Реклама на сайте Связаться с нами

О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко

Теорія держави і права

Академічний курс

Підручник

Київ
Юрінком Інтер
2006

На главную
Теорія держави і права. Зайчук О. В., Оніщенко Н. М.

Права людини: поняття та структура

Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих іншим суб'єктам суспільних відносин.

Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві.

Права людини — складне, багатоаспектне явище, пов'язане з генезою правових норм, які формулюють ці права.

Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин й традицій, характерних для тієї чи іншої країни. Вперше термін «свобода» з'явився у XXIV ст. до н.е., коли монарх Шумера встановив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до нахабних збирачів податків та захисту від несправедливих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства виникла у період середньовіччя в Англії. Вона була нормативно закріплена у 1215 р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань за законним вироком та за законами країни.

Петиція про право 1628 р. поклала на англійського короля певні обов'язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 p., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 p., який встановив свободу слова у парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.

Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи США. Серед них — Декларація прав Вірджинії 1776 p., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 p., яка визначила перелік невідчужуваних прав людини. Основне значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789 p., проголошена у Франції та яка визначила перелік природних, невідчужуваних, священних прав людини.

Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами і владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав гарантії державного захисту в разі порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи та людської гідності.

Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи і держави, їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визначається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи патерналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збереглися і у сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини і Австрії — позитивістську.

Проголошення розвинутих демократичних держав правовими потребує внесення коректив до згаданих вище концепцій природи прав людини. Обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до зменшення її ролі як у сфері надання цим правам законодавчої форми, так і у галузі охорони прав та свобод.

Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав у конституціях демократичних держав.

Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда — це конституційні права. На це також вказує положення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Вказане надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб'єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні ознаки, що визначають її наукову самостійність.

1. Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них.

2. Це можливості, що мають природний характер та належать людині від народження.

3. Це можливості, які не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави.

4. Це можливості, які залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства.

5. Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення.

При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб'єкта, що має постійний політико-правовий зв'язок з певною державою. Відмінності прав людини та громадянина можемо визначити схематично.


Права людини Права громадянина
Можуть існувати незалежно від державного визнання і закріплення Знаходяться під захистом держави, громадянином якої є особа
Мають морально-соціальний характер Мають нормативно-правовий характер
Не передбачають обов'язкової наявності громадянства чи підданства Належать лише громадянину певної держави
Належать людині від природи Надаються і гарантуються державою
Засновуються на загальнолюдських цінностях Засновуються на системі принципів національного і міжнародного права
Задовольняють природні інтереси Задовольняють політичні, економічні та соціальні інтереси
Залежать від природи людини Залежать від політики держави
Залежать від рівня розвитку суспільства та людини Залежать від розвинутості держави
Покликані задовольняти економічні та соціальні інтереси Окрім економічних та соціальних інтересів, задовольняють політичні потреби
Мають моральну основу Мають правову основу
Гарантуються природою людини та суспільством Гарантуються державою, у тому числі і примусовими засобами
Не мають документальної форми закріплення Мають письмову форму закріплення (нормативно-правовий акт)

Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними і культурними умовами життєдіяльності суспільства та законодавчо закріплюються державою. У правах та свободах:

— відображається міра свободи, що об'єктивно визначається станом розвитку суспільства;

— забезпечується самовизначення особи;

— встановлюються умови реального використання соціальних благ у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя;

— визначаються можливості захисту та поновлення прав і свобод, що порушені будь-ким із суб'єктів суспільних відносин.

Права людини є засобом відображення не потенціальних, а реальних можливостей індивіда, закріплених у законодавчих актах держави. Це вказує на суб'єктивний характер даних прав.

Суб'єктивне право як юридична категорія має свій зміст та структуру. Зміст права складають можливості, які забезпечують реалізацію інтересів суб'єкта суспільних відносин. Структуру суб'єктивного права становлять чотири різновиди можливостей:

а) можливості поведінки у межах свободи, яка встановлена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інтересів людини у певній сфері законним шляхом, що включає порушення прав інших суб'єктів;

б) можливості користування наданим благом з метою реалізації закріплених правом суб'єктивних інтересів. Саме ця складова суб'єктивного права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм;

в) можливості вимагати виконання обов'язку іншими суб'єктами права як гарантії дієвості права;

г) можливості звертатися до суду за захистом порушеного права як гарантії поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб'єктів.

Необхідно зазначити, що держава закріплює права індивіда не довільно. Реальними будуть лише ті можливості, які відповідають певним вимогам та правилам. Підлягають закріпленню та гарантуванню державою:

— природні права людини;

— права, обумовлені рівнем економічного розвитку суспільства;

— права, для здійснення яких сформувалися соціально-економічні та політичні передумови;

— права, що відповідають об'єктивним умовам розвитку суспільства;

— права, які забезпечують людині певний стандарт життя;

— права, що визначають зв'язаність держави принципами і нормами природного права та умовами соціальних взаємозв'язків людей.

bigmir)net TOP 100