Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство — держава, що існувала в 13—14 ст. Галицько-Волинське князівство — зв’язкова ланка між київською і литовсько-польською добою української історії. Територію Галицько-Волинського князівства населяли пращури українців — слов’янські племена дулібів, бужан, волинян, тиверців і білих хорватів. Територію тиверців у басейні Дністра й Пруту приєднав до Київської Русі Святослав, а Посяння, Забужжя, Прикарпаття, Закарпаття — Володимир Святославич. Він же заснував тоді місто Володимир. Після смерті Ярослава Мудрого на Волині панували його нащадки Ігор, Ізяслав, Ярополк, Ярослав, згодом — Мономаховичі та Ізяславичі, а на Галичині — його правнуки, відомі в історії як династія Ростиславичів. З ослабленням Київської Русі тут у 1141 р. виникає Галицьке, а у 1146 р. — Володимирське князівство. Перше досягло піка могутності за Ярослава Осмомисла (1152—1187), друге — за Романа Мстиславича (1170—1205). Останній, скориставшись тим, що у 1199 р. вимерла династія Ростиславичів, захопив Галич та утворив Галицько-Волинське князівство, де протягом 1199—1340 pp. і правила династія Романовичів. Найвидатнішим з її представників вважається Данило Романович, який після тривалої боротьби з поляками, угорцями, галицькими і волинськими боярами спочатку об’єднав Волинь, у 1238 р. остаточно опанував Галичину, а у 1239 р. навіть оволодів Києвом. Татаро-монгольська навала перешкодила Данилові у черговий раз об’єднати всі українські землі, але Галицько-Волинське князівство і у ці тяжкі часи, використовуючи своє вигідне стратегічне становище на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувало боротьбу з татарами, впорядковувалося й зміцнювалося союзами із сусідами, тобто ще майже 100 років зберігало державницькі і культурні традиції Київської Русі. Територія Галицько-Волинського князівства у 13 ст. на півдні простягалась до Карпат, на сході сягала за Збруч аж до Дунаю, на Заході — до р. Вепр та р. Вислок, на півночі — до р. Нарева і р. Ясельди, тобто охоплювала всю сучасну Холмщину, Підляшшя, Берестейщину, Белзьку землю, частину Лемківщини. Наприкінці 13 ст. до князівства прилучилась Люблінщина, а Лев Галицький вважався ще й зверхником Закарпаття. Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Верховна влада зосереджувалась у руках великого князя, який до того ж використовував титули руського короля, принцеласа, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, очолював військо, здійснював зібрання податків, карбування грошей, керував скарбницею, зовнішніми стосунками, давав згоду на призначення єпископів. Але досить сильним залишалось місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювалися у діяльності боярської ради, що складалася з великих землевласників. Вдосконалювалась уже характерна на той час для всієї Русі двірсько-вотчинна система управління. Стрижневою у ній ставала посада двірськового, який очолював весь апарат управління князівського двору. Канцелярією князя керував печатник, фінансовими справами — стольник, військовими — збройник, судовими — дитячі, охороною князя — отроки та ін. Містами управляли призначені князем посадники і тисяцькі, округами — воєводи, волостями — волостелі, сільськими громадами — старости. Збройні сили Галицько-Волинського князівства складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення. Данило Романович створив регулярну піхоту, удосконалив кінноту. Суд не виокремлювався з княжої адміністрації. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

Після смерті Данила у Галицько-Волинському князівстві володарювали його нащадки — Лев Данилович (1264—1301), Юрій Львович (1301—1315), Андрій Юрійович та Лев Юрійович (1315—1323), Юрій-Болеслав (1323—1340). Останнього отруїли бояри на чолі з Дедьком, який проголосив себе «управителем і старостою Руської землі», тобто Галичини, а Любарта — волинським князем. Так закінчило свій шлях Галицько-Волинське князівство, територія якого незабаром була захоплена Литвою, Польщею та Угорщиною.