Реклама на сайте Связаться с нами
Словник з політології

Генеральна старшина

На главную
Словник з політології
Політологія. Юрій М. Ф.

Генеральна старшина — політична еліта українського суспільства, найвища виборна військова і цивільна адміністрація, виконавчий орган державного управління, рада при гетьмані у 17—18 ст. Вийшла з генеральної військової старшини, тобто мала своїм попередником носіїв урядових функцій козацької доби.

До Генеральної старшини належали: 1) генеральний обозний — фактично друга особа після гетьмана, керівник артилерії у війську; як правило, призначався наказним гетьманом; 2) генеральні судді — два члени Генерального військового суду, який очолював сам гетьман, а до складу входили ще й деякі інші генеральні старшини; 3) генеральний писар — державний канцлер, тобто провідник Генеральної військової канцелярії, хранитель державної печатки, часто виконував функції керівника закордонного відомства; 4) генеральний підскарбій — посаду для завідування державним скарбом і ведення всіх фінансових справ запровадив Б. Хмельницький; 5) генеральний бунчужний — головний охоронець символу гетьманської влади — бунчука; під час війни командував за дорученням гетьмана окремими козацькими частинами, виконував окремі дипломатичні функції; 6) генеральний хорунжий — головний охоронець військового прапора; як і генеральний бунчужний, займався також іншими військовими та адміністративними справами; 7) генеральні осавули — два члени генеральної старшини для надання допомоги гетьману у військових справах і керівництва козацьким військом. Генеральна старшина, як правило, збиралась для обрання гетьмана, генеральних старшин, вирішення назрілих злободенних питань кілька разів на рік. Користувалась найширшими привілеями. За службу отримувала грошову платню та величезні маєтки, жалувані гетьманом, а пізніше й особисто царем. Ще за доби Петра І права Генеральної старшини були суттєво обмежені Малоросійською колегією, а у 1782 р. царським указом вона була ліквідована.

Як політична еліта українського суспільства 17—18 ст. Генеральна старшина та її найближче оточення — бунчукові, знатні (значкові) військові та інші товариші — користі українському державотворенню принесли небагато. У цей час в Україні спостерігається значне відставання політичної теорії від рівня політичної самосвідомості народу, що втілювалось у практичну державотворчу діяльність. Політична ж еліта того часу приділяла неабияку увагу проблемам людини, але не як політичної істоти, а як найвищого творіння Бога. Однак проблеми держави і права майже випали з її поля зору. Це призвело до того, що національна державницька ідея протягом тривалого часу, включаючи і період Національно-визвольної війни середини 17 ст., визрівала стихійно — від боротьби еліти виключно за власні привілеї, «суверенітет» і велич особистої булави до гасел автономії або незалежності України, але обов’язково під чиїмось протекторатом. Майже ніхто з українських політичних провідників не ставив за мету досягнення дійсного суверенітету, справжньої самостійності. Звідси — постійні чвари у стані української політичної еліти, зрадництво, підступні доноси, принизливе метушіння між польськими королями, російськими царями, шведськими монархами, турецькими султанами і татарськими ханами. Фізичне нищення своїх політичних опонентів та претендентів на булаву, видавання їх на шибеницю комусь із чужоземних патронів, на жаль, стало нормою взаємовідносин не лише серед Генеральної старшини, а й серед полковників та іншої полкової і сотенної старшини. Все це завдало непоправної шкоди, суттєво загальмувало національно-визвольний рух українського народу, негативно позначилося на становленні української державності.

Див. також Гетьман, Гетьманська держава (Гетьманщина) 17—18 століть, Козацтво українське, Козацько-гетьманської доби політична думка.

bigmir)net TOP 100