Реклама на сайте Связаться с нами
Словник з політології

Греції Стародавньої політична думка

На главную
Словник з політології
Політологія. Юрій М. Ф.

Греції Стародавньої політична думка — сукупність політичного світогляду античного суспільства, політичних вчень, поглядів та ідей давньогрецьких мислителів.

Античне суспільство на півдні Балкан, у Малій Азії та на островах Егейського моря, починаючи від виникнення царств ахейців та іонійців, зародження егейської культури (3—2 тисячол. до н. е.) поділялось на вільних і рабів, хоча з часом кількість останніх набагато перевищувала число вільних. Але з часів легендарного Тесея (13 ст. до н. е), Лікурга (9 ст.), Драконта (7 ст.), тобто з початку синойкізму (творення полісів), поділу громадян Аттики на євпатридів, геоморів та деміургів, виникнення герусії (ради старійшин) та апелли (народного зібрання), першого зводу «драконівських законів» уся політико-правова думка поставала і еволюціонувала саме як ідеологія вільних громадян полісів, повноправних членів громад, куди не допускались не лише раби, а й метеки, періеки, вільновідпущеники, тобто представники неповноправної верстви еллінів. Скажімо, кількість повноправних громадян в Афінах становила 35 тис., потім 5, потім 3 і, нарешті, 1 тис. чоловік. Інакше кажучи, політичні учення грецьких мислителів відбивають інтереси значної меншості мешканців Еллади, але це не зменшує значущості його для сьогодення, бо саме на цих теренах виникли політична філософія свободи людини, політичний світогляд особисто вільних громадян, які населяють планету сьогодні.

Категорія «політика» з самого початку свого виникнення у Давній Греції використовувалась для визначення форм життя саме вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» вживались тут як дійсні виразники свободи, регулятори взаємовідносин у суспільстві вільних, норми політичної справедливості у полісах свободи. Така політична ідеологія крок за кроком протягом тисячі років — від Орфея до Полібія — пройшла шість головних етапів, для кожного з яких характерний окремий напрямок політичного мислення. Перший з них — етап античної міфічної передполітології — представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загальна їх риса — спроба змалювати виникнення всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфічного світогляду у різних версіях.

Другий етап — етап формування філософського підходу до політичних процесів у Давній Греції — сягає свого джерела у творчості «семи мудреців» (кін. 7 — поч. 6 ст. до н. е.). Вироблені ними формули «чеснотам — свій, вадам — чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «закон — це поєднання права і сили», «навчившись підпорядкуванню, навчишся керівництву» (Солон); «не погрожуй вільним, нема на те права», «не бажай неможливого», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається в іншому», «закон — втілення найвищої могутності», «володій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори до речі» (Біант); «демократія краще тиранії», «не карай злочинця, а попереджай злочин», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр) та багато ін. — стали моральною нормою політичного керівництва для багатьох поколінь, а взяті разом майже 150 афоризмів, що залишились від мудреців, і сьогодні могли б скласти основу морального кодексу для політичного діяча будь-якого рівня. Справу мудреців продовжили Піфагор (580—500), Геракліт (530—470), Демокріт (470—366) та інші видатні мислителі.

Третій етап еволюції еллінської протополітології відзначається виходом на духовну арену раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку з боку софістів, найяскравішими представниками яких були Протагор (481—411), Горгій (483—375), Гіппій (460—400), Антіфонт (5 ст.), Фрасімах (5 ст.) та ін. Софістам належить видатна заслуга в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, перетворенні її у «міру всіх речей», у постановці проблеми невідчужуваних прав і свобод особи, природженої рівності людей, у т. ч. і рабів, в подальшому розвитку демократичних поглядів, у створенні концептуальної платформи для раціоналістичного обгрунтування теорій суспільного договору і природного права, у піднесенні авторитету останньої як визначальної основи для писаних законів, тобто штучного, позитивного права, що залежить від свавілля законодавців і тому має лише тимчасове значення.

Четвертий етап — це етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів та створення наукових основ політичної моралі і політичної філософії. Він пов’язаний з іменами двох видатних мислителів — Сократа (469—399) і Платона. У своїх аналізах проблем державного життя, громадянських обов’язків, справедливості, права Сократ керувався «внутрішнім божественним голосом», вважав «мірою всіх речей» не людину, а бога, що аж ніяк не заважало йому створити цілком світську концепцію об’єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права. Справедливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо, — це одна з чеснот, а будь-яка чеснота — це знання, це морально прекрасне. Добро і зло у політичній діяльності — наслідок наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те і справедливо». Божественне, природне право і позитивне законодавство не протиборствують, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони вищі й дорожчі за батька з матір’ю, державу і громадянина пов’язують договірні стосунки. Політична свобода — це панування справедливих законів. Держава за формою правління може бути монархією (царством), тиранією, аристократією, плутократією чи демократією. Тиранія — це беззаконня, свавілля, насильство; демократія недоцільна, бо натовп не може бути політично мудрим, а чиновники, що обираються, — некомпетентні. Тому найліпша форма управління — аристократія як владування знаючих і досвідчених.

П’ятий етап — етап народження політичної юриспруденції, започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем, пов’язаний з ім’ям Арістотеля. Шостий етап політичної думки еллінів припадає на 3—2 ст. до н. е. Цей період характерний злетом започаткованої Арістотелем політичної етики, об’єктом вивчення якої стали основи політичної моралі, її природи і внутрішньої структури, місця у системі політичних відносин і суспільному житті взагалі. Етика стала основою творчості Епікура (341—270). Мислитель вчив жити розумно, дотримуючись моралі, заради приємності, щастя, вдоволення, волі, спокою духу, а для цього взагалі відійти від буденних справ і суспільної діяльності, дотримуватись аполітичності, індивідуалізму (що, однак, не означає повного політичного індиферентизму), не завдавати шкоди іншому. Саме в останньому і полягає природне право людини на справедливість, джерелом якої є сама природа, але у суспільстві стала наслідком договору про корисне з тим, щоб «не шкодити один одному і не терпіти шкоди». Ось чому головне завдання політичної влади — безпека людей, а законодавства і законів — захист мудрих. Етика давніх стоїків — Зенон (336—264), Клеанф (331—232), Хрісіпп (277—208) — базується на природному, божественному законові, на частині всесвіту — людській природі — й вимагає жити чесно, виконуючи всі обов’язки в державі, у громадянській спільноті, які втілюють природні зв’язки людей, котрі є громадянами єдиної світової держави. Рабство, сім’я, індивід, шлюб, на погляд стоїків, не мають виправдання, оскільки суперечать природним настановам. Якщо бог Епікура не втручається ні у природу, ні у політичне життя людей, то у стоїків божественне разом з природною необхідністю впливає на політичні процеси досить суттєво. Але найвизначнішою ознакою розглядуваного етапу стало започаткування науки політичної історії, що пов’язано з іменем Полібія (210—128) та його знаменитою працею «Всезагальна історія у сорока книгах». Історія людства, на думку мислителя, це не сліпий кругообіг, а закономірний, необхідний процес руху до нового за «приреченням» — усезагальним світовим законом і розумом. Історія державності — це такий самий природний процес у рамках циклу: царство — тиранія — аристократія — олігархія — демократія — охлократія. Полібій детально аналізує сутність кожної з цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших і визначає три головні (царство, аристократія, демократія), кожній з яких відповідає її протилежність: царству — тиранія, аристократії — олігархія, демократії — охлократія. Найкраща форма держави — це змішане правління царя, старійшин і народу, тобто поєднання рис царства, аристократії і демократії. У цій ідеї криється оригінальна концепція стримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й заважають одна одній, весь час натикаються на протидію двох інших влад, а у підсумку держава зберігає стабільність. Ось чому є всі підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й майбутньої теорії поділу влади. Основа могутності держави — богобоязливість громадян, їхня лагідність, покірність, на виховання яких повинні спрямовуватись добрі звичаї та справедливі закони. Полібій став одним з перших теоретиків категорії автономії, маючи на увазі грецькі поліси, які у 2 ст. до н. е. один за одним втрачали незалежність.

Див. також Арістотель, Платон, Полібій, Сім мудреців.

bigmir)net TOP 100