Реклама на сайте Связаться с нами

Д. О. Гетманцев, Н. Г. Шукліна

Банківське право України

Навчальний посібник

Київ
Центр учбової літератури
2007

На главную
Банківське право України. Гетманцев Д. О., Шукліна Н. Г.

Суб'єкти, що мають право ознайомлюватися з банківською таємницею

Стаття 62 Закону «Про банки і банківську діяльність» закріплює вичерпний перелік суб'єктів, які мають право ознайомлюватися з певним обсягом інформації щодо юридичних та фізичних осіб, що становить банківську таємницю. Такими суб'єктами є:

— власник інформації, що належить до банківської таємниці, та треті особи з письмового дозволу власника такої інформації;

— суд;

— органи прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, Антимонопольного комітету України;

— органи Державної податкової служби України;

— спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу;

— органи державної виконавчої служби;

— особи, зазначені власником рахунка (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку;

— державні нотаріальні контори або приватні нотаріуси, іноземні консульські установи по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів);

— службовці Національного банку України або уповноважені ними особи, які в межах повноважень, наданих Законом України «Про Національний банк України», здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю;

— інші банки (крім банку, на який покладено відповідальність за збереження банківської таємниці);

— інші органи, яким розкривається банківська таємниця в порядку, передбаченому законодавством з боротьби з легалізацією грошей, здобутих злочинним шляхом.

Зважаючи на досить неоднозначний викладений вище перелік, вважаємо за доцільне проаналізувати кожного суб'єкта (групу суб'єктів) окремо.

Включення до кола суб'єктів, які мають право ознайомитися з відомостями, що становлять банківську таємницю, власника інформації, на нашу думку, є певною тавтологією, адже банк зобов'язаний надати клієнту інформацію, що становить банківську таємницю і перебуває у власності клієнта (рівно як і іншим особам за вимогою (дозволом клієнта) в силу не тільки положень Закону України «Про банки і банківську діяльність», але й цілого ряду нормативних актів (включаючи і Конституцію України), що врегульовують відносини власності в нашій державі, незалежно від того, в якій формі клієнт звертається до банку. Водночас, Національний банк передбачає процедуру розкриття інформації з цієї підстави.

Письмовий запит та/або дозвіл клієнта про розкриття інформації, що містить банківську таємницю і власником якої є такий клієнт, складається за довільною формою. Письмовий запит (дозвіл) фізичної особи — клієнта банку має бути підписаний цією особою. Її підпис має бути засвідчений підписом керівника банку чи уповноваженою ним особою та відбитком печатки банку або нотаріально.

Письмовий запит (дозвіл) юридичної особи — клієнта банку має бути підписаний керівником або уповноваженою ним особою та скріплений печаткою юридичної особи.

Право на запит та/або дозвіл клієнта може бути включений до договору про надання банківських послуг, що укладається між клієнтом і банком. У договорі також можуть бути визначені підстави та межі розкриття банком інформації, що становить банківську таємницю клієнта. На письмовий запит власника інформації, що становить банківську таємницю, або з його письмового дозволу банк розкриває таку інформацію в обсязі, визначеному в письмовому запиті або дозволі.

Зовсім іншою є функція банку щодо розкриття інформації іншим суб'єктам, зазначеним у Законі. Тут банк відіграє функцію зберігача інформації, який повинен не допустити до ознайомлення з нею третіх осіб.

Таке виконання банком обов'язків по зберіганню банківської таємниці умовно можна поділити на три рівні.

Перший рівень стосується збереження інформації всередині самої банківської установи та полягає у встановленні чіткого переліку осіб — працівників банку, які мають доступ до банківської таємниці, а також у встановленні банком чітких правил.

Другий рівень полягає у виконанні банком цілого ряду функцій по недопущенню розголошення банківської таємниці всередині банківської системи. При цьому суб'єктами, що мають право на ознайомлення з інформацією на зазначеному рівні, є інші банки, а також службовці Національного банку України або уповноважені ними особи, які в межах повноважень, наданих Законом України «Про Національний банк України» , здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.

До третього рівня взаємовідносин банку з третіми особами слід віднести забезпечення банком збереження банківської таємниці по відношенню до будь-яких інших осіб, не віднесених до перших двох рівнів.

З огляду на зазначене спробуємо зробити детальний аналіз кожного з наведених вище рівнів.

I. Згідно зі статтею 61 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом, зокрема, обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю. При цьому службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.

Таким чином, законодавство чітко встановлює ті дії, які зобов'язаний здійснити банк з метою забезпечення режиму банківської таємниці під час роботи з відповідними відомостями працівників банку. Разом з тим, на нашу думку, не повністю визначене коло осіб, які повинні підписувати зобов'язання щодо збереження банківської таємниці при вступі на посаду. Безперечно, до такого кола осіб належать керівники банку. Тобто відповідні зобов'язання повинні бути підписані головою Загальних зборів (Зборів учасників), секретарем Зборів банку, членами виконавчого органу банку та спостережної ради. Однак термін «службовці банку» не визначений законодавчо, а тому потребує подальшої деталізації. На нашу думку, до цієї категорії працівників банку відносяться службові особи в розумінні статті 364 Кримінального Кодексу України, відповідно до якої службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, установах і в організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. Таким чином, законодавець не зобов'язує банки підписувати відповідні документи в осіб, які не мають ні адміністративно-господарських, ні організаційно-розпорядчих повноважень. Так, зокрема, не буде порушенням статті 61 Закону не підписання зобов'язання щодо збереження банківської таємниці при призначенні, наприклад, працівника операційного підрозділу банку, технічного персоналу банку тощо. Досить проблематичним виглядає підписання такого документа в силу закону і з членами ревізійної комісії банку.

Разом з тим підписання зобов'язань працівниками банку може здійснюватися за ініціативою самої банківської установи в порядку, передбаченому законодавством про працю.

Щодо певних категорій працівників банку законодавець прямо передбачає обов'язковість підписання зобов'язань про збереження банківської таємниці. Так, згідно зі статею 45 Закону України «Про банки і банківську діяльність», працівники служби внутрішнього аудиту при призначенні на посаду дають письмове зобов'язання про нерозголошення інформації щодо діяльності банку та збереження банківської таємниці відповідно до вимог глави 10 Закону. Безперечно, такий самий документ має бути підписаний особою, уповноваженою керівником банку на організацію в банку протидії легалізації (відмиванню) грошей, одержаних злочинним шляхом (Методичні рекомендації з питань розроблення банками України програм з метою протидії легалізації (відмиванню) грошей, отриманих злочинним шляхом, ухвалені Постановою Правління Національного банку України №164 від 30.04.02 року).

Невизначеним у законодавстві залишається зміст зобов'язання службовців і керівників банку щодо збереження банківської таємниці. На нашу думку, такий обов'язок повинен включати не тільки зобов'язання щодо збереження (нерозголошення) інформації, а й зобов'язання щодо її невикористання, а також щодо вжиття заходів по упередженню неправомірного використання (розголошення) інформації іншими особами (зокрема, повідомлення адміністрації банку). Необхідною також є розробка та затвердження Національним банком України зразка зобов'язання щодо збереження банківської таємниці.

Принциповими є також вимоги законодавства щодо встановлення банком особливих правих документообігу документації, що містить банківську таємницю.

Так, з метою забезпечення зберігання та захисту банківської таємниці банки зобов'язані у внутрішніх положеннях встановити спеціальний порядок ведення діловодства з документами, що містять банківську таємницю, зокрема визначити: порядок реєстрації вихідних документів, порядок роботи з документами, що містять банківську таємницю, порядок відправлення та зберігання документів, які містять банківську таємницю, а також особливості роботи з електронними документами, які містять банківську таємницю. Під час опрацювання вихідних документів виконавець документа визначає потребу проставляння на ньому грифа «Банківська таємниця». Необхідність проставляння такого грифа на документі визначається виконавцем з урахуванням вимог статті 1076 Цивільного кодексу України та статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Реєстрація вихідних документів, що містять банківську таємницю, здійснюється в спеціальному журналі обліку вихідних документів окремо від реєстрації інших вихідних документів.

Вихідні документи реєструються в день їх підписання.

Під час роботи з документами, що містять гриф «Банківська таємниця», працівники банку мають забезпечити зберігання таких документів у сейфах або шафах, які надійно замикаються і до яких не мають доступу треті особи. Банки зобов'язані під час відправлення (передавання) інформації, що містить банківську таємницю, забезпечити її гарантовану доставку та конфіденційність.

Забороняється відправлення документів з грифом «Банківська таємниця» з використанням факсимільного зв'язку або іншими каналами зв'язку, що не забезпечують захист інформації.

Автоматизовані системи, які обробляють інформацію, що містить банківську таємницю, мають створюватися банками таким чином, щоб обмежити доступ користувачів лише в межах, що необхідні для виконання їх службових обов'язків. Автоматизовані системи оброблення інформації повинні мати вбудовану систему захисту інформації, яку неможливо відключити або здійснити оброблення інформації, минаючи її.

Автоматизовані системи оброблення інформації, що містить банківську таємницю, які працюють у режимі реального часу (on-line), повинні мати таку архітектуру, за якої користувачі не мають прямого доступу до конфіденційних даних у базі даних і можуть отримувати доступ лише через сервер застосувань, що здійснює сувору автентифікацію запитів.

Автоматизовані системи повинні здійснювати обов'язкову реєстрацію всіх спроб доступу та інших критичних подій у системі в захищеному від модифікації електронному журналі.

Приймання та реєстрація інформації визначеного формату, що містить банківську таємницю, в електронному вигляді технологічними АРМ автоматизованих систем здійснюється згідно з технологічними схемами проходження інформації безпосередньо на відповідних робочих місцях з використанням вбудованої в ці технологічні АРМ системи захисту інформації.

Передавання інформації, яка містить банківську таємницю, електронною поштою або в режимі on-line здійснюється лише в захищеному (зашифрованому) вигляді з контролем цілісності та з обов'язковим наданням підтвердження про її надходження з електронним підписом отримувача з використанням засобів захисту.

Роздрукування документів з грифом «Банківська таємниця» у технологічних АРМ здійснюється згідно з технологічними схемами роботи відповідних АРМ банку. На роздрукованих документах проставляється гриф «Банківська таємниця» і вони обліковуються згідно з вимогами щодо обліку паперових документів. Отримання інформації з баз даних технологічних АРМ нештатними засобами забороняється.

Формування архівів в електронному вигляді здійснюється згідно з технологічними схемами оброблення документів, а також вимогами нормативно-правових актів Національного банку України (далі — Національний банк). Архіви зберігаються на серверах або зовнішніх носіях у захищеному вигляді із забезпеченням контролю цілісності інформації під час роботи з архівними документами.

II. Досить цікавим є аналіз таких уповноважених на розкриття інформації, віднесеної до банківської таємниці, суб'єктів, як банки. Так, у статті 62 Закону «Про банки і банківську діяльність» зазначається, що банк має право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій. При цьому, банк має право передавати не всю інформацію, що становить банківську таємницю, а лише загальну. Критерієм загальності інформації є обсяг інформації, що становить банківську таємницю, необхідний при наданні кредитів, банківських гарантій, тобто фактично законом не визначений.

З метою підвищення надійності комерційних банків, зміцнення довіри до банків та банківської системи, зменшення ризиків, що виникають при обслуговуванні клієнтів, Національний банк України прийняв рішення про створення за участю комерційних банків єдиної інформаційної системи обліку позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими комерційними банками. Постановою Правління Національного банку України від 27.06.2001 №245, затверджено Положення про єдину інформаційну систему «Реєстр позичальників».

Відповідно до зазначеної Постанови, Єдина інформаційна система «Реєстр позичальників» (далі — ЄІС «Реєстр позичальників») створюється і функціонує на добровільних (договірних) засадах для зменшення ризиків, що виникають при обслуговуванні юридичних та фізичних осіб (далі — клієнти) у комерційних банках України внаслідок неповної інформації про клієнта. ЄІС «Реєстр позичальників» забезпечує облік клієнтів комерційних банків України, які мають прострочену заборгованість за кредитами, збереження банківської інформації про клієнтів і доступ уповноважених осіб банків до інформації про клієнта. Доступ до ЄІС «Реєстр позичальників» можуть мати керівник банку (філії, обласної дирекції) та уповноважені ним особи, а також працівники структурних підрозділів Національного банку України, яким відповідний структурний підрозділ банківського нагляду надав дозвіл на перегляд інформації, що міститься в базі даних системи. Функціонування ЄІС «Реєстр позичальників» забезпечують такі структурні підрозділи Національного банку України:

— Генеральний департамент банківського нагляду, який здійснює координацію роботи учасників ЄІС «Реєстр позичальників», методологічне супроводження системи, методичне та організаційне її забезпечення;

— Департамент інформатизації, який здійснює розроблення та експлуатацію програмних засобів, забезпечує розроблення та експлуатацію засобів захисту інформації від несанкціонованого доступу на всіх технологічних ланках ЄІС «Реєстр позичальників».

Національний банк України безпосередньо забезпечує збирання, збереження інформації, що надходить від банків, ведення інформаційної системи та доступ до неї лише вповноважених осіб комерційних банків. Зазначені функції здійснює спеціальний підрозділ Національного банку України — адміністратор ЄІС «Реєстр позичальників». Адміністратор також відповідає за експлуатацію програмно-апаратного комплексу ЄІС «Реєстр позичальників».

У Положенні про єдину інформаційну систему «Реєстр позичальників» не дається конкретного визначення інформації, що має заноситись до бази даних ЄІС «Реєстр позичальників», які саме відомості вона містить. Дуже обмежено дається визначення вхідної інформації як інформації, що надсилається від комерційного банку (філії, обласної дирекції) до бази даних ЄІС «Реєстр позичальників» та вихідної інформації як інформації, що надсилається до комерційного банку (філії, обласної дирекції) від бази даних ЄІС «Реєстр позичальників». Про зміст вхідної та вихідної інформації можна судити виходячи із додатків до Положення, що містять форму інформації про позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими комерційним банком, та форму звіту, за яким банки отримуватимуть інформацію про позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами, з ЄІС «Реєстр Позичальників». Так, вхідна інформація містить назву позичальника (боржника), його ідентифікаційний код (номер), країну місця реєстрації (резидент/нерезидент), відмітку про правовий статус (юридична/фізична особа) позичальника або боржника, номер кредитної угоди, дату надання кредиту, код валюти кредиту, суму простроченої заборгованості, дату виникнення простроченої заборгованості. Схожий зміст вихідної інформації, що надається у вигляді звіту учаснику ЄІС «Реєстр позичальників»: назва позичальника (боржника), його ідентифікаційний код (номер), сума простроченої заборгованості, код валюти кредиту, умовна назва банку (філії, обласної дирекції), дата виникнення простроченої заборгованості.

Учасниками ЄІС «Реєстр позичальників» є комерційні банки (їх філії, обласні дирекції), що уклали договір з Національним банком України про надання послуг через цю систему. Діяльність учасників ЄІС «Реєстр позичальників» координується Генеральним департаментом банківського нагляду. Положенням також визначається порядок роботи в ЄІС «Реєстр позичальників». Так, після підключення до ЄІС «Реєстр позичальників» комерційний банк та ліквідатор (ліквідаційна комісія) регулярно надають потрібну інформацію про своїх клієнтів до бази даних ЄІС «Реєстр позичальників» і несуть повну відповідальність згідно з чинним законодавством за достовірність наданої інформації. Інформація під час завантаження має проходити логічний та семантичний контроль, після чого комерційному банку видається квитанція, згідно з якою у разі потреби комерційний банк здійснює коригування і повторне завантаження правильної інформації. Після завантаження інформації комерційний банк має право коригувати або доповнювати дані тільки за кредитними угодами, укладеними безпосередньо з цим банком. Для використання інформації з бази даних ЄІС «Реєстр позичальників» уповноважені особи комерційного банку формують запити в затверджених форматах передавання даних і надсилають їх до Національного банку до програми оброблення запитів. Запит комерційного банку проходить перевірку щодо повноважень, виконуються пошук даних і попереднє оброблення, після чого програмним шляхом формується стандартний звіт. Звіт надсилається до вповноваженої особи комерційного банку, яка несе повну відповідальність за використання інформації, що міститься у цьому звіті.

На жаль, викладені вище положення нормативного акту містять більше запитань, ніж відповідей. Так, не зовсім зрозуміло, перед ким та яку саме відповідальність несе уповноважена особа банку, яка отримала інформацію з реєстру про клієнта: перед Національним банком України, перед учасниками ЄІС «Реєстр позичальників» чи безпосередньо перед особою, інформацію про яку використано банком (уповноваженою особою), клієнтом якого вона не є? Адже уповноважена особа банку діє від імені банку, тому відповідальність за всі заподіяні нею під час виконання службових обов'язків збитки несе банк. Не зовсім зрозуміло також чи має право клієнт пред'явити позов щодо відшкодування збитків, завданих незаконним або/та таким, що порушує його права та інтереси, використанням інформації. До кого він може пред'явити такий позов — до Національного банку України, до банку або уповноваженої особи, що як учасник ЄІС «Реєстр Позичальників» використала цю інформацію чи до банку, який надав інформацію до ЄІС про свого клієнта?

В пункті 7.3 Положення зазначається, що інформація, яка зберігається в ЄІС «Реєстр позичальників», становить банківську таємницю. Відповідно до норм Положення, Національний банк та банки — учасники системи не мають права використовувати інформацію з ЄІС «Реєстр позичальників» не за цільовим призначенням, розголошувати, надавати іншим юридичним чи фізичним особам, крім особи, про яку зібрана інформація. Однак, цільове призначення використання такої інформації не визначено Положенням. Необхідно, на нашу думку, законодавчо визначити цільове призначення використання інформації з ЄІС «Реєстр позичальників», оскільки інше використання такої інформації може завдати юридичним і фізичним особам, інформацію про яких занесено до ЄІС «Реєстр позичальників», майнової та моральної шкоди. Відповідно до Закону «Про банки та банківську діяльність», банк має право передавати іншим банкам загальну інформацію, що становить банківську таємницю, в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій. Цим визначається зміст інформації, що міститься в ЄІС або може передаватись іншим банкам іншим способом (не через ЄІС), а також цільове призначення існування ЄІС. Але цільове призначення саме використання інформації з ЄІС її учасниками є невизначеним. Більше того, передумовою використання інформації з ЄІС банком (філією, обласною дирекцією) не є надання доказів підстав для запиту такої інформації, зокрема формальних підстав для цільового використання інформації з ЄІС (наприклад, заява особи до певного банку про надання кредиту тощо), що на нашу думку, надає можливість для зловживання використанням інформації, що містить банківську таємницю.

У разі якщо інформація про клієнта, що міститься в ЄІС, становить банківську таємницю, то ця інформація є власністю виключно клієнта щодо якого акумулюється в ЄІС така інформація, оскільки учасники є тільки користувачами цієї інформації та законодавством покладається особливий режим використання та відповідного захисту інформації, що становить банківську таємницю. В світлі цієї проблеми, Національний банк України, на нашу думку, не випадково рекомендує банкам під час укладення угод про надання кредитів, гарантій, поручительств передбачати, що в разі несвоєчасного погашення заборгованості за угодою і зарахування її до простроченої або сумнівної інформація про цього позичальника та його заборгованість надаватиметься до ЄІС «Реєстр позичальників». Отже, більш юридично зваженим є передача інформації про позичальника (боржника) до ЄІС «Реєстр позичальників» на підставі його письмового (договірного) погодження.

Аналогічна ситуація спостерігається при проведенні валютних аукціонів Національного банку. Так, відповідно до пункту 9.1 Тимчасових правил проведення валютних аукціонів Національного банку України від 3 березня 1994 року №7-94, учасники аукціону зобов'язані подавати Аукціонному комітету на його вимогу інформацію про обсяг угод купівлі іноземної валюти за рахунок клієнтів та за свій рахунок. Навіть установлене цим же пунктом правило відповідно до якого вся інформація про валютні операції учасників Аукціону є банківською таємницею не може забезпечити збереження відповідної інформації повною мірою, оскільки статус Аукціонного комітету, як і його зобов'язання по збереженню банківської таємниці, не визначене чинним законодавством.

До ще однієї «внутрішньої» можливості обмінюватися інформацією всередині банківської системи можна віднести надання комерційними банками інформації, що містить банківську таємницю, Національному банку України. Так, у статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» зазначається, що обмеження стосовно отримання інформації, що містить банківську таємницю, передбачені в названій статті, не поширюються:

— на службовців Національного банку України;

— або уповноважених ними осіб, які в межах повноважень, наданих Законом України «Про Національний банк України», здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.

Право на отримання будь-якої інформації, в тому числі й такої, що містить банківську таємницю, надається Національному банку України також відповідно до статті 57 Закону України «Про Національний банк України». В ній для здійснення своїх функцій Національному банку надане право безоплатно одержувати від банків, банківських об'єднань та юридичних осіб, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення окремих банківських операцій, а також від осіб, стосовно яких Національний банк здійснює наглядову діяльність відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», інформацію про їх діяльність та пояснення стосовно отриманої інформації і проведених операцій. Отримана інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків, передбачених законодавством України, в тому числі і статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до статті 64 Закону України «Про Національний банк України» службовцями Національного банку вважаються особи, які безпосередньо беруть участь у виконанні функцій Національного банку та займають посади, передбачені штатним розписом.

Стаття 66 Закону України «Про Національний банк України» встановлює, що службовцям Національного банку забороняється розголошувати інформацію, що становить державну таємницю, банківську таємницю або іншу конфіденційну інформацію, яка стала відома їм у зв'язку з виконанням службових обов'язків, і в разі припинення роботи в Національному банку, крім випадків, передбачених законодавством України. Цікавим є перетворення статусу банківської таємниці в службову та правовий режим її охорони. Так, отримана від банків службовцями НБУ інформація, що містить банківську таємницю, набуває статусу службової, тобто такої, яка стала відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Згідно зі статею 13 Закону України «Про Національний банк України», членам Ради Національного банку забороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв'язку із здійсненням ними їх повноважень відповідно до Регламенту Ради Національного банку.

Таким чином, інформація, що відносилася до банківської таємниці, переходячи у встановленому чинним законодавством порядку від банку до службовців Національного банку перестає відповідати істотним ознакам банківської таємниці, наведеним у Законі «Про банки і банківську діяльність» (передусім за суб'єктним складом), трансформуючись у таємницю службову. Внаслідок цього правовий статус такої інформації визначається іншими нормами законодавства, ніж правовий статус банківської таємниці. Збереження та захист такої інформації здійснюється відповідно до статей 13, 66 Закону України «Про Національний банк України».

III. Третій рівень кола суб'єктів, що мають право одержувати банківську інформацію, припускає вихід за межі банківської і професійної систем і надання права окремим суб'єктам одержувати банківську інформацію про стан справ клієнтів банку без їхньої згоди. У цьому розумінні необхідно мати на увазі, що стаття 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлює виключний перелік суб'єктів, що мають право на одержання інформації, і цей перелік не підлягає розширеному тлумаченню.

Банк у разі надходження до нього письмової вимоги про надання інформації, що містить банківську таємницю, зобов'язаний розкрити цю інформацію або дати мотивовану відповідь про неможливість надання відповідної інформації протягом 10 робочих днів з дня отримання вимоги, якщо інші строки не встановлені законодавством України.

Якщо підготовка інформації перевищує вищезазначений строк її надання, банк зобов'язаний письмово повідомити про це службовій особі або відповідному державному органу, що звернувся з вимогою про надання інформації, та зазначити, в який строк надаватиметься інформація, що містить банківську таємницю.

Частиною першою статті 62 Закону, крім власника інформації, що містить банківську таємницю, банк зобов'язаний розкрити таку інформацію:

— на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

— органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України — на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

— органам Державної податкової служби України на їхню письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

— спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу стосовно додаткової інформації про фінансову операцію, що стала об'єктом фінансового моніторингу;

— органам державної виконавчої служби на їхню письмову вимогу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності.

З аналізу зазначених положень можна зробити висновок, що законодавець називає суб'єктів, які мають право одержувати інформацію, що містить банківську таємницю, стосовно до двох груп клієнтів банку: 1) фізичних осіб; 2) юридичних осіб і громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Стосовно фізичних осіб правом на отримання інформації, що містить банківську таємницю, наділені тільки два суб'єкти — суд і спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу.

Винятки з визначеного частиною першою статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кола суб'єктів, яким банк має право розкривати інформацію, що містить банківську таємницю щодо фізичних осіб, становлять положення частини третьої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Цей виняток стосується і фізичних осіб, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи. Так, у частині третій статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» зазначається ще одне коло суб'єктів, які мають право на отримання інформації, що містить банківську таємницю: довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунка (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів). Специфікою розкриття такої інформації зазначеним суб'єктам є факт смерті власника рахунка (вкладу), та відповідно надання підтверджуючого документа — свідоцтва про смерть. При цьому розкриваються не всі відомості, що становлять банківську таємницю (наприклад, рух коштів на рахунку протягом певного періоду), а лише відомості про наявність рахунка, залишок коштів на ньому, розмір вкладу на день надання довідки. Спірним питанням є правомірність надання довідок по рахунках (вкладах) приватним нотаріусам, оскільки вони відповідно до Закону України «Про нотаріат» позбавлені права відкривати спадщину та видавати свідоцтво про право на спадщину.

Стосовно юридичних осіб та фізичних осіб, які є суб'єктами підприємницької діяльності, інформація, що містить банківську таємницю, надається значно більшому колу суб'єктів.

Органи Державної податкової служби, прокуратури, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ України, Державної виконавчої служби мають право отримати будь-яку інформацію, віднесену Законом до банківської таємниці, стосовно всіх клієнтів банку з дозволу власника цієї інформації та за рішенням суду. Крім того, органи прокуратури, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України, Державної податкової служби України на їх безпосередній запит мають право отримати інформацію лише стосовно операцій за рахунками юридичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу. Інші державні органи, які до набрання чинності Законом України «Про банки і банківську діяльність», мали право отримувати інформацію, що становить банківську таємницю, лише з дозволу власника цієї інформації або за рішенням суду.

Розглянемо детальніше повноваження суду, органів прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної виконавчої служби та спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу щодо запиту інформації, що становить банківську таємницю, їх склад (структуру).

Повноваження судів (суддів) витребувати інформацію, що містить банківську таємницю, передбачені статтями 22, 23, 27, 34, 40, 49 Закону України «Про судоустрій», відповідно до яких суди мають право розглядати справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності, а суддя має здійснювати процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи, а також статтями 38, 65 Господарського процесуального кодексу України, статтями 93, 133, 137, 287 — 290 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 74, 79, 110 Кодексу адміністративного судочинства України, статтями 253, 273, 299 Кримінально-процесуального кодексу України. Крім цього, інформація, що становить банківську таємницю, може бути розкрита будь-якому суб'єкту права за рішенням (вироком) суду на підставі статей 22, 23, 27, 34, 40, 49 Закону України «Про судоустрій України», статей 82, 83, 84 Господарського процесуального кодексу України, статей 202, 202-1, 203, 207 Цивільного процесуального кодексу України, статей 324, 328, 335 Кримінально-процесуального кодексу України, статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

У процесуальному законодавстві України (крім Цивільного процесуального кодексу України -— глави 12) відсутня в «чистому вигляді» (така, що не пов'язана із порушеним правом і охоронюваними законом інтересами) процедура, процесуальна форма звернення суб'єкта права до суду саме для розкриття інформації, що містить банківську таємницю.

Повноваження органів прокуратури запитувати банки інформацію, що містить банківську таємницю, передбачається пунктом 1 статті 20 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до якого саме прокурор, а не слідчий органів прокуратури, має право безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити в приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи приналежності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджено; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну таємницю або конфіденційну інформацію; письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою. Отримання прокурором від банків інформації, яка містить банківську таємницю, повинно здійснюватись у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до статті 25 Закону України «Про Службу безпеки України» Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов'язків надається право одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватися з цією метою службовою документацією і звітністю. При цьому, отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється в порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 17 жовтня 2000 року № 1138/2000, Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) як центральний орган виконавчої влади здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку головні управління МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управління МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті, районні, районні у містах, міські управління і відділи, а також підприємства, установи і організації, що належать до сфери його управління. Право МВС України на запит у банка інформації, що містить банківську таємницю, передбачається пунктом 5 зазначеного Положення, відповідно до якого воно має право одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

До структури органів МВС України входить також міліція. Відповідно до пункту 17 статті 11 Закону України «Про міліцію» міліції для виконання покладених на неї обов'язків надасться право одержувати безперешкодно і безплатно від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об'єднань громадян на письмовий запит відомості (в тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції. При цьому, зазначена норма встановлює правило, що міліція може отримувати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, у порядку та обсязі, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до пункту 2 статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають право одержувати безоплатно від підприємств, установ, організацій, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи (у порядку, передбаченому законодавством для розкриття банківської таємниці), від громадян — суб'єктів підприємницької діяльності довідки, копії документів про фінансово-господарську діяльність, отримані доходи, видатки підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян про поточні та вкладні (депозитні) рахунки, інформацію про наявність та обіг коштів на цих рахунках, у тому числі про ненадходжсння у встановлені терміни валютної виручки від суб'єктів підприємницької діяльності, та іншу інформацію, пов'язану з обчисленням та сплатою податків, інших платежів у порядку, визначеному законодавством, входити в будь-які інформаційні системи, зокрема комп'ютерні, для визначення об'єкта оподаткування. Зазначені повноваження надаються всім структурним одиницям системи органів державної податкової служби, включаючи і податкову міліцію, яка крім цього згідно зі статею 22 зазначеного Закону, має право на отримання відомостей, що містить банківську таємницю, також на підставі пункту 17 статті 11 Закону України «Про міліцію».

Відповідно до частини восьмої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», положення цієї статті (якою безпосередньо і здійснюється регулювання відносин із банківської таємниці) не поширюються на випадки надання спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу інформації про фінансові операції у випадках, передбачених законом.

Статею 12 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» зобов'язано банки самостійно проводити внутрішній фінансовий моніторинг, якщо фінансова операція має одну або більше ознак, визначених цією статею.

Відносини, що стосуються безпосередньо поняття банківської таємниці і порядку її розкриття, регулюються в статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом». Відповідно до цієї статті, порядок надання Уповноваженому органу інформації про фінансову операцію, що підлягає обов'язковому фінансовому моніторингу для банків, встановлює Національний банк України.

Частина друга статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», встановлює, що надання інформації банками Держфінмоніторингу в установленому порядку не є порушенням банківської або комерційної таємниці. Імовірно, що тут йдеться про інформацію про фінансову операцію яка підлягає обов'язковому фінансовому моніторингу. Разом з тим, слід відмітити, що якщо банк як суб'єкт первинного фінансового моніторингу надав до Держфінмоніторингу інформацію, яка не підлягає обов'язковому моніторингу, такі дії мають кваліфікуватись як розкриття банківської таємниці, і, відповідно, банк, який порушив режим банківської таємниці, має нести відповідальність за такі дії відповідно до чинного законодавства. Цей висновок підкріплюється нормою частини третьої статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», за якою суб'єкти первинного фінансового моніторингу, їх посадові особи та інші працівники не несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову та кримінальну відповідальність за надання Уповноваженому органу інформації про фінансову операцію, якщо вони діяли в межах цього Закону, навіть якщо такими діями заподіяно шкоду юридичним або фізичним особам, та за інші дії, пов'язані з виконанням цього Закону. Таким чином, встановлено, що порядок розкриття банківської таємниці регламентується виключно Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом».

Банки зобов'язані інформувати Держфінмоніторинг про:

— операції, які підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу (стаття 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»);

— операції клієнта за наявності мотивованої підозри, що вони здійснюються з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (частина шоста статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»);

— операції, щодо яких у банку є або повинні бути підозри, що вони пов'язані, мають відношення або призначені для фінансування тероризму (частина сьома статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»);

— осіб, які здійснюють фінансову операцію, що підлягає фінансовому моніторингу, та її характер у разі прийняття рішення про відмову від забезпечення здійснення цієї операції (частина друга статті 7 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»);

— операції клієнта, щодо якого в банку є мотивовані підозри про надання ним недостовірної інформації, що стосується його ідентифікації (частина п'ята статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність»);

— закриття рахунка клієнта на підставі рішення уповноваженого державного органу про скасування державної реєстрації юридичної особи-клієнта або скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — фізичної особи-клієнта (частина дев'ята статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність»);

— зупинення фінансової операції, якщо її учасником або вигодоодержувачем є особа, яку включено до переліку осіб, пов'язаних із здійсненням терористичної діяльності (частина перша статті 12 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»).

Банки на підставі абзацу п'ятого частини першої статті 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та пункту 5 частини першої статті 62 Закону про банки зобов'язані надавати на запит Уповноваженого органу додаткову інформацію, пов'язану з фінансовими операціями, що стали об'єктом фінансового моніторингу.

У разі отримання в установленому порядку вимоги Уповноваженого органу про надання інформації, необхідної йому для виконання запиту відповідного органу іноземної держави, банк протягом 10 робочих днів має надати Уповноваженому органу таку інформацію.

Надання інформації Уповноваженому органу здійснюється банками в порядку, установленому нормативно-правовими актами Національного банку.

Разом з тим, досить цікавою є процедура подальшого дотримання правового режиму інформації, яка передається банком як суб'єктом первинного фінансового моніторингу до Держфінмоніторингу.

Як вже зазначалося, відомості, які становлять банківську таємницю, можуть бути передані банками до Держфінмоніторингу, і в разі якщо банк діє згідно із Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», він не несе відповідальності за розголошення банківської таємниці. Частина восьма статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», вказує, що інформація, яка передається згідно з вимогами цього закону, є такою, що має обмежений доступ. Разом з тим, відповідно до частини дев'ятої статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», Держфінмоніторингу заборонено передавати будь-кому одержану від банків інформацію, яка містить комерційну чи банківську таємницю, за винятком випадків, передбачених статею 13 цього ж Закону. Таким чином, ця норма вказує, що в загальному випадку кінцевим суб'єктом, який набуває відомості, що становлять банківську таємницю, може бути тільки Держфінмоніторинг.

Відповідно до останнього висновку, постає питання стосовно дій, які має вчиняти Держфінмоніторинг із отриманою ним інформацією від банків як суб'єктів фінансового моніторингу.

Стаття 4 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», вказує, що Держфінмоніторинг — це урядовий орган державного управління, який діє в складі Міністерства фінансів України. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені законами України. Обсяг повноважень Держфінмоніторингу встановлюється Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», стаття 13 якого містить вичерпний перелік завдань і функцій Держфінмоніторингу.

Частина перша статті 13 Закону №249-IV вказує на те, що завданнями Держфінмоніторингу є:

— збирання, оброблення і аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу;

— участь у реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму;

— створення та забезпечення функціонування єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму;

— налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного обміну з органами державної влади, компетентними органами іноземних держав та міжнародними організаціями в зазначеній сфері;

— забезпечення представництва України в установленому порядку в міжнародних організаціях з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму.

Очевидно, що до завдань Держфінмоніторингу не віднесено можливість безпосередньо втручатись в події та перешкоджати сумнівним операціям. Натомість цей орган має лише збирати, обробляти і аналізувати інформацію про фінансові операції, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу.

Разом з тим досить не визначене таке завдання, як участь у реалізації державної політики в сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму. На нашу думку, таке формулювання має передбачати існування певного нормативного документа, прийнятого уповноваженим державним органом, і в якому має бути чітко прописана доля участі Держфінмоніторингу в реалізації державної політики в даній сфері, так само, як і має бути визначна безпосередньо сама політика і її засади.

На реалізацію завдань, покладених на Держфінмоніторинг частиною першої статті 13 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», частина друга цієї статті визначає коло повноважень цього органу. Відповідно до другого абзацу цієї норми, Держфінмоніторинг отримує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання на запит інформацію, необхідну для реалізації покладених на нього завдань. Разом з тим обов'язок надати таку інформацію саме на запит Держфінмоніторинга цим Законом встановлюється тільки для суб'єктів первинного фінансового моніторингу. Так, відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», суб'єкт первинного фінансового моніторингу на підставі та на виконання цього закону зобов'язаний надавати відповідно до законодавства додаткову інформацію на запит Держфінмоніторингу, пов'язану з фінансовими операціями, що стали об'єктом фінансового моніторингу. Проте органи виконавчої влади ніяким чином не зобов'язуються надавати взагалі будь-яку інформацію на запит Держфінмоніторинг, а отже надання інформації органом виконавчої влади на такий запит буде суперечити статті 19 Конституції України.

Цілком можливо, що законодавець вносячи таку норму до закону, мав на увазі центральні органи виконавчої влади та Національний банк України, які, відповідно до закону, виконують функції регулювання та нагляду за діяльністю юридичних осіб, що забезпечують здійснення фінансових операцій, адже статею 4 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», саме ці органи віднесені до суб'єктів державного фінансового моніторингу. Проте зазначена невизначеність здатна в майбутньому викликати певні ускладнення, адже, зважаючи на викладене, надання органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які не є суб'єктами первинного фінансового моніторингу, на запит Держфінмоніторинга відомостей, які становлять банківську, комерційну або особисту таємницю, є незаконним, і за зазначені дії посадові особи цих органів мають нести відповідальність у встановленому порядку.

Абзац третій частини другої статті 13 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» вказує, що Держфінмоніторинг відповідно до покладених на нього завдань, співпрацює з органами виконавчої влади, іншими державними органами, завданнями яких є запобігання та протидія легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму. Проте межі цієї співпраці Законом не встановлено, а отже є незрозумілим, яким саме чином Держфінмоніторинг має співпрацювати з вказаними державними органами. Одночасно слід відмітити, що уніфікованого переліку органів, які мають своїм завданням запобігати та протидіяти легалізації доходів і фінансуванню тероризму українське законодавство не містить.

Зважаючи на те, що, відповідно до преамбули Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», цей закон спрямований на боротьбу з фінансуванням тероризму, ми можемо припустити, що органи, про які веде мову норма абзацу третього статті 13 цього Закону, є органами, на які законами України покладено обов'язок боротись з тероризмом. Перелік таких органів вказаний у статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Так, стаття 4 вказаного Закону зазначає, що суб'єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Міністерство оборони України; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону; Державний департамент України з питань виконання покарань; Управління державної охорони України.

Таким чином, передбачається, що Держфінмоніторинг, відповідно до покладених на нього завдань, має співпрацювати з кожним із цих органів. Відповідно до цього, в нормативні акти, які регламентують діяльність кожного з цих органів, мають бути внесені відповідні зміни, які б уточнювали сутність такого співробітництва. Так, зокрема, є незрозумілим, чи мають розкриватись під час співробітництва відомості, які стали відомими Держфінмоніторингу під час проведення фінансового моніторингу та які становлять комерційну або банківську таємницю.

Абзац четвертий частини другої статті 13 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», вказує, що Держфінмоніторинг відповідно до покладених на нього завдань, за наявності достатніх, підстав, що фінансова операція може бути пов'язана з легалізацією (відмиванням) доходів або фінансуванням тероризму, надає до правоохоронних органів, згідно з компетенцією, відповідні узагальнені матеріали.

Надання Держфінмоніторингом інформації до правоохоронних органів про те, що певна операція може бути пов'язана з легалізацією доходів або фінансуванням тероризму є наступним логічним кроком для реалізації завдань Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом». Проте вказана норма містить певний ряд питань, від розв'язання яких залежить існування як інституту банківської таємниці, так і реалізація безпосередньо завдань Закону №249-IV.

Так, є незрозумілою юридична конструкція «за наявності достатніх підстав, що фінансова операція може бути пов'язана з легалізацією доходів або фінансуванням тероризму», тобто закон не визначає, які саме підстави достатні для того, щоб Держфінмоніторинг надіслав до правоохоронних органів відповідні узагальнені матеріали. Як вказано в частині першій статті 13 України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», одним із завдань Держфінмоніторингу є оброблення і аналіз інформації про операції, які підлягають фінансовому моніторингу. Відповідно до цього, можемо дійти висновку, що рішення стосовно достатності чи недостатності підстав для подання матеріалів до правоохоронних органів має бути прийнятим Держфінмоніторингом при аналізі зібраної інформації. Проте, зважаючи на відсутність чітких критеріїв для визнання «достатності» таких підстав, ця норма більше посилається до інтуїції особи, яка здійснює такий аналіз, ніж до визначення наявності складу злочину, передбаченого кримінальним законодавством України.

На нашу думку, тут більш слушним було б описати диспозицію, за наявності якої Держфінмоніторинг мав би надсилати матеріали до правоохоронних органів, або надати в цій нормі посилання на певні приписи кримінального законодавства або законодавства про адміністративні правопорушення України.

Законом України «Про внесення зміни до статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» перелік органів, які мають право витребувати інформацію, що становить банківську таємницю, був доповнений органами державної виконавчої служби. З моменту опублікування цього Закону, органи державної виконавчої служби отримали право отримувати на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів відомості, віднесені до банківської таємниці стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу», державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України, яка своїм завданням має своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Обсяг повноважень державних виконавців указаний у статті 5 Закону України «Про виконавче провадження».

Повноваження органів влади на запит у банку відомостей, що становлять банківську таємницю, також передбачаються Кримінально-процесуальним кодексом України.

Вилучення документів, які містять інформацію, що становить банківську таємницю, проводиться лише за вмотивованою постановою судді та в порядку і з дотриманням вимог глави 16 Кримінально-процесуального кодексу України.

Банк не має права відмовлятися пред'явити або видати документи чи їх копії або інші предмети, які вимагає слідчий під час виїмки та які зазначені в рішенні (постанові) суду.

Банк зобов'язаний виготовити копії документів, що вилучаються, які засвідчуються підписом представника банку. Ці копії документів залишаються в банку замість вилучених оригіналів. Представникові банку вручається другий примірник протоколу вилучення.

Під час обшуку видача і огляд документів, що містять інформацію, яка становить банківську таємницю, проводяться з додержанням норм Закону України «Про банки і банківську діяльність», що забезпечують охорону банківської таємниці.

Ще одним суб'єктом, який має право на запит (звернення) до Національного банку України (Голови) про надання інформації, яка становить банківську таємницю, є народні депутати України та комітети Верховної Ради України. До недавнього часу Національний банк України відмовляв у наданні інформації, що містить банківську таємницю, на запити (звернення) народних депутатів України та комітетів Верховної Ради України, обґрунтовуючи свою позицію положеннями статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», згідно з якою серед переліку органів, які мають право на запит відповідної інформації, відсутні народні депутати України та комітети Верховної Ради України. В свою чергу, народні депутати України, посилаючись на статтю 86, частину другу статті 89 Конституції України, частину другу статті 15, частину першу статті 16 Закону України «Про статус народного депутата України», наполягали на правомірності направлення запитів (звернень) до НБУ про надання інформації, що становить банківську таємницю. З цього приводу Конституційний Суд України за конституційним поданням НБУ про офіційне тлумачення зазначених норм прийняв рішення від 05.03.2003 по справі №1-6/2003, відповідно до якого народний депутат України на сесії Верховної Ради України та комітет Верховної Ради України мають право звернутися із запитом до Голови Національного банку України або з письмовою пропозицією до Національного банку України, або його посадових осіб про надання інформації, яка становить банківську таємницю. При цьому із депутатським зверненням народний депутат України може звернутись, якщо це пов'язано з депутатською діяльністю, а комітет Верховної Ради України — якщо це пов'язано із законопроектною роботою, підготовкою і попереднім розглядом питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України.

Разом з тим, Конституційний Суд України зазначає, що Голова Національного банку України або інші посадові особи, розглядаючи запит або звернення, мають діяти з додержанням вимог законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність» і зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду, тобто дати офіційну відповідь.

Таким чином, парламентарії мають право звертатись до НБУ про надання інформації, що становить банківську таємницю, однак саме за останнім закріплена можливість відмовити їм у наданні відповідної інформації. По суті, Конституційний Суд України даним рішенням так і не вніс прозорість в проблему, що постала перед правниками.

Основною проблемою, що виникає під час з'ясування питання про коло суб'єктів та підстав для отримання інформації, що містить банківську таємницю, є проблема співвідношення банківського законодавства та інших законодавчих актів.

Так, поза полем регулювання статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» залишились державна контрольно-ревізійна служба України, якій для виконання покладених на неї обов'язків відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про банки і банківську діяльність», Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу України», пунктом 5 статті 10 в межах повноважень та компетенції, визначених законом, надане право одержувати від Національного банку України та його установ, банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції та залишки коштів на рахунках об'єктів, що ревізуються або перевіряються, а від інших підприємств і організацій, у тому числі недержавних форм власності — довідки і копії документів про операції та розрахунки з підприємствами, установами, організаціями, що ревізуються або перевіряються.

Отже, законом надається право державній контрольно-ревізійній службі України отримувати (запитувати) інформацію безпосередньо від банків. При цьому в статті 10 закону зазначається, що одержання від банків інформації, що становить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Враховуючи той факт, що державна контрольно-ревізійна служба України відповідно до статті 4 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу України» діє при Міністерстві фінансів України, та той факт, що ні Міністерство фінансів України, якому контрольно-ревізійна служба України підпорядковується, ні безпосередньо контрольно-ревізійна служба не визначаються відповідно до статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» як суб'єкти, яким банки безпосередньо на їх вимогу зобов'язані розкривати банківську таємницю, невідповідність права на отримання такої інформації, визначеного Законом України «Про державну контрольно-ревізійну службу України» спеціальній забороні банкам розкривати таку інформацію суб'єктам незазначеним в статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», позбавляє Державну контрольно-ревізійну службу України права отримувати відомості, що містять банківську таємницю, безпосередньо в банках. Право на отримання таких відомостей Державна контрольно-ревізійна служба України може отримувати лише за дозволом власника таких відомостей або за рішенням (письмовою вимогою) суду.

При дослідженні порядку розкриття інформації, що містить банківську таємницю, кола суб'єктів, що мають право на отримання такої інформації, необхідно визначити, в яких межах і за яких умов і порядку зазначені вище суб'єкти мають право отримувати інформацію, що містить банківську таємницю.

bigmir)net TOP 100