Реклама на сайте Связаться с нами
Словник з політології

Гетьман

На главную
Словник з політології
Політологія. Юрій М. Ф.

Гетьман — у Великому князівстві Литовському та у Речі Посполитій (15—18 ст.) — вищий воєначальник, у Молдові (17 ст.) — командуючий військами; найвищий керівник козацького війська на Україні. Починаючи з 15 ст. місце князів на верхівці козачого владування стали займати численні гетьмани — великі й двірські, польні й коронні, офіційні й неофіційні, реєстрові й нереєстрові, виборні й наказні, легітимні й самозвані, «низові» й «верхові», лівобережні й правобережні, інші регіональні та «обох берегів Дніпра» тощо. Коріння багатьох з них сягало не лише українського, а й польського і литовського грунту. Абсолютна більшість гетьманів 16—18 ст. (всього їх було бл. 100) — це вихідці з родин великих магнатів, найзаможнішого шляхетства або козацької верхівки. Природно, що вони представляли інтереси саме цих панівних верств населення України і боролись саме за їхні права і вольності, не забуваючи при цьому про приватні амбіції та власне самоствердження. Але відстоюючи виключно станові привілеї багатіїв-українців, «суверенітет» і велич особистої булави, гетьмани з часом усе більше усвідомлювали, що ці «завоювання» завжди будуть урізуватись у державі, де панують багатії іншого етнічного походження, а владний трон посідає інший можновладець. У міру зростання такого розуміння свободи гетьмани все частіше почали висувати гасло незалежності України, і цим самим, хоч і не завжди свідомо, об’єктивно сприяли процесу визволення всього українського народу.

Засновниками гетьманства в Україні стали перші відомі козацькі отамани — старости черкаські й канівські О. Дашкович (Дашкевич) та С. Полозович, хмельницький — П. Лянцкоронський, барський — В. Претвич, шляхтичі С. Зборовський, Д. Вишневецький, Б. Ружинський та ін. На першому етапі гетьманування вони зосередили боротьбу проти татар і турків, а згодом стали виступати й проти польських і литовських феодалів. Ідея повної, тобто справжньої свободи, національного визволення, державної незалежності за доби таких походів і виступів козацтва ні у концептуальному, ні у прикладному аспектах ще не стала загальновизнаною, а права і вольності людини взагалі розумілись як станові привілеї для меншості населення і приреченість до безправ’я його більшості. Інакше кажучи, українство тоді ще далеко не відчувало себе політичною нацією, а козацькі гетьмани, отамани і ватажки виконували лише окремі функції політичних провідників етносу, що складався.

Могутнім поштовхом до зародження української державницької ідеї, зростання національної свідомості можна вважати Брестську унію, котра наочно продемонструвала агресивний характер польсько-католицької експансії, повну зневагу до національних традицій, ігнорування духовних почуттів, надій, прав і сподівань мільйонів православних, які на межі 16—17 ст. розпочали боротьбу вже не лише за рідну землю й власну волю, а й за віру батьків. Одним з перших українських гетьманів, хто став на цей шлях, був П. Конашевич-Сагайдачний. Після легендарних переможних походів на татар і турків він врятував від неминучої загибелі в Росії польського короля Сигізмунда III і, користуючись у зв’язку з цим протекторатом корони, поширив владу гетьмана на Київ, надав суттєву підтримку антиуніатським рухам, відновив православну ієрархію в Україні, повернув козакам майже всі колись відібрані права і свободи. Але через деякий час ляхи розпочали нову хвилю тиску на ці привілеї, а після повстань під проводом М. Жмайла, Т. Федоровича, І. Сулими, П. Павлюка, Я. Острянина, Д. Гуні та ін. скасували запорозьке гетьманство, що стало поштовхом до національно-визвольного руху українського народу під проводом Б. Хмельницького.

З переходом під протекторат Росії гетьман Лівобережжя став на чолі державної організації — Гетьманщини. Його політико-правовий статус унормовувався у відповідних статтях-конституціях, які підписувались кожним черговим лівобережним гетьманом (крім І. Виговського) з московським царем. Як найвищу посадову особу гетьмана обирала загальновійськова (козацька) рада, але частіше цей процес відбувався на старшинських радах (на зборах генеральної, полкової й сотенної старшини), на «чорних радах» або на зборах лише генеральної старшини за участю представників найзаможніших станів. Гетьман вважався військовим головнокомандувачем, керував генеральним урядом, фінансовими справами, фактично зосереджував законодавчі, а у 17 ст. — ще й судові функції, представляв Україну в міжнародних відносинах. Противагою гетьманській владі були Генеральна військова рада та Рада генеральної старшини.

Протягом другої пол. 17 ст. — першої пол. 18 ст. повноваження гетьмана стрімко звужувались: спочатку його не можна було обирати без згоди царя, потім — без затвердження з боку Москви, а згодом він взагалі призначався наказом імператора. Широко стала впроваджуватись практика наказного гетьманства. Усі дії гетьмана перебували під пильним оком царських воєвод. Його відставка (термін владування не визначався) також здійснювалася за вказівкою Москви. Влада гетьмана не пошіфювалась на Запорозьку Січ та на Слобожанщину, які безпосередньо підлягали російській короні. Поступово нанівець зводились повноваження гетьмана у міжнародних відносинах. Після вигнання І. Мазепи українські гетьмани фактично підпорядковувались царській резидентурі, а у 1764 р. цей інститут взагалі був скасований. Правобережні гетьмани (П. Тетеря, С. Опара, П. Дорошенко, М. Ханенко, Є. Гоголь, П. Яненко, Я. Куницький, Д. Могила та ін.) утискувались у своїх правах не більше, ніж лівобережні, і переважно владували лише формально. Хоча чимало українських гетьманів сконало на польських, турецьких чи татарських шибеницях, були заслані до Сибіру, на Соловки чи кинуті до Петропавловської фортеці, загалом їх внесок в українське державотворення не можна вважати занадто вагомим. Переслідуючи особисті інтереси, користуючись виключно егоїстичними амбіціями, вони вели свою політичну діяльність не лише у чварах, а й у взаємному зрадництві, фізичному нищенні один одного. Нічого, окрім додаткових руїн і злиднів, не приносило українському народові постійне «політичне маневрування» гетьманами між сусідами, безперервне метушіння в політичних орієнтаціях від одного протектора до іншого. Політичні виверти, як правило, не підкріплювались політичною майстерністю того чи іншого гетьмана, мудрістю або далекоглядністю оточуючої його політичної еліти, а навпаки, відрізнялись несвоєчасністю, невиваженістю, політичною бездарністю чи навіть політичним авантюризмом або елементарним дворушництвом. Більше того, таке політичне лавірування, яке стало наслідком відсутності виваженої наукової концепції національного державотворення, призводило до подальшого знесилення української автономії, поглиблення бідувань багатостраждального народу, особливо селянства, чергових братовбивчих громадянських воєн, загибелі сотень тисяч невинних, взаємного нищення один одного у середовищі самої політичної еліти, поділів і перерозподілів української землі, безперервних спустошувальних чи то польських, чи то турецьких, чи то татарських, чи то шведських, чи то російських навал, трагічні наслідки яких лягали на плечі тих же селян і міщан.

Див. також Гетьманська держава (Гетьманщина) 17—18 ст., Козацтво українське, Козацько-гетьманської доби політична думка, Хмельницький Б.

bigmir)net TOP 100