Реклама на сайте Связаться с нами
Словник з політології

Гельсінський процес

На главную
Словник з політології
Політологія. Юрій М. Ф.

Гельсінський процес — складова частина дисидентського руху в колишньому СРСР, що виник під впливом зовнішньо-політичних обставин. 1973 р. СРСР ратифікував міжнародні пакти з прав людини (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права — обидва 1966 p.), а 1975 р. підписав Заключний акт у Гельсінкі. У зв’язку з цим створилась ситуація, коли стало можливим спрямувати дисидентський рух у русло легально діючого. В Україні в листопаді 1976 р. утворилася Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод, яка нараховувала 37 учасників. Її засновниками були М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий. До групи входили П. Григоренко, В. Стус, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, В. Чорновіл, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. У програмних заявах члени спілки з метою сприяння Гельсінському процесу виступали за легальні методи боротьби, за дотримання законів, поважання прав особи тощо. Виходячи з тогочасного політичного становища, вони вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого Конституцією права на вихід її із СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» полягав у тому, щоб Москва дозволила народам провести вільні демократичні вибори і таким чином створити свою національну державність.

Учасники Гельсінського процесу ставили свої підписи під заявами, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР. Вони добре розуміли, що наражаються на небезпеку переслідувань, але не могли нехтувати можливостями використати легальні форми боротьби, припускаючи, що це більшою мірою активізує широкі маси, позбавить їх комплексу страху, успадкованого від часів сталінського терору. УГС, використовуючи Гельсінський процес як зовнішньополітичний чинник, активно займалася збиранням документів про порушення прав людини в Україні, пересилала їх до радянських органів влади і таких міжнародних організацій, як Міжнародна амністія, Міжнародний пен-клуб, Всесвітня Рада Церков, учасникам Белградської наради держав — учасниць Гельсінкських угод, деяким урядам Заходу, політичним діячам і т. ін. У документах УГС зазначалося, що «українська державність — лише паперовий міраж», де нехтують права і свободи. Група пропонувала звільнити всіх політв’язнів, відкрити кордони країни для вільного виїзду та в’їзду, встановити всебічний обмін інформацією, «створити всесвітнє братство народів на основі Об’єднаних Націй». Виникнення гельсінкських груп у Києві, Львові, Москві, Ленінграді та інших містах стало свідченням того, що дисидентський рух під впливом Гельсінського процесу зробив якісно новий крок уперед. На порядок денний постало питання про їх об’єднання в масштабах країни, але цьому не судилося здійснитися. Незважаючи на помірковані заяви спілки і вимоги громадськості Заходу від керівництва СРСР дотримуватися взятих на себе зобов’язань згідно з Гельсінськими угодами, це не перешкодило керівництву Радянського Союзу розправитися з дисидентами 70-х років. Приблизно три чверті учасників УГС отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років, інші були вислані з України, а деяким дозволили емігрувати. У зв’язку з розгромом гельсінкських груп, арештом майже всіх їх керівників опозиція тоталітарному режиму в СРСР стала діяти в підпіллі.

У другій пол. 80-х pp. завдяки політиці т. зв. «перебудови», демократизації та гласності поступово створилася нова політична ситуація. Репресовані учасники Гельсінського процесу почали повертатися з таборів та заслання. Виникли неформальні організації та «альтернативні» рухи. Їхніми лідерами нерідко ставали особи, що брали участь у Гельсінському процесі. В Україні відновила свою діяльність УГС, виникли нові громадмькі організації. Саме вони стали основою, на якій наприкінці 80-х pp. почали формуватись сучасні політичні партії та громадсько-політичні об’єднання, які розгорнули свою діяльність в Україні.

Див. також Дисидентство.

bigmir)net TOP 100