Реклама на сайте Связаться с нами
Словник з політології

Військова політика

На главную
Словник з політології
Політологія. Юрій М. Ф.

Військова політика — це частина загальної політики певних соціальних сил, держав і створених ними спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку і використання засобів збройного насильства для досягнення тих чи тих державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розв’язанню. Військова політика — це діяльність соціальних суб’єктів та створених ними інститутів влади на перетині загальнодержавної політики і військової стратегії з метою формування й використання засобів збройного насильства в ім’я досягнення національних або загальнолюдських інтересів. Варіантом військової політики може стати і діяльність антидержавних сил, які орієнтуються на силове втручання у політичний процес з метою захоплення влади, принципової зміни орієнтирів і механізмів суспільного розвитку.

Військова політика виникла як складова частина політичної системи суспільства, але в результаті внутрішнього змістовного ускладнення, загострення соціальних і міждержавних суперечностей, збільшення масштабів та руйнівного характеру війн поступово набула відносної самостійності і підвищеної питомої ваги у загальному переліку державних ознак. Наприкінці 18 — на поч. 19 ст. військова політика більшості держав набула чіткого інституційного і функціонального оформлення, відбиваючи й одночасно стимулюючи появу мільйонних масових регулярних армій, мілітаризацію продуктивних сил і виробничих відносин, створення основ державного мобілізаційного розгортання, необхідність прийняття принципових політичних рішень стосовно використання військової сили на загальнодержавному рівні тощо. 20 ст. стало якісно новим етапом у мілітаризації політики: у ньому «фактично всі заходи у сфері політики та економіки розглядаються з позицій військових оцінок» (Р. Міллс, США). Найпереконливішими свідченнями цього стали обидві світові війни та сотні їх регіональних аналогів, епоха «холодного» протистояння Сходу і Заходу, розпад СРСР, виснаженого непомірними військовими витратами, руйнування світової соціалістичної системи, значною мірою — посилення військово-політичних можливостей західних держав на чолі із США і т. д.

Військова політика будь-якої держави є складною комбінацією внутрішньо- та зовнішньоорієнтованих заходів, які, відбиваючи діалектику частини і цілого, визначають сутнісні особливості військово-політичних приготувань і практичних військово-силових акцій у конкретний момент розвитку політичного процесу як комплексного явища у певному державному або наддержавному утворенні. Класикою політичної науки, виходячи із особливостей практичної діяльності більшості держав світу протягом кількох останніх століть, стало віднесення до суб’єктів військової політики насамперед вищих органів державної законодавчої і виконавчої влади, структур військового керівництва (органів управління військовою організацією держави і збройними силами), а також політичних партій, рухів, інших активних осередків реалізації політичної активності населення, програмні положення або навіть ситуативні настрої яких стосуються військової сфери держави. Відповідно об’єктами політики такого типу є переважна більшість сфер суспільної життєдіяльності — економіка, суспільна свідомість, населення країни, при цьому її безпосередніми і головними об’єктами залишаються військово-економічні структури (військова промисловість), військові організації (збройні сили та інші військові формування, військово-політичні блоки, коаліції), військово-політичні відносини між різними соціальними силами.

В умовах мирного часу, про що свідчить досвід повоєнної Європи, військова політика дещо втрачає роль самодостатнього аргументу державотворення і набуває статусу «одного із» напрямів загальнодержавної організаційно-управлінської і виконавчо-розпорядчої діяльності, який, враховуючи обов’язкову необхідність силового забезпечення національних інтересів, не може ігноруватися суб’єктами державотворення. Період накопичення воєнних загроз, а тим більше прямі воєнні дії, в які втягується держава, каталізують блискавичне перетворення військової політики у домінантний чинник виживання держави, необхідну передумову синхронізації власне державних, а також суспільних зусиль у відстоюванні національних інтересів і цінностей, у переліку яких цінність подальшого існування етносу на засадах власної повноцінної державності набуває найпереконливішого мотиваційного забарвлення.

Функції військової політики: 1) формування у громадян несуперечливого розуміння природи політичної системи суспільства, виправданості і потрібності її теоретичного удосконалення та практичного підтримання у дієздатному стані у сучасних геополітичних умовах, розуміння обов’язковості силового втручання державних органів влади у негативний розвиток процесів, що загрожують властивим даному суспільству нормам існування окремої особи, соціальної групи, держави загалом (світоглядна функція); 2) забезпечення адекватного розуміння оборонних завдань держави наявними категоріями населення, в першу чергу — військовослужбовцями, представниками державних управлінських структур, приписним і мобілізаційним складом (методологічна функція); 3) забезпечення погодженої діяльності по досягненню соціально значущих цілей всіх гілок політичної влади, елементів військової організації держави у мирний і особливо у воєнний час (координаційна функція); 4) створення умов ефективного управління обороноздатністю держави, насамперед збройними силами у випадку практичного виконання планів їх бойового застосування та мобілізаційного розгортання державних ресурсів, сил і можливостей (організаційно-мобілізаційна функція); 5) формування і зміцнення у свідомості військовослужбовців особливих духовних установок, що визначають їх індивідуальну й групову відданість загальносуспільним цінностям та інтересам, високу активність в ході виконання функціональних обов’язків, необхідні морально-бойові якості (виховна функція); 6) передбачення перспектив розвитку військово-політичних процесів у їх конструктивних і деструктивних аспектах, прогнозування розвитку військової науки і військової практики, шляхів оптимального втілення їх напрацювань у реалії військового будівництва (прогностична функція).

При цьому метою військової політики безвідносно до людських, часових, просторових, організаційних значень будь-якої держави історичного минулого або сучасності є розв’язання двох універсальних і взаємозалежних завдань: а) у внутрішньому суспільно-політичному просторі — самозбереження держави (варіант — іншого соціального утворення в межах держави у випадку продукування та експлуатації ним власного аналогу військової політики), забезпечення виживання, цілісності, стабільності держави, збереження її економічної системи, політичної влади, соціально-класової структури, станових та інших привілеїв або, навпаки, злам, знищення, демонтаж наявних соціально-економічної і політичної систем, боротьба за владу, за конструювання оновленої системи суспільних відносин на засадах домінування в їх сукупності соціально-політичного суб’єкта з вагомішими військово-силовими характеристиками; б) на міжнародній арені — реалізація охоронно-оборонного аспекту державного розвитку, забезпечення військової безпеки як вагомої субструктури безпеки національної, захист державно організованого соціуму від зовнішніх небезпек і загроз, збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, відсіч агресії, для деяких держав — звільнення від іноземного поневолення або ж виконання полярно орієнтованих, експансіоністських завдань — розширення зони власного впливу, захоплення територій, населення, матеріальних цінностей, утиски суверенітету інших держав чи їх підкорення у формі, яка означає здебільшого повну ліквідацію державно-політичної самодостатності інших народів, а іноді навіть допускає практику етно- або геноциду.

Об’єктивне усвідомлення змісту військової політики неможливе без висвітлення факторів впливу на її сутнісні характеристики, до яких насамперед необхідно віднести:

Економічні та політичні інтереси держав, наддержавних об’єднань, провідних соціальних груп, діяльність яких стосовно внутрішньополітичних, регіональних або навіть глобальних проблем набуває підвищеного значення. Свій безпосередній вираз такі інтереси отримують у відповідних концепціях, доктринах, ідеологічних програмах тощо. На сучасному етапі розвитку макрополітичних процесів оформлення таких документів відбувається вкрай суперечливо: вони повинні одночасно враховувати національно-державні регіональні, блоково-коаліційні та загальнолюдські інтереси. Домінування насамперед національно-державних інтересів в ході розробки власної військової політики — аксіома державотворення, яка зберігає свою актуальність і в сучасних умовах, проте ускладнення соціально-політичних відносин на планетарному рівні, основу яких визначає проблема збереження життя на Землі як космічного феномену, вимагає дедалі більшого узгодження мікро-, мезо- і особливо макрополітичних інтересів будь-якого походження.

Потенційні та наявні можливості (економічні, демографічні, ресурсні, науково-технологічні, власне військові та ін.), що дозволяють фактично забезпечити вищезазначені інтереси. Життєздатність держави визначається ступенем узгодженості інтересів і можливостей, які у випадку їх істотного дисонансу мінімізують шанси самодостатньої військової політики і відповідно спрощують перспективи самостійного державотворення.

Внутрішні та зовнішні умови, до переліку яких доцільно віднести глобальні і регіональні процеси, характер розвитку власної держави та її геополітичне оточення, стан військово-політичної обстановки на різних рівнях її розгортання, ступінь воєнної небезпеки тощо. Істотні зміни таких чинників здатні стимулювати перегляд як державно-політичних інтересів, так і можливостей їх забезпечення, кардинально змістити акценти у меті і засобах військової політики

Структура військової політики становить складне поєднання трьох груп елементів: по-перше, сукупності базових, відправних ідей, принципів, настановлень, дія яких розрахована на тривалу історичну перспективу; по-друге, поточних планів і рішень, за допомогою яких відбувається реалізація теоретичного обґрунтування політики даного типу; по-третє, безпосередньої щоденної діяльності субструктурних елементів військової сфери, у першу чергу представників державного апарату управління та військовослужбовців.

Основою військової політики є вироблення відповідної ідеології, втіленої, як свідчить досвід більшості країн, у воєнно-доктринальному забезпеченні процесу удосконалення військової сфери держави. Саме воєнна доктрина визначає стратегічні орієнтири, закладає парадигму оборонної діяльності як держави, так і всього суспільства загалом. Залежними від доктринальних положень, проте не менш важливими ланками розгортання військово-політичних процесів виступають прийняття рішень і розробка планів, орієнтованих на реалізацію воєнної доктрини у конкретно-історичних умовах державної еволюції, яка відбувається у динамічно нестійкому середовищі регіональних і глобальних соціально-політичних процесів. Вагомим напрямком розгортання військової політики держави продовжує залишатись інформаційно-ідеологічне забезпечення відпрацьованих та затверджених рішень і планів. Їхні змістовні особливості повинні задовільно сприйматися відповідними соціальними групами власної країни і населенням у цілому, ці ж документи мають бути пояснені суб’єктам міжнародної політики, особливо державам, двосторонні відносини з якими мають підвищене політичне значення або ж які перебувають у стані конфронтації з даною країною.

bigmir)net TOP 100