Реклама на сайте Связаться с нами

Д. О. Гетманцев, Н. Г. Шукліна

Банківське право України

Навчальний посібник

Київ
Центр учбової літератури
2007

На главную
Банківське право України. Гетманцев Д. О., Шукліна Н. Г.

Банківська таємниця в законодавстві зарубіжних країн

Поняття «банківська таємниця» — є одним із центральних понять банківського законодавства багатьох країн світу. Це пояснюється насамперед тим, що банки як носії фінансової інформації традиційно перебувають у центрі уваги державних органів. Державний апарат абсолютної більшості країн світу завжди прагнув отримати доступ до банківської інформації, а останнім, часом тиск на ці інститути посилився через проголошення провідними країнами світу боротьби з міжнародним тероризмом, легалізацією доходів отриманих злочинним шляхом тощо. У світі дедалі частіше постає питання стосовно щоб взагалі скасувати інститут банківської таємниці.

Проте, на сьогодні ще жодна країна не наважилась повністю відмінити банківську таємницю. Імовірно, це пояснюється досить щільним зв'язком між банківською таємницею та таємницею особистою, яка у абсолютній більшості країн проголошується як одна із основних конституційних гарантій.

Так, у Франції відповідно до Закону про банки 1984 року, банківську таємницю зобов'язані зберігати члени адміністративної ради або спостережної ради кредитної організації, а також будь-яка інша особа, яка бере участь під будь-якою назвою в керуванні кредитною установою, або найнята нею. Обов'язок дотримання банківської таємниці поширюється на осіб, які здійснюють за дорученням Банківської Комісії нагляд. Стаття 14 Закону про Банк Франції від 4 серпня 1993 року передбачає збереження банківської таємниці всіма агентами цього закладу. Банк зобов'язується тримати в таємниці всю інформацію, яка довірена йому клієнтом або навіть третіми особами.

Особливу увагу захисту банківської таємниці приділяє Швейцарська Конфедерація. Слід відмітити, що в банківському законодавстві Швейцарії відсутнє легальне визначення банківської таємниці, однак цей правовий інститут займає чільне місце в системі банківського законодавство країни. Так, правовому регулюванню банківської таємниці присвячені стаття 398 Трудового кодексу, декілька статей кримінального кодексу (статті 260, 305а, 305b), Федеральний акт про міжнародну взаємодопомогу у кримінальних справах. Федеральний банківський акт (стаття 47), Федеральний акт про безпечний обмін та безпечну торгівлю, Федерапьний акт Про запобігання відмиванню коштів у фінансовому секторі, Федеральний акт Про договір зі Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах. Крім цього, правовий режим банківської таємниці встановлюється міжнародними нормативними актами — Європейською конвенцією про взаємодопомогу в кримінальних справах від 20 квітня 1959 p., Конвенцією від 8 листопада 1990 р. про відмивання, пошук, виявлення та конфіскацію доходів від злочинів, Міжнародними договорами про юридичну взаємодопомогу. Всі ці нормативні акти містять положення, що регламентують у тому чи іншому об'ємі банківську таємницю.

Системний аналіз законодавства дав змогу Федеральному департаменту фінансів Швейцарської Конфедерації, вивести таке визначення банківської таємниці, яке цей державний орган запропонував увазі громадськості на своєму офіційному Інтернет-сайті: «Банківська таємниця — це обов'язок банків, їх представників, працівників та експертів зберігати таємницю будь-яких професійних справ їхніх клієнтів або третіх осіб, про які вони дізналися в силу виконання своїх обов'язків».

Звичайно, не досить вмотивоване, на наш погляд, визначення банківської таємниці як обов'язку, адже вона є все ж таки інформацією, однак принцип визначення змісту банківської інформації досить обґрунтоване. Законодавство не наводить усього переліку видів інформації, що належить до банківської таємниці, а містить лише загальне правило про те, що до неї відноситься будь-яка інформація, що стосується професійних справ клієнта і третіх осіб. І вже з цього правила законодавство потім встановлює винятки. В Україні до таких винятків можна віднести положення останньої частини статті 60 закону.

Цікавим для української правотворчої практики є приклад Швейцарського Федерального Банківського Акту від 8 листопада 1934 р., який взагалі не ставить протиправність розголошення банківської таємниці в залежність від заподіяної її розголошенням шкоди клієнту банку. Це усуває проблему з визначенням можливості заподіяння клієнту банку шкоди внаслідок розголошення відомостей, що належать до банківської таємниці. Відповідно до зазначеного нормативного акту, «будь-яка особа, яка в силу своїх повноважень як члена керівництва, працівника, заступника, ліквідатора або комісіонера банку, спостерігача Банківської Комісії, або члена керівництва або працівника уповноваженої аудиторської фірми, розголосить таємницю, що була довірена їй, або про яку вона дізналася в силу своєї діяльності, а також будь-яка особа, яка підмовила іншу порушити професійну таємницю, буде покарана ув'язненням до 6 років позбавлення волі або штрафом в розмірі не більше 50 000 франків». Покарання застосовується незалежно від того, чи продовжує працювати особа в банківській індустрії. Звичайно, наведена норма не бездоганна, однак дуже цікава для теоретичного вивчення. Адже країна, відома в усьому світі завдяки непорушності банківської таємниці, у своєму законодавстві не передбачає відповідальності за порушення банківської таємниці для банків. Норма сформульована виключно відносно фізичних осіб працівників банків, державних органів та аудиторських компаній.

Щодо змісту відомостей, які включаються до банківської таємниці, то юристи відомої швейцарської юридичної компанії Micheloud & Co стверджують, що нормативні акти Швейцарської конфедерації не містять переліку видів інформації, віднесеної до банківської таємниці. Однак судова практика та юридична наука відносять до банківської таємниці всі контакти клієнта з банком з метою відкриття рахунка, навіть якщо рахунок і не був відкритий, будь-яку інформацію, яку банк дізнався про клієнта незалежно від того, чи відкривав цю інформацію банку клієнт спеціально, чи вона стала відома банку у інший спосіб, крім інформації, яка стала відома банку не у зв'язку з діловими відносинами між банком та клієнтом. Таке загальне визначення змісту банківської таємниці дозволяє найбільш повно охопити всю ту інформацію, яка повинна бути віднесена до банківської таємниці, оскільки будь-який перелік видів інформації, закріплений в законі є обмеженим, не може охопити всіх відносин, що складаються на практиці, а отже, є підставою для виникнення багатьох спорів, які можуть бути вирішені в межах правового поля лише із застосуванням принципу аналогії.

Проте швейцарську банківську таємницю за рівнем привабливості перевершила банківська таємниця австрійська. В цій країні гарантується не тільки певна анонімність грошових вкладів, але й існують певні переваги відносно вкладень грошових коштів. В той час як у Швейцарії податок на прибуток з капіталу становить 35%, податок на прибуток з анонімних капіталовкладень в Австрії становить 22%, тобто, банківська таємниця Швейцарії має вищу вартість.

Певні переваги перед швейцарською банківською таємницею має банківська таємниця Королівства Ліхтенштейн. Основною з цих переваг є та, що сама держава не надає правової допомоги іншим країнам при розслідуванні ними випадків ухилення від сплати податків.

Банківська таємниця відповідно до норм російського законодавства визначається так. Банківська таємниця — це відомості, що захищаються кредитною організацією, про операції, рахунки і вклади її та кореспондентів, а також інші, встановлені кредитною організацією на підставі федеральних законів у їх інтересах відомості, по яких можна ідентифікувати клієнтів і кореспондентів кредитної організації.

Банківське право Великої Британії приділяє особливу увагу проблемі банківської таємниці. Однак, незважаючи на це, проблема правового регулювання відносин банківської таємниці не одержала вичерпної правової регламентації в англійському праві. С початку підхід до обов'язку банку зберігати конфіденційність своїх відносин з клієнтом базувався на підході до контракту між банком та клієнтом як до договору, що містить елементи агентської угоди. Агент завжди пов'язаний обов'язком зберігати конфіденційність своїх відносин з принципалом. У ряді випадків такому обов'язку кореспондує привілей, який звільняє агента навіть від обов'язку давати свідчення в суді, якщо такі свідчення могли завдати шкоди конфіденційності його відносин з принципалом. Банківська таємниця розглядається як така, що мається на увазі умова договору клієнта і банка.

У найбільш загальному вигляді цей підхід до банківської таємниці був виражений у справі Tournier v. National Provincial and Union Bank of England (1924). У цій справі позивач — клієнт банку-відповідача — допустив овердрафт по своєму рахунку, який зобов'язався погасити протягом установленого часу відповідно до домовленості з банком. Оскільки заборгованість не була погашена в погоджений термін, менеджер відділення банку зв'язався телефоном з наймачем клієнта, для того щоб уточнити адресу позивача. У процесі розмови менеджер повідомив керівникові компанії про факт овердрафта, а також про те, що, можливо, позивач захоплюється азартними іграми, оскільки кілька разів виставляв на банк чеки на користь букмекера. У результаті цієї розмови компанія відмовилася продовжити договір із зазначеною особою, коли минув тримісячний термін укладеного з ним раніше контракту. У зв'язку із зазначеними обставинами клієнт пред'явив банку позов про наклеп (оскільки чеки на користь букмекера виставлялися у зв'язку з купівлею речей у нього, а не в зв'язку з участю в азартних іграх) і про порушення передбачуваної умови контракту, в силу якої банк не мав права розкривати третім особам стан рахунків клієнта чи будь-яку угоду, що відноситься до них.

Апеляційний суд задовольнив апеляцію позивача. Суддя лорд Бенкс у зв'язку з цим висловив положення, що лягло в основу принципового підходу англійського права до проблеми банківської таємниці: «...обов'язок [не розкривати відповідну інформацію] випливає з договору, але цей обов'язок не абсолютний, а кваліфікований. Неможливо дати вичерпне визначення даного обов'язку... Принципово, на нашу думку, що винятком можуть бути класифіковані по чотирьох напрямках: а) коли інформація розкривається за вимогою права; б) коли існує обов'язок перед суспільством розкрити інформацію; в) коли інтереси банку вимагають її розкриття; г) коли розкриття зроблене в силу вираженої чи такої, що мається на увазі, згоди клієнта».

Однак наведена думка судді не розкриває змісту банківської таємниці.

Спробу дати відповідь на питання про те, які відомості включаються до складу банківської таємниці, зробив у тій саме справі суддя лорд Аткин. На його думку, відповідь на питання, до якої саме інформації відноситься обов'язок банку зберігати таємницю, означає, що інформація «...не обмежується станом рахунка, чи знаходиться на ньому кредитовий чи дебетовий залишок і яка величина балансу. Вона повинна містити в собі, як мінімум, усі угоди, що пройшли через рахунок, і всі забезпечення, якщо вони мали місце, зроблені в зв'язку з рахунком; і у відношенні зазначених обставин обов'язок зберігати таємницю залишається після закінчення періоду, коли рахунок був закритий чи коли по ньому перестали відбуватися операції... Далі, вважаємо, що зобов'язання поширюється й у відношенні інформації, отриманої не власне зі стану рахунка клієнта, а й з інших джерел, якщо обставини, за яких вона була отримана, мали місце у зв'язку з відносинами банку і клієнта, наприклад у зв'язку з допомогою банку у веденні бізнесу клієнта...».

Проблемі правового регулювання банківської таємниці присвячені також деякі положення Закону про банківську діяльність (Banking Act 1987). У відношенні проблеми банківської таємниці закон виходить із принципового положення, відповідно до якого конфіденційна інформація під загрозою кримінальної відповідальності не підлягає розголошенню, без згоди особи, якій вона належить, а також особи, від якої вона одержана. І вже з цього загального правила закон встановлює виключення.

Таким чином, банківське право Великої Британії стало на шлях розширеного розуміння поняття банківської таємниці, відповідно до якого не визначається перелік відомостей, що відносяться до банківської таємниці, а лише вказується, що до неї належить будь-яка інформація, якщо обставини, за яких вона була отримана, мали місце в зв'язку з відносинами банку і клієнта.

Гармонізація права в сфері банківської таємниці в ЄС була досить складною проблемою. Це стає зрозумілим, якщо взяти до уваги, що різні європейські країни мали різні традиції регулювання питань банківської таємниці.

Спроба вирішити це була розпочата в Першій банківській директиві. Питання банківської таємниці знайшли відображення в статті 12. Принципові положення документа зводилися до того, щоб пов'язати право компетентної влади на одержання інформації із зобов'язанням дотримуватися професійної таємниці службовцями органів банківського нагляду. Відповідно до зазначеної статті, професійна таємниця працівників органів банківського нагляду означала, що будь-яка конфіденційна інформація, яку вони могли одержати при виконанні своїх обов'язків, не могла бути надана якій-небудь особі чи органу, крім випадків, передбачених законом.

У той же час зв'язаність службовців професійною таємницею не означала применшення права компетентних органів на обмін конфіденційною інформацією. Відповідно до Директиви, компетентні органи мали право обмінюватися конфіденційною інформацією з компетентними органами різних держав-учасників.

Регулювання питань банківської таємниці в Першій директиві носило досить загальний характер. Не дивно, що виникнення згодом судової справи Municipality of Hillegom v. Hillenius (1985) знайшло прогалини в такому регулюванні, що призводять до можливості досить суперечливих тлумачень положень Першої директиви.

Суть справи полягала в тому, що нідерландський муніципалітет Хіллегом розмістив кошти на депозитному рахунку в банку, що належить іноземному власнику. Через кілька місяців після цього банк збанкрутував. Муніципалітет звернувся з позовом до глави департаменту банківського нагляду Центрального банку пану Хілленіусу в зв'язку з недостатнім, на думку муніципалітету, контролем з його боку. Це виявилося, зокрема, в тому, що Хілленіус не зреагував належним чином на отриману від закордонних наглядових органів інформацію.

У зв'язку з цим перед Судом Європейських Співтовариств було поставлене питання, чи зобов'язаний п. Хілленіус надавати таку інформацію, чи ж у даному випадку він пов'язаний зобов'язанням не розголошувати інформацію на підставі статті 12 Першої директиви. Питання звелося до того, чи є положення Цивільного кодексу Нідерландів (чи, більш широко, цивільного законодавства конкретної держави) достатньою підставою для розкриття подібної інформації.

Принципово Суд схилився до того, що в конкретному випадку суд конкретної країни повинен вирішити питання про можливість розкриття інформації в цивільному процесі, виходячи з вищенаведених принципів.

Підхід Другої директиви до банківської таємниці грунтувався на двох принципових положеннях. З одного боку, Директива підтвердила необхідність дотримання професійної таємниці працівниками наглядових органів. З іншого боку, були розширені можливості обміну інформацією між наглядовими органами різних держав і надання інформації деяким небанківським наглядовим органам.

Обов'язок дотримання професійної таємниці був розширений Другою директивою за колом осіб — у коло таких осіб були включені не тільки власне працівники наглядових органів, а й аудитори та експерти, що виконували які-небудь роботи від імені наглядових органів. Зазначені особи могли розкривати отриману ними інформацію тільки в узагальненому виді, при якому виключалася можливість ідентифікації конкретних кредитних організацій.

Директива провела розходження при розкритті зазначеної інформації в кримінальних і цивільних процесах. Природно, що розкриття інформації в кримінальному процесі було визнано безумовним. Що ж стосується цивільних (торгових) процесів, то позиція Директиви звелася до того, що інформація у відношенні конкретної кредитної організації може бути розкрита в тому випадку, коли кредитна організація потерпіла банкрутство чи ліквідується з іншої причини. Але таке розкриття піддавалося обмеженню: інформація могла бути розкрита лише при тій умові, що вона не торкалася інтересів третіх осіб.

Таким чином, дотепер у законодавстві ЄС не визначений зміст банківської таємниці. Нормативні акти по банківському праву обмежуються питаннями перш за все професійної таємниці працівників наглядових органів, а також перерахуванням деяких виключень із загального правила про дотримання банківської таємниці.

bigmir)net TOP 100