Реклама на сайте Связаться с нами
Словник з політології

Величко Самійло Васильович

На главную
Словник з політології
Політологія. Юрій М. Ф.

Величко Самійло Васильович (pp. нар. та смерті невідомі) — український літописець, письменник, мислитель. Народився на Полтавщині. Вчився у Києво-Могилянській академії. Був канцеляристом генерального писаря, опісля служив у Генеральній військовій канцелярії. З 1708 р. усунутий від служби, жив у с. Жуки на Полтавщині. Літопис Величка — найбільший український історико-літературний твір 18 ст. Написаний у 1720-х pp. Складається з двох самостійних частин: «Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия Богдана Хмельницкого...» (1648—1659) та «Повествование летописное о малороссийских и частично других событиях...» (1660—1700). Обіймає події 1648—1700 pp. в Україні та інших європейських країнах, проте згадує й ранішні та пізніші (до 1725 p.). Зберігся оригінал та один список літопису. Вперше виданий в 4 т. у 1848—1864 pp. При написанні літопису автор використав значну кількість опублікованих та рукописних документів, літературних джерел та преси.

Величко — прихильник монархії, обмеженої станово-представницькими органами. Певним орієнтиром для нього є політично-правовий устрій Речі Посполитої. Монарх, на його думку, є намісником Бога на Землі і має відповідні якості: справедливість та милосердя до підданих. Відносини монарха з підданими, об’єднаними у стани, є договірними. Такі договори укладаються при обранні монарха, містять права та обов’язки сторін і затверджуються взаємною присягою. Порушення таких договірних відносин з боку короля звільняє підданих від присяги і дає їм право на різні форми спротиву, включно перехід — особистий або, за рішенням станів (насамперед дворянства) певної території, колективний разом із територією — у протекцію до іншого монарха. Українська нація для автора — насамперед соціально-політичний організм, уособлюється у шляхті та козацтві. Козацтво через свою військову службу по охороні Речі Посполитої від зовнішніх ворогів (насамперед Османської імперії та Кримського ханства) здобуло спадкові станові права, рівні шляхетським. Тому головним змістом подій 1648—1654 pp. для Величка є рішення очолюваного Б. Хмельницьким козацтва як станової корпорації українських земель про вихід з протекції польського монарха — короля та прийняття протекції іншого монарха — московського царя — разом із своєю територією — Україною (Величко обмежує її Середньою Наддніпрянщиною). Таку політичну націю — козацтво — Величко виділяє як функціональний елемент з «руського» етносу, що обіймає українські та білоруські землі (що знаходилися у межах Речі Посполитої до 1648 p.).

Величко не вважає, що Національно-визвольна війна українського народу середини 17 ст. призвела до змін соціальної організації українського суспільства, вважаючи її традиційною. Система адміністрації Війська Запорозького для автора повністю відповідає традиційному козацькому самоврядуванню. Загалом автор не бачить альтернатив перебуванню України під владою того чи іншого монарха, — при безумовному збереженні прав українських станів, до яких включає право на самоврядування та використання податкових коштів на місцеві потреби. Головним обов’язком України (як території, підконтрольній козацькому стану) щодо суверена-монарха Величко вважає військову службу, захист від зовнішніх ворогів. Автор розглядає Переяславський договір 1654 р. як вічний. Державно-правові відносини Війська Запорозького з Російською державою в інтерпретації Величка загалом відповідають конституційній моделі тогочасної Речі Посполитої і визначаються як «союз і протекція». Автор засуджує звуження автономних прав Війська Запорозького царським урядом, проте вважає, що питання їх відновлення слід вирішувати шляхом не повстання, а відповідного аргументованого звернення до монарха-царя.

Політику незалежності України (у Величка — «нейтралізм») автор вважає тимчасовою, що має закінчуватися вибором станами того чи іншого монарха. Тривале проведення такої політики, на думку Величка, нелегітимне і навіть згубне для України. Таку політику у Війську Запорозькому він приписує тільки П. Дорошенку. Більшу прихильність автор виявляє щодо тогочасної концепції «вільного народу», що мала автономістичний зміст. Не відмовляючись від ідеї соборності «руських» (українських та білоруських) і «українських» (Середня Наддніпрянщина) земель, автор вважає політику соборності у тогочасних умовах нездійсненною і закликає відмовитися від неї задля запобігання громадянської війні та іноземному втручанню, для збереження автономії частин України під владою різних монархів.

Гетьманський ранг Величко прирівнює до князівського. Автор виступає за обмеження повноважень гетьмана, зокрема у фінансовій сфері, на користь представницького органу — козацької ради (генеральної старшини та полковників). Зокрема, він обґрунтовує необхідність відділення «військового» (що належить до Війська Запорозького) та гетьманського скарбів, скасування непідзвітного контролю гетьмана над першим. Розв’язання такої ситуації Величко вбачає у запровадженні посади генерального військ, підскарбія, підзвітного козацькій раді. Свої погляди щодо обмеження гетьманської влади на користь козацьких представницьких органів Величко непрямо висловив через включення до літопису видатної пам’ятки української політико-правової думки — анонімного вірша кін. 17 ст. «Ей, Іване, поповичу-гетьмане».

Найбільшою загрозою існуванню Війська Запорозького Величко вважає громадянську війну, що спричиняється негативними рисами у ментальності українців — честолюбством, користолюбством, невіглаством та простодушністю, схильністю до розбрату тощо, які автор засуджує; а також орієнтаціями населення на різних монархів. Автор приділяє значну увагу темам патріотизму, етнічного та релігійного відступництва.

Величко розділяє божественне і природне (або натуральне) право, обстоює невід’ємність прав людини, наданих Богом (природних) та натуральних (що випливають з природи живої істоти) прав. Земні закони мають відповідати природному праву. Саме з точки зору прагнення козацтва відновити порушені польським народом природні права людини він розглядає Національно-визвольну війну середини 17 ст.

Величко приділяє значну увагу місцю Запорозької Січі в українському політичному процесі. У нього найповніше розкрита політико-правова ідеологія Запорозької Січі поч. 18 ст. Січ виступає як самостійний політичний організм, що разом із Військом Запорозьким підпорядковується гетьману, зберігаючи, проте, повну автономію. Гетьман як керівник цих двох автономних утворень, має обов’язково виконувати політичну волю Запорозької Січі, виразниками якої є запорозька рада та кошовий отаман. Рішення Запорозької Січі є авторитетнішими, ніж війська Запорозького, бо вона є давнішим утворенням, що поклало початок городовому козацтву. Запорозька Січ у випадку незадоволення гетьманом її потреб або у випадку незгоди з його політикою може визнати над собою владу іншого гетьмана або обрати власного, не пов’язаного з Військом Запорозьким. Для Запорозької Січі гетьман виступає як посередник у її відносинах з монархом.

Літопис Величка містить оригінальний варіант сарматизму — теорії походження українців та поляків від давнього народу сарматів. Автор використовує цей виклад для підкреслення древності українців, їх етнічної та державної першості порівняно з поляками, справедливості Національно-визвольної війни серед. 17 ст. та легітимності особливих козацьких станових прав.

bigmir)net TOP 100