Гласність

Гласність — вироблене вітчизняною політичною думкою специфічне поняття, що виникло на основі досвіду «гласності судоведення» як демократиного принципу, що передбачав відкритість розгляду всіх справ у суді (за винятком випадків, визначених законом), публічне проголошення судових вироків та рішень у всіх випадках. Поняття гласності близьке до поняття свободи слова, але не адекватне йому, хоча й використовується нерідко для його заміни.

Витоки української гласності простежуються в глибині історії України. Ще за часів Київської Русі свобода волі людини оголошувалася однією з головних властивостей душі. У Запорозькій Січі кошовому отаману заборонялося вести таємні справи без відома січової старшини. Це положення було включено Пилипом Орликом у проект Конституції України, де чітко визначена заборона гетьману вести таємні зносини й переписку з іншими країнами без відома військової старшини. Великий внесок в утвердження гласності зробили політичні партії України 20 ст. У програмних документах кожної української партії містилося положення про необхідність гласності. Наприклад, у «Платформі Української Радикальної партії» було записано, що «...кожна людина мусить мати волю... говорити, писати й друкувати що хоче, відповідати тільки перед судом, коли заламала закон...». В умовах переходу від тоталітаризму до демократії гласність означає своєрідний перехідний етап між довготривалим періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати, що відбувається у світі і в країні. Вона передбачає можливість одержувати правду і говорити правду, не боячись наслідків, її слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність політичного мислення і як складову частину політичної культури й свободи. Але слід мати на увазі, що будь-яка свобода, в тому числі й свобода слова, мислення, інформації тощо, має свої межі. Своєрідною межею гласності виступають об’єктивність, достовірність, доказовість, перевірюваність інформації, які ґрунтуються на чесності, порядності й відповідальності перед законом. Гласність в умовах сучасної України визначає: відкритість діяльності державних органів, громадських організацій, трудових колективів і асоціацій, партій і рухів; надання громадянам та їх об’єднанням інформації, необхідної для участі в обговоренні та вирішенні питань державного і суспільного життя, а також питань, які стосуються їхніх прав, обов’язків або законних інтересів; доступність організацій і закладів, а також посадових осіб для прийняття громадян, можливість безперешкодного звернення до них кожного громадянина з пропозиціями і заявами; виявлення і врахування громадської думки при розробці та прийнятті рішень; поширення прийнятих рішень і доведення до відома всіх зацікавлених осіб та організацій. Однією з найпотужніших основ гласності є свобода преси, яка не зводиться до заборони цензури, а виступає одним з видів свободи особистості. Свобода слова, гарантована громадянам, визначає право висловлювання думок і переконань, пошуку, вибору, отримання і поширення інформації та ідей у будь-яких формах, включаючи пресу та інші засоби масової інформації. У той же час в інтересах гласності забороняється і переслідується використання ЗМІ для втручання в особисте життя громадян, посягання на їхню честь і гідність. Громадянин має право на спростування і відповідь, право на анонімність свого імені при наданні інформації. Зі свого боку журналіст зобов’язаний поважати права, законні інтереси, гідність громадян.

Загальна Декларація прав людини, прийнята ГА ООН 10 грудня 1948 p., проголошує: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне вираження їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію й ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів» (ст. 19). Захист громадянських прав від зловживань свободою преси закріплений і у вітчизняному законодавстві.

Див. також Громадська думка, Засоби масової інформації.