Реклама на сайте Связаться с нами

О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко

Теорія держави і права

Академічний курс

Підручник

Київ
Юрінком Інтер
2006

На главную
Теорія держави і права. Зайчук О. В., Оніщенко Н. М.

Право — основа публічно-правового союзу народу

Вивчення феномена права, його природи, сутнісних ознак, встановлення наукової ідентичності не є достатнім для чіткого і повного усвідомлення його ролі у функціонуванні держави, міри обумовленості держави правом. Умовою встановлення значення цієї ролі, а, відтак, і міри впливу права на державу і обумовленості держави правом є уточнення розуміння природи самої держави, її сутності, розгляд конкретно-історичних форм держав, з'ясування засобів регуляції державного життя.

Слід підкреслити, що поняття держави є не менш складним, ніж поняття права. Протягом часу існування інституту держави підходи до її розуміння зазнавали складної трансформації і змін. Досить чітко виділяються три підходи до дослідження держави. Перший — політико-філософський (античний), розглядає будь-яку державу як свого роду спілкування, що організується заради суспільного блага, задоволення щоденних потреб, засіб вирішення «загальних справ» і регулювання відносин «народ — держава» (Арістотель), як «людей, пов'язаних між собою згодою у питаннях права та спільністю інтересів» (Ціцерон); другий — класовий, який вбачає у державі результат розподілу суспільства на класи і засіб класової боротьби, машину для гноблення одного класу іншим (марксистсько-ленінський підхід); третій — організаційно-правовий, котрий визначає державу як організаційний і правовий засіб регулювання суспільних відносин.

У конкретно-історичному аспекті існувала велика кількість форм держав, політичний режим, державна ідеологія яких дає підстави для висновку про мінімальну роль права в організації і здійсненні державної влади, в регулюванні суспільних відносин. Однак уявлення про роль права у функціонуванні держави розвивались паралельно з розвитком вчень про державу і зміцненням самих держав.

Ідея держави у греків, яка грунтувалась на гармонії суспільного життя, не знала поняття окремих громадян, наділених особистими правами, як і поняття держави, що захищає права своїх громадян за допомогою закону. Вона не пов'язувала ефективність влади з достатньою свободою громадянина. Права громадянина пов'язувались з його званням, а не особистістю. Періодична зміна чиновників на посадах (своєрідна ротація) за допомогою жеребкування, якомога ширше залучення населення до урядування, формальне і неформальне обговорення державних справ, обрання народом органів державного управління, народний контроль над суддями — все це далеко не повний перелік демократичних інститутів Давньої Греції. Сила державної влади, відтак, грунтувалась не на силі примушування, а на силі переконання, силі традиції, повазі до закону. Закон був оголошений верховним правителем, якому підкоряються усі, він складав зміст доброчинного державного правління.

Хоча не існувало теорії розподілу влад, але можна було вже тоді говорити про створення правових механізмів контролю представницької, виконавчої та судової влади. Щодо виконавчої влади — такими механізмами стало призначення державних чиновників та контроль за діями останніх, їх періодична зміна; щодо судової — народне призначення суддів трибуналів (деми щороку обирали 6 тис. осіб, які розглядали справи), щодо рішень представницьких рад чи асамблеї — їх судове анулювання. Та чи можна вести мову про переважне значення права у системі суспільних регуляторів? Очевидно, ні. Право і справедливість хоча і були покликані регулювати суспільний устрій і суспільне життя, але всезагальними регуляторами такого життя не стали. Більш вагомими для упорядкування політичної сфери стало не право, а відповідні політичні ідеали.

Для розуміння цих ідеалів слід мати на увазі безпосередній зв'язок уявлень про ефективний, досконалий суспільно-політичний устрій з уявленнями про місто-державу, яким були тоді Афіни, де зосереджувався весь життєвий інтерес громадян.

Теорія міста (місця спільного проживання), замінила у Давній Греції по суті, теорію держави, стала найголовнішою етичною, економічною, соціологічною та політичною ідеєю. Ось чому високими ідеалами стали справедливість, свобода, благочестя, добродійність, необхідність дбати про свою домівку-державу, особисті доблесть, скромність, сміливість та інші чесноти особи-громадянина, захист скривджених, громадянську гармонію, уявлення про силу неписаних законів, віру у необхідність прийняття державних рішень через їх обговорення, добровільне підкорення закону, який є благом для всіх.

У теоретико-політичній думці стародавніх часів переважали погляди на державну владу, владу правителя як на довільну, що залежить від волі і гідності останнього. Демокріт наголошував, що за нині існуючою формою правління немає ніякого засобу запобігти, щоб правителі, якщо вони навіть і дуже хороші, не відчули несправедливості. Оскільки «не личить, щоб правитель [був відповідальний перед кимось іншим], крім того, як перед самим собою, і не личить [щоб той, хто панував над іншими], потрапляв (через рік) сам під владу цих інших. Тому повинно бути влаштовано так, щоби [правитель], який не вчинив ніякої несправедливості, навіть, якщо він і суворо переслідував тих, що вчиняли справедливість, не потрапляв [у подальшому] під владу їх, але щоб якийсь закон чи який-небудь інший [засіб] захищали (правителя), який діяв несправедливо».

Платон писав, що правитель може дослухатись чи не дослухатись до думки народу на свій розсуд, і тим самим пов'язувати його нормами закону неможливо. Вихід полягає у тому, щоб державами правили філософи.

Важливий вплив на поняття держави і чинників, які її обмежують, справили погляди Арістотеля. Йому належить, насамперед, одна з найголовніших ідей стародавніх часів — принципове розмежування держави (політичних відносин) і суспільства. Можливість впливу на державну владу, правителя залежить від форми державного устрою. Відтак, Арістотель розрізняє такі види державного устою як царську владу (монархічне правління), аристократію і політію, а також три форми, що відхиляються від них: тиранію (від царської влади), олігархію (від аристократії), демократію (від політії). Тиранія переслідує користь одного правителя, олігархія дотримується користі багатих громадян, демократія — користі неімущих. Найголовніше, за будь-якого ладу, зазначає Арістотель, це шляхом законів і іншим розпорядком, щоб посадові особи не могли наживатись. Ніякого блага не принесуть найкорисніші закони, одностайно схвалені всіма причетними до управління державою, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку і у його дусі виховані, а саме, якщо закони держави демократичні — в дусі демократії, якщо олігархічні — у дусі олігархії; якщо недисциплінований один — недисциплінована вся держава.

Славнозвісний оратор античності Ціцерон трактував державу як найдосконалішу форму людського спілкування, співжиття. Всяка держава, зазначав Ціцерон, є власністю народу, а народ — не будь-яке зібрання людей, що якимось чином згромадилися, а зібрання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою у питаннях права та спільністю інтересів . Ціцерон визначив основні принципи врядування, а саме: влада делегується народом і має діяти на основі морального закону. Як зазначають Джордж Себайн і Томас Торсон, ці принципи врядування «за порівняно короткий строк, що минув відтоді, як Ціцерон їх записав, одержали практично повсюдне визнання і впродовж багатьох століть служили загальновідомими положеннями у теорії політичної філософії», «ввійшли до загальної скарбниці політичних ідей».

Праці Ціцерона відтворювали вчення епохи стоїцизму, представники якого (Хрисип, Панетій, Полібій, Сципіон та інші) вважали справедливість найкращим засобом утримання держави від розпаду та сформували ідею всесвітнього братства всіх людей.

Зазначимо, до речі, що аналогічні ідеї були поширені і на Сході, у Древній Індії і Древньому Китаї.

Після розпаду Римської імперії протягом тривалого часу спостерігається криза права, яка повністю завершується лише у XIII ст. визнанням тієї ідеї, що суспільство повинно керуватися правом.

В епоху Середньовіччя продовжується формування поняття держави як загальної спільноти і створюється теорія державного суверенітету та суверенітету народу. Ж. Боден (XVI ст.) сформулював поняття суверенітету і обгрунтував принцип неподільності державного суверенітету, стверджуючи, що держави встановлюються за примусом найсильніших або ж в результаті згоди одних людей добровільно делегувати іншим людям усі права на свою свободу з тим, щоб ці останні ними розпоряджалися, спираючись на суверенну владу без всяких законів або на основі певних законів та на певних умовах. Народ може віддати суверену владу без будь-яких умов, однак це не означає, що суверен користується владою без будь-яких обмежень. На нього поширюються закони Божі і природні і не у силах суверена відмінити їх.

Середньовічною традицією, як її розумів Гукер, була відповідальність кожної політичної сили (уряду або короля, парламенту тощо) перед народом чи спільнотою, якими вона керує, обмеженість влади моральним законом, конституційними традиціями та угодами, що укладались в епоху королівства. До речі, саме з того факту, що на Заході право завжди мало певний (більший чи менший) рівень легітимації, випливає досить поширене ототожнення права і закону, яке має численних прихильників в науковому середовищі й нині.

Аналізуючи розвиток ідей державного суверенітету, взаємозв'язок суспільства і держави, не можна обійти увагою погляди Т. Гобса. Держава за ним формується таким чином. Загальна влада, яка могла б захистити від вторгнення чужинців і несправедливості, може бути побудована одним шляхом, концентрації всієї сили влади в особі однієї людини або зібранні людей, яке більшістю голосів могло б звести всі волі громадян у єдину волю («Левіафан»). Для встановлення цієї влади необхідно, щоб люди призначали одну людину чи зібрання людей, які були б їх представниками, і відчували себе відповідальними стосовно всього, що носій загальної особи буде робити сам або примушувати робити інших для загального блага. Це й буде держава, сутність якої зводиться до наступного визначення: «держава — єдина особа, відповідальна за ді,ї якого зробила себі величезна кількість людей, з тим щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як визнає за необхідне для їх миру і загального захисту». Т. Гобс виділяє три форми держави: монархію, аристократію і демократію і два види політичної влади: батьківську і деспотичну. У першому випадку влада отримується за згодою, у другому — силою. Однак суверенітет верховної влади постає в своєму повному абсолюті: влада суверена не може бути без його згоди перенесена на іншого; він не може бути позбавлений її або покараний своїми підданими, він — єдиний законодавець і верховний суддя. Відтак, у Т. Гобса жодних обмежень влади не існує. Закон держави — це лише воля суверена.

Н. Макіавеллі поділяє всі держави на ті, у яких піддані звикли коритись правителям, і ті, де вони споконвічно жили вільно. У своєму головному трактаті «Правитель» він стверджує, що розумний правитель не може і не повинен залишатись вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам. Отже, і засобів, щоб запобігти недотриманню обіцянок правителем, теж немає. Утопічні соціалісти визнавали необхідним дотримуватися суспільних законів про розподіл зручностей життя, які, керуючись правилами справедливості, опублікував правитель або затвердив одностайною згодою народ.

В умовах громадянських воєн у Англії у XVII ст. активну роль у формуванні ідей державності відіграли народні дискусії, які сприяли виникненню різноманітних теорій революційного лібералізму. Гаслами їх стали — рівність, свобода, інші природні права, справедливість законів, ідея злагоди (соціального контракту). Обстоювалась ідея приборкання кожної сфери врядування згідно з верховною владою народу, гарантованою писаним реєстром невід'ємних прав.

На противагу Т. Гобсу, Дж. Локк виступив проти абсолютного, необмеженого характеру державної влади. Він вважав, що люди за природою є вільними, рівними і незалежними, а тому ніхто не може бути виведений з цього стану і підпорядкований політичній владі іншого без його згоди. Єдиний шлях відмови від політичної свободи — це угода з іншими людьми про об'єднання у спільноту. Заслуга Локка полягає також у тому, що він закладає основи теорії поділу влади та її утримання, правда, з точки зору парламентського пріоритету. Локк вважав, що влада суспільства і створеного нею законодавчого органу не може йти далі, ніж це необхідно для загального блага, і хто б не володів законодавчою чи верховною владою, він зобов'язаний управляти згідно з встановленими постійними законами, проголошеними народом та відомими народу, правити за допомогою неупереджених і справедливих суддів, які повинні вирішувати справи на основі законів та застосовувати силу лише при виконанні таких законів.

Ідея поділу влад чи ідея змішаного врядування, як зазначається у Себайна і Торсона, була однією з найдавніших у політичній теорії, однак ніколи не була наповнена певним значенням. І якщо в Англії дана концепція наповнювалась конкретним змістом суперечностей між короною та судами звичаєвого права, Локк же відводив їй допоміжне місце у теорії парламентського пріоритету, то Ш. Монтеск'є звів розмежування влад у систему правових стримувань та врівноважувань між різними частинами тієї чи іншої конституції.

Найбільш всебічно теорію народного суверенітету обгрунтував визначний французький просвітитель Ж.-Ж. Руссо. Розуміючи людину як громадянина, котрий є основоположною моральною категорією, він стверджує, що громада — головний моральний чинник, який формує громадянина. Спільні надбання (мова, спільний інтерес та добробут) є причиною створення держави. «Якщо Держава, або Громадянська община, — пише Руссо, — це не що інше, як умовна особа, життя якої полягає у союзі її членів, то найважливішою її турботою є турбота про самозбереження... Подібно тому як природа наділяє кожну людину необмеженою владою над всіма частинами її тіла, суспільний договір дає політичному організму необмежену владу над всіма його членами, і ось ця влада, яка спрямовується загальною волею, носить ім'я суверенітету. У чому ж природа цього акта і де межі верховної влади? На це питання Руссо відповідає так: «Це не угода вищого з нижчим, але угода Цілого с кожним з його членів; угода законна, оскільки вона має своєю основою Суспільний договір; справедлива, оскільки вона загальна для всіх; корисна, оскільки вона не може мати іншої мети, крім загального блага; і міцна, оскільки поручителем за неї виступає вся сила суспільства і вища влада. До тих пір, поки піддані підкоряються таким угодам, вони не підкоряються нікому, крім своєї власної волі; і запитувати, які межі прав власне суверена і громадян, це значить запитувати, до яких меж простягаються зобов'язання, що ці останні можуть брати стосовно до самих себе — кожний щодо всіх і всі стосовно кожного з них. З цього випливає, що верховна влада, якою необмеженою, св'ященною, недоторканною вона не була б, не переступає і не може переступити меж загальних угод, і що кожна людина може повністю розпоряджатися тим, що їй ці угоди надали з її майна і її свободи; так що суверен ніяк не вправі накласти на одного з підданих більший обов'язок, ніж на іншого. Оскільки тоді спір між ними набуває приватного характеру, і тому влада суверена більше не компетентна». Ідеали загальної справедливості, яка випливає з розуму, і потреба взаємності цієї справедливості приводить Ж.-Ж. Руссо до висновку про необхідність законів, що повинні мати загальний для всіх характер, оскільки загальна воля не може висловлюватись з приводу приватного предмета.

Закони є лише умовами громадянської асоціації, тому народ має бути їх творцем. Однак, запевняє Ж.-Ж. Руссо, для перетворення народної волі у акти потрібен законодавець (Руссо не вірить у можливість народного представництва — А. 3.). І якщо законодавча влада належить народу і тільки йому, то виконавча — лише завдяки суверену.

Ідеї французького Просвітництва розвиваються вченими інших країн Європи. Особливий резонанс вони отримують у народному середовищі.

У період французьких революцій XVIII ст. і громадянської війни у США формується доктрина конституціоналізму, основними цінностями якої стають визнання суверенної влади народу (нації), ідея народного представництва, визнання і забезпечення природних та невідчужуваних прав особи, право на опір гнобленню, проголошується принцип поділу влад.

Ідеї народного суверенітету знаходять відображення також у ідеї правової державності, яка вперше, як вже зазначалось, формулюється у працях німецьких філософів. Ідея Канта про правову державу виростає на первинному договорі і відповідності законів чистим принципам права. Кант обґрунтовує розуміння держави як об'єднання людей, підпорядкованих правовим законам, а також виділяє інші складові правової державності, зокрема, принцип поділу влад, належність законодавчої влади народу, громадянську рівність і самостійність людей, конструює процес творення права.

Істотний характер для розуміння природи державності, як державності, що має скеровуватись правом, а, отже, обмеженої правом, мали погляди Г. Еллінека, який вважав, що для держави істотна наявність правопорядку, котрий не може поєднуватись з теорією абсолютної необмеженості державної влади. «Право, — писав він, — не залежить від держави у такій мірі, щоб держава могла звільнити себе від самого права. У її владі, — як фактичній, так і юридичній — надати той чи інший характер правопорядку, але не вирішувати питання про його існування».

Н. Невзоров, який простежив розвиток ідей правової державності у Росії саме у площині правової державності і обмеження державної влади, зазначав, що за часів боярства (від «смутного часу» до Анни Іоанівни у 1730 р.) «юридично московський государ правив своєю державою необмежено, але, в силу звичаю, ділився владою з боярством», за часів дворянства (до 1825 p.) імператор лише царствував, а дворянство управляло.

У цих умовах єдиною межею — за умов самодержавства, коли у особі государя об'єднувались законодавча і виконавча влади, вся державна сила — залишались «розумові кордони» (Сперанський).

Такі позаправові обмеження, як розум і мораль, традиції та совість тощо існували завжди, однак їх використання не було жорстко детермінованим, залежало від чималого числа факторів, не тягло неминуче за собою юридичної відповідальності. Це підтверджують слова Катерини II, звернені до її статс-секретаря Попова: «Ти знаєш, — говорила вона, — з якою обережністю я дію при виданні моїх узаконень. Я розбираю обставини, вивідую думки просвіченої частини і за ними визначаю, який вплив повинен мати мій указ. Коли ж наперед впевнена у загальному схваленні, тоді випускаю моє веління і маю задоволення бачити те, що ти називаєш сліпим підкоренням, і це основа влади необмеженої. Але будь впевнений, що сліпо не підкорюються, коли наказ мій не прилаштований до звичаїв, або коли я слідувала б одній моїй волі, не розмірковуючи про наслідки».

Лише з відміною кріпосного права, визнанням політичних прав (у тому числі виборчих) почався процес створення представницьких органів, формування нової судової системи, а тим самим поступового відступу самодержавства і все ширшої участі народу в управлінні справами держави, створення справжніх важелів контролю за владою.

У сучасній літературі наводяться різноманітні кваліфікації держав, залежно від впливів на процес прийняття рішень, політичного режиму, який є одним з найголовніших чинників, що впливає на оцінку сутності держави.

М. Манн, зокрема, зазначає, що на Заході прийнято виділяти три типи теорії держави: класові, плюралістські та елітаристські. Коротко їх суть зводиться до наступного. Більшість класових теорій є марксистськими, де держава обслуговує ті чи інші способи виробництва та класи. Дві останні теорії позначають модернові держави. Плюралістські теорії вважають, що сучасні західні держави визначаються у кінцевому рахунку партійною демократією, яка постійно розширюється (ці держави є «представницькими»). Елітаристські теорії (існує декілька їх різновидів — А. 3.) зосереджують свою увагу на тому автономному потенціалі, яким володіє держава. У центрі уваги елітаристів — політична влада як відношення між державою і громадянським суспільством. М. Манн, до речі, відкидає тезу про демократію, як вирішальний і детермінуючий фактор держави, вважаючи, що персонал держави може виступати як автономні утворення.

На наш погляд, демократичний потенціал держави не вичерпав себе, хоча сучасна держава і чиновництво спроможне до відстоювання власних політичних інтересів, нерідко виступаючи як автономна політична сила.

Недемократичному режиму має протипоставлятися демократичний, якому властиві, зокрема (Дахп), свобода створення і вступу в організації, свобода висловлювань, право участі у виборах, право на обрання до громадських організацій, право політичних лідерів конкурувати у пошуку підтримки і голосів, а також властиві альтернативні джерела інформації, вільні і справедливі вибори, установи з формуванню урядової політики, залежної від виборців.

Можливість поділу усіх держав на демократичні і недемократичні випливає також з класифікацій політичного режиму. Так, В. Якушиком виділяються демократичний, тоталітарний, авторитарний, анархічний, охлократичний режими.

Демократичному режиму властиві виборність найважливіших органів влади, вирішення найголовніших політичних проблем згідно з волевиявленням більшості громадян, забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав і свобод, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості та запобігання свавіллю з боку більшості.

Авторитарний режим характеризується перевагою методів командування і відвертого диктату; наданням органам політичної влади дискреційних повноважень, тобто прийняття рішень на основі політичної доцільності, а не закону; наділення виконавчих органів широкими законодавчими повноваженнями; обмеження або скасування принципу гласності у діяльності органів політичної влади.

Автократичному політичному режиму властиве обмеження кола осіб, які здійснюють вищу політичну владу та існування єдиного центру реальної політичної влади.

Тоталітарний режим характеризується жорстким контролем політичної влади над усіма сферами життя суспільства, відсутністю легальної опозиції, наявністю обов'язкової офіційної ідеології, нетерпимістю до політичного інакомислення, антиінтелектуалізмом у сфері гуманітарних знань.

Анархічний політичний режим — це руйнування організаційних основ єдиної держави та політичної системи, автономізація владних структур, відсутність системи нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення тощо.

Ознаками охлократичного політичного режиму є некомпетентність політичної влади, презирливе ставлення до знань та досвіду всесвітньої цивілізації, відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом тощо.

Така класифікація приводить до висновку, що антидемократичні режими, у яку тогу вони не рядились би, грунтуються не на згоді їх громадян, правді і справедливості загалу, а на свавіллі, примусі і страхові. Такі держави не скеровуються правом, тому що без справедливості, як слушно твердив Платон, немає й права. Другі — в яких народ у різноманітних формах (будь-то через угоди, фактичне визнання народного суверенітету чи конституції) впливав на формування державної влади, зміст законів держави, а, відтак, визначав закони свого співжиття. Лише у таких державах можливе існування права, як правил співжиття, які визнаються (легітимуються) народом, а тому грунтуються на його справедливості і правді та етичних підвалинах.

Подібно К. Гельвецію, котрий зводив всі фори правління до хороших і поганих з точки зору відповідності загальному інтересу, можна сказати, що право як вираз загальної волі громадян держави існує лише у тих суспільствах, які скеровуються думкою більшості своїх членів, як і державні настанови є відображенням загального інтересу, сприймаються та схвалюються суспільством. Неважко зробити висновок, що такий державний устрій є демократичним, де народ визнається суб'єктом політичних відносин, державної влади.

Сучасна цивілізація, на наш погляд, безповоротно стає на шлях сповідування принципів лібералізму і демократії. Сучасна демократія може бути визначена не тільки як самоврядування людей, а й як врядування, що відповідає їх уявленням та бажанням. Її основним принципом є правління більшості, однак в сучасних умовах розуміння демократії орієнтується на її первинне розуміння, як тип влади, що здійснюється за участю всіх, кого стосується вирішуване питання (ідея консенсусу) через безпосередню участь або через своїх представників (ідея народного представництва). Ідея демократії неодмінно передбачає в цілому принцип розділеного правління (яке сприяє утриманню влади), багатопартійну систему, децентралізацію влади, вільні і справедливі вибори та гарантування права громадян участі у них, наявність вільної преси, свободу слова і свободу політичних організацій. Функціонування наведених елементів гарантує демократичний політичний режим, вільне суспільство, за якого гарантуються усі права і свободи громадян.

Ідеї демократії і лібералізму наповнюють реальним змістом також правову державність.

Лише у правовій державі можливий розквіт права, його справжнє життя, оскільки воно не зупиняється на рівні суспільної правосвідомості, а завершується легітимованими суспільством, а тому реально діючими нормами.

У силу того, що ці норми поведінки легітимуються суспільством, визнаються ним (як сукупністю усіх громадян) як загальнообов'язкові, вони стають справжнім регулятором суспільних відносин, насамперед в публічній сфері. На основі права, як загальної волі громадян, котрі є носіями політичної влади, суверенних прав на здійснення державних повноважень, з'являється і функціонує держава. Виходячи з того, що демократична держава існує не на підставі відносин «влада — підкорення», а на основі права народу (як первинного носія політичної влади) на формування держави, остання набуває вигляду публічно-правового союзу усього народу.

Оскільки цей публічно-правовий союз грунтується на праві народу на владу, право стає основою названого союзу.

Відтак, дія права у суспільстві набуває характеру панування права. Право проникає у суспільне життя і охоплює усі його сфери в силу спирання його на волю народу. Воно стає найважливішим регулятором суспільних відносин.

Лише право виявляється здатним дієво упорядкувати владні відносини тому, що народ як учасник держави набуває права на здійснення державних повноважень, звідси — він має право на дієвий контроль за державною владою та здійснення її як безпосередньо, так і шляхом представництва. Вся діяльність держави та її органів здійснюється у правових формах, які визначені мандатом народу.

Право набуває справжньої сили обмежити владу, зв'язати державу на користь своїх громадян, тому що його авторитет спирається на авторитет народу. Цей авторитет підкріплюється політичною відповідальністю влади перед народом через періодичні вільні вибори і відповідне позбавлення довіри до осіб, які не піклуються про загальний добробут, участь громадян у реальному здійсненні державної політики та управлінні державою.

З викладеного зробимо наступне узагальнення. Ідея правової держави лише частково придатна для ідеології державності, побудованій на позитивістському розумінні права, оскільки у цьому разі йдеться про зв'язаність держави не правом, а законом, а, отже, така зв'язаність є половинчастою і нетривкою. Така зв'язаність законом можлива, з одного боку, за наявності стійких демократичних традицій формування і здійснення державної влади, усвідомлення непорушності державно-правових настанов не лише особою, а й органами державної влади та їх посадовими особами. А, з іншого — зв'язаність законом передбачає неодмінну наявність розвинутих процедур оскарження неправомірних рішень органів державної влади та їх посадових осіб.

Ідея правової державності несумісна з ідеологією тієї державності, основою якої є абсолютистська влада, та, що спирається на позаправові форми обгрунтування держави і легітимації влади, а утримання останньої здійснюється шляхом насильства. Чимало таких держав знала історія, немало їх існує на планеті і сьогодні. Для них характерна відсутність форм представницької демократії, спирання у вирішенні суспільних конфліктів на поліцейський аппарат.

Саме з позицій розуміння держави як публічно-правового союзу народу, держави, в якій існує найголовніша умова для визнання держави правовою — саме право, стає можливим зрозуміти істинну сутність права, як і характер самої держави.

bigmir)net TOP 100