержує право вимоги грошей.

В. В. Вітряиськпй зазначає, що безготівкові кошти є за своєю природою зобов'язальними правами вимоги до банку (а не речами), і тому в принципі не можуть бути передані у власність позичальника.

Е. А. Суханов, аналізуючи кредитний договір, зазначає, що предметом кредитного договору можуть бути лише гроші. При цьому більшість кредитів надаються в безготівковій формі, тобто предметом кредитних відносин стає право вимоги, а не гроші у вигляді грошових купюр (речей). Таким чином, предметом кредитного договору є безготівкові гроші («грошові кошти»), тобто права вимоги, а не речі.

І. А. Безклубий у праці «Банківські правочини: цивільно-правові проблеми» зазначає, що право користування грішми незалежно від того, в якій формі — готівковій чи безготівковій — воно здійснюється, завжди пов'язане з їх втрачанням. Особа від свого імені вступає в договірні відносини, вона розраховується цими коштами за передане майно, виконані роботи, надані послуги. Витрачаючи гроші, фактично вирішує їх юридичну долю, особа розпоряджається ними. Таким чином, право користування грішми тісно пов'язане з правом розпорядження, і за таких обставин, присутніми є всі правомочності власника: володіння, користування та розпорядження. Отже, робить висновок автор, за таких обставин говорити про те, що гроші передаються лише в користування підстав немає.

Досліджуючи правову природу договору банківського вкладу, Є. Карманов зазначає, що з договору банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті виникає немов би ланцюг прав вимог: право вимоги клієнта до банку, право вимоги банку до клієнта, що створює фактично систему права вимог. І фінансовий ринок, заснований на банківських рахунках, характеризується вже як оборот прав вимог.

Представники другої концепції в той чи інший спосіб обґрунтовують існування речових прав власності клієнта на безготівкові грошові кошти на його банківському рахунку.

Так, А. Ю. Бабаскін в праці «Правове регулювання договору банківського вкладу в цивільному законодавстві України» обґрунтовує свою позицію щодо існування прав власності клієнта на безготівкові грошові кошти тим, що власник рахунка може, за невеликим винятком, у будь-якому випадку на першу вимогу одержати вклад з банку. При цьому на користь своєї позиції він наводить також можливість арешту коштів на рахунку клієнта. Також він вказує на неможливість застосування до банківських правочинів положень договору позики щодо переходу права власності на її предмет.

У праці «Кредитний договір» А. Ю. Бабаскін зазначає, що грошові кошти за кредитним договором банк надає в користування, а за депозитним договором кошти надаються в управління.

В. Ф. Кузьмін взагалі не вбачає проблеми із кваліфікацією безготівкових грошей, відзначаючи, що об'єктом безготівкових розрахунків завжди залишаються гроші в звичайному вираженні грошових знаків.

Аналогічної точки зору дотримується і О. П. Подцерковний, який зазначає, що безготівкові гроші — це лише ступінь у розвитку грошової системи «монети — паперові гроші — безготівкові гроші». «Використання кожного з вказаних засобів має особливості, але охоплюється єдиним поняттям грошей, визнаних державою в якості законного засобу платежу. Інше розуміння розриває єдність економічних і юридичних відносин в сфері грошового обігу і звужує поняття законного платіжного засобу». О. П. Подцерковний підтримує позицію І. Шкарінова і Ю. Мальцева про визнання в якості «встановленої законом аксіоми» того, що гроші, в тому числі й безготівкові, є річ».

Разом з тим висновок О. П. Подцерковного про те, що категорія «готівкові гроші» є спеціальною по відношенню до категорії «гроші» в усьому законодавстві, на нашу думку, не повністю відповідає чинному законодавству.

Так, згідно зі статею 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», кошти існують у готівковій (формі грошових знаків) або безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках).

Грошові знаки випускаються у формі банкнот і монет, що мають зазначену на них номінальну вартість.

Гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів.

Записи на рахунках у банках, звичайно, не можуть бути об'єктом права власності, адже вони лише посвідчують право вимоги клієнта до банку про вчинення передбачених законодавством операцій щодо коштів клієнта.

Цивільний кодекс України в стані 192 вживає термін «грошові кошти», з одного боку, ототожнюючи його з грошима, а з іншого, далі, в змісті кодексу, не роблячії жодною розмежування між готівковими та безготівковими грошовими коштами.

Разом з тим, необхідно зазначити, що законодавство України не містить однозначного розуміння поняття «кошти». Так, згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», під коштами розуміється гривня або іноземна валюта.

Відповідно до Постанови Національного банку України «Про затвердження Інструкції з організації перевезення валютних цінностей та інкасації коштів в установах банків України», під коштами розуміються гроші в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно з Постановою Нацбанку «Про затвердження нормативно-правових актів Національного банку України» від 10.08.2005 року №281, під коштами клієнта розуміють гроші в національній або іноземній валюті чи їх еквіваленти, що обліковуються на поточних (у тому числі рахунках за спеціальним режимом їх використання) та вкладних (депозитних) рахунках.

Відповідно до постанови Національного банку «Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» від 21.01.2004 №22, кошти грошові — це грошова одиниця України, яка виконує функцію засобу платежу та обліковується на рахунках у банках.

Саме відсутність однозначних підходів до визначення понять «кошти», «грошові кошти», «безготівкові гроші» і породжує спори між науковцями щодо правової природи та режиму правового регулювання цих категорій.

Так, Л. Г. Єфімова дійшла висновку, що «безготівкові гроші можуть бути об'єктом права власності внаслідок юридичної фікції, що існує в законодавстві». Л. Г. Єфімова пропонує розуміти під безготівковими грошима кредитові залишки різних рахунків клієнтури в банках і відносить їх до однієї з форм існування грошей, а саме — до квазіготівкових грошей або фікції готівки. Позицію Л. Г. Єфімової розділяє О. М. Олійник, що одночасно розглядає кошти на рахунку як об'єкт права власності клієнта й залучених коштів комерційного банку.

Н. Ю. Рассказова критикує можливість застосування прийому юридичної фікції стосовно категорії грошових засобів: «Фікція для теоретиків нерідко замінює такі прийоми юридичної техніки, як аналогія, бланкетну норму, встановлення презумцій. Більше того фікції приписують магічну здатність закрити недостатність правового регулювання, в тому числі неузгодженість між нововведеними та «старими» нормами... Викликає сумніви умовивід про те, що фіктивними можуть бути не фактичні обставини, а правові властивості об'єкта».

Найцікавіші погляди на проблему юридичної природи безготівкових грошей були висловлені в працях С. В.Сарбаша й Л. А. Новосьолової. В. Сарбаш вважає, що безготівкові грошові засоби — це «впорядковані законом і договором результати спеціальних математичних операцій (облікові записи), що дають певним суб'єктам право одержати в обмін на здійснення цих операцій який-небудь об'єкт цивільного права (річ, роботу, послугу й т.д.), не сплачуючи за нього готівки. Розрахунки за допомогою безготівкових коштів — по суті безгрошові розрахунки. Враховуючи сказане, можна стверджувати, що відносно такого виду майна, як безготівкові грошові засоби, a priori не може виникнути права власності або будь-якого іншого речового права». На думку Л. А. Новосьолової, при безготівкових розрахунках як кошти платежу використовуються майно у формі абстрактного, безумовного й не обмеженого строком права вимоги до банку про видачу (виплату) на першу вимогу грошей (право на гроші), зафіксованого за допомогою бухгалтерських записів, що ведуться банком.

Досить цікавим є трактування С. А. Саперовим коштів як виду майна, що представляє собою право вимоги до кредитних організацій або до Центрального Банку Російської Федерації по грошових зобов'язаннях (борговим зобов'язанням). У якості комбінуючої кількох підходів може бути охарактеризована позиція А. В. Шамраєва, який кваліфікує записи на рахунку як складний майновий комплекс (право змішаного характеру), в якому відображаються речовинно-правові й зобов'язально-правові елементи.

Заслуговує на увагу підхід С. Тараканова, який визначає правову сутність безготівкових грошей через категорії документованої інформації (інформаційного ресурсу) і юридичної фікції готівки. Його попередником можна назвати Д. Потяркіна: він розглядає безготівкові гроші як рід інформації, а саме — як облікову інформацію.

Цікаве обгрунтування правової природи безготівкових грошей як об'єкта права власності з урахуванням порядку бухгалтерського обліку операцій з безготівковими грошима. Так, банк, одержавши розпорядження клієнта-платника та здійснюючи платіж, вступає в договірні відносини (від свого імені, але за рахунок клієнта-платника) із системою електронних міжбанкікських переказів Національного банку (СЕМП) або іншим комерційним банком. Керуючись розділом II Інструкції про міжбанківський переказ грошей в національній валюті, затвердженої постановою Правління НБУ від 16.08.06 р. № 320, банк робить такі бухгалтерські проводки: дебет поточного рахунку платника, кредит кореспондентського рахунка. СЕМП, що обслуговує банк платника, дебетує кореспондентський рахунок банку та кредитує свій рахунок міжфілійних оборогів (МФО). У свою чергу СЕМП, що обслуговує банк одержувача коштів, дебетує свій МФО та кредитує кореспондентський рахунок банку одержувача коштів. Банк, що обслуговує одержувача коштів, списує гроші, що надійшли, зі свого кореспондентського рахунка та зараховує їх на поточний рахунок одержувача. Кошти, які перебувають на поточних рахунках господарюючих суб'єктів, не враховуються на кореспондентському рахунку банку. Останній відкривається одним банком іншому банку для проведення переказів грошей у безготівковії формі між банківськими установами. Так безготівкові гроші потрапляють на кореспондентський рахунок лише при проведенні переказу коштів від платника до одержувача, а кореспондентський рахунок виконує функцію «транзитного» при здійсненні переказу.

Відповідно до пункту 11 Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою Правління НБУ від 17.06.2004 р. № 280, на рахунках суб'єктів господарювання, що входять у другий клас Плану рахунків, враховуються кошти юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців. Що стосується обліку «безготівкових грошей» у господарюючих суб'єктів — платника й одержувача, то, відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 4 «Звіт про рух грошових коштів», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.03 1999 р. №87, на балансі відображається рух (надходження та вибуття) коштів господарюючого суб'єкта, до яких відносяться готівка, кошти на рахунках у банку та депозити «на вимогу». Отже, і банк, і платник, і одержувач кошти на рахунку враховують як кошти, але не як заборгованість банку перед клієнтом або право вимоги. Переказ безготівкових грошей з рахунку на рахунок враховується за тими самими правилами, які могли б застосовуватися при передачі готівки.

На нашу думку, при визначенні правової природи коштів на рахунку в банку, вченим слід перш за все відмежуватись від економічної сутності зазначеної категорії та застосувати для аналізу виключно правові підходи та методи. Дійсно, зараз економічно провести різницю між готівковими та безготівковими грошима важко, адже й перші і другі виконують тотожні функції, більше того їх вартість однакова.

Разом з тим відмінність у правовій природі зазначених категорій є принципова. Так, згідно зі статею 179 Цивільного кодексу України, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Відповідно до статті 184 Цивільного кодексу України, річ, що мас лише родові ознаки, є замінною.

Готівкові гроші, як об'єкти, що належать до матеріального світу, безперечно, є речами. При цьому до моменту їх належної індивідуалізації гроші с речами замінними, оскільки при передачі грошей від однієї особи до іншої передається тільки певний еквівалент вартості, що визначається їх номіналом, адже сам по собі грошовий знак як папірець з певним малюнком може цікавити сторін угоди виключно в якості предмету колекціонування (однак в останньому випадку гроші втрачають свою ознаку загального еквіваленту вартості). Таким чином, при передачі грошових знаків від однієї особи іншій разом із грошами переходить і право власності на конкретні грошові знаки. На нашу думку, такий висновок не повинен викликати сумнівів.

Дещо складніша ситуація щодо визначення природи безготівкових грошей на рахунку в банку. На нашу думку, правова природа операції з внесення юридичною особою грошей у банк виглядає так. Особа, згідно з договором про розрахунково-касове обслуговування, інкасуючи гроші, передає грошові знаки банківській установі, на які остання набуває права власності. При цьому клієнт банку набуває певних (визначених змістом відповідних правовідносин) прав вимоги по відношенню до банку. Внесені клієнтом грошові кошти відображаються на його банківському рахунку. Згідно зі статсю 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банківські рахунки — це рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів.

Таким чином, на банківському рахунку обліковуються не гроші, а лише «вимоги, зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів». Звичайно, вимоги та зобов'язання важко віднести до предметів матеріального світу. Отже, вони не є речами. У законодавстві відсутні положення, які свідчили б про матеріальний зміст грошей на рахунку, про існування їх поза банківською установою (банківською системою), обіг їх поза зобов'язаннями банку. Безготівкові кошти не підлягають обмінові на готівкові знаки (навіть важко собі уявити подібний договір міни).

Таким чином, обгрунтована позиція, яка полягає в тому, що безготівкові кошти не є предметом відносин права власності. Щодо них не можлива віндикація, а розпорядження зазначеними коштами з боку клієнтів завжди опосередковується певними діями банківської установи. Безготівкові кошти завжди знаходяться у володінні банківської установи, а не клієнта (якщо термін володіння взагалі є доречним по відношенню до безготівкових коштів). Безготівкові кошти не можна передати в заставу, адже в такому випадку предметом застави будуть не власне безготівкові кошти, а права вимоги клієнта до банку, на рахунках якого відповідні записи відображені.

Враховуючи вищевикладене, безготівкові кошти на банківських рахунках не є речами, існують у формі записів та являють собою свідчення зобов'язального права вимоги клієнта до банку, зміст якого розкривається чинним законодавством, а також договором банківського рахунку між банком та клієнтом.

Зазначений висновок породжує питання щодо правової природи безготівкових розрахунків. На перший погляд, досить слушна є наведена вище позиція Є. Карманова, який зазначає, що фінансовий ринок, заснований на банківських рахунках, характеризується як оборот прав вимог. Клієнт, надаючи доручення банку на перерахування певної суми коштів фактично переуступає право вимоги до свого банку щодо передачі цієї суми коштів третій особі. При цьому, умовами правочину передбачається обов'язкове негайне виконання банком ініціатора платежу свого зобов'язання по оплаті коштів на користь третьої особи. Банк ініціатора, виконуючи вказівку управненої особи (клієнта), переуступає свою вимогу до банку одержувача коштів на користь особі, яка такі кошти повинна одержати.

Однак розуміння безготівкових розрахунків у викладений вище спосіб породжує проблемні питання. Так, зокрема, чи поширюються положення Цивільного кодексу України щодо регулювання переуступки права вимоги (цесії) на відносини безготівкових розрахунків, або чи поширюються на зазначені відносини норми Цивільного кодексу України, що регулює договір факторингу?

Питання досить складне. Безперечно, норми Цивільного кодексу про цесію не поширюються на безготівкові розрахунки в частині, що суперечить Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», оскільки має місце колізія спеціальної та загальної норм права. Однак, чи поширюються на безготівкові розрахунки загальні норми Цивільного кодексу України, які не мають аналогів у спеціальному законодавстві?

Насамперед тому, що відносини безготівкових розрахунків регулюються спеціальним законодавством України (Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»), згідно з яким переказ коштів (далі — переказ) — це рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Закон передбачає особливі, спрощені механізми переуступки вимог клієнта до банку (переказу), які притаманні лише банківським операціям з безготівкових розрахунків. Механізм такої спрощеної переуступки фактично перетворив класичну цесію в цих відносинах на рух певних електронних записів, які відіграють роль «замінника гривні», запису, який сам по собі досить близький до перетворення на об'єкт прав.

Отже, закон надає особливого статусу коштам у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках). Хоча законодавчо і відокремлюються кошти від поняття грошей, чітко розмежовуються готівкові і безготівкові кошти, однак законодавець визначає безготівкові кошти як об'єкти здатні до руху (переказу), кошти можуть бути також об'єктом зберігання (стаття 7 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»).

Викладене вище свідчить про ту обставину, що правове розуміння безготівкових коштів виключно як прав вимог клієнта до банку поступово під впливом економічних відносин на рівні законодавчих актів трансформується в підхід до цієї категорії як до певної правової фікції.

Оскільки свого часу правовий статус векселя з простої боргової розписки був трансформований у цінний папір, який має самостійне значення та сам по собі є предметом правових відносин, існує окремо від первинного зобов'язання, більше того, емісія якого таке первинне зобов'язання припиняє, безготівкові кошти законодавчо перетворюються на окремий об'єкт цивільних та господарських відносин, безперечно, відмінний від грошей, але такий, що має похідний від них характер та здатний до самостійного обігу.

Проте на сьогодні безготівкові кошти навряд чи є самостійним об'єктом цивільних та господарських прав суб'єктів правовідносин, оскільки надто різним є законодавство, що здійснює правове регулювання статусу цієї категорії.

Між тим, необхідно зазначити, що безготівкові кошти включаються до складу майна клієнта, оскільки, згідно зі статею 139 Господарського кодексу України, майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших, передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Коштами в складі майна суб'єктів господарювання є гроші в національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Згідно зі статею 190 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Таким чином, незалежно від підходу до правової природи безготівкових коштів, вони в будь-якому випадку включаються до складу майна особи в розумінні як Цивільного, так і Господарського кодексів України.

З огляду на вищевикладене, необхідно підсумувати, що з економічної точки зору закріплення за безготівковими грошима окремого статусу, відмінного від простих записів на рахунках банку, який би виводив безготівкові гроші в окрему правову категорію, цілком виправдане. Нині технічна можливість забезпечення схоронності відповідних записів на банківських рахунках уже практично реалізована в Системі електронних платежів Національного банку України. Закріплення за безготівковими грошима особливого статусу дало б змогу ввести цей об'єкт в цивільно-правовий оборот на рівні з паперовими грошима та цінними паперами, що значно спростило б ряд операцій.

Проте особливого статусу безготівкові гроші не мають, що само по собі відносить «записи на банківських рахунках» до категорії вимог клієнта до банку та унеможливлює розпорядження ними як об'єктами права власності. Проблематика правового статусу безготівкових коштів поглиблюється різним розумінням у різних нормативних актах правової природи цієї категорії, що також неприпустиме та потребує негайного виправлення.

bigmir)net TOP 100