Етнічні (національні) меншини

Етнічні (національні) меншини — етнічні спільноти, що відрізняються за своєю етнічною належністю від більшості населення країни (держави). Остання третина 18 ст. в Європі ознаменована появою та активним розвитком національних держав, що зумовило виникнення в 19 — на поч. 20 ст. такого соціально-політичного феномену, як національні меншини. Якщо раніше фундаментальним фактором у виділенні меншості виступала релігійна віра, то з цього часу в трактуванні поняття «національна меншина» визначальними критеріями стають етнічні та мовні характеристики.

Загальноприйнятого визначення поняття «національна меншина» у міжнародній практиці поки що не існує. Всілякі намагання знайти універсальне визначення цього суспільного феномену, яке задовольнило б усіх, поки що не дали позитивного результату. Причина полягає у величезній варіативності існування національних меншин та їх проявів у різних сферах суспільного життя. Меншини різняться способом проживання: одні мешкають компактно, інші — дисперсно (розсіяно) по всій країні. Є також національні меншини, які відрізняються чіткіше визначеними етнокультурними стереотипами, наприклад, існують меншини з дуже розвиненим почуттям історичної самосвідомості, заснованої на збереженій у пам’яті чи зафіксованій на папері історії, тоді як інші меншини зберегли лише розпливчасте уявлення про своє історичне минуле. У ряді країн національні меншини користувалися чи користуються певним ступенем самоврядування, в інших — цей фактор відсутній. Складність цієї проблеми полягає ще й в тому, що визначення частини населення як національної (етнічної) меншини стосовно її правового статусу у суспільстві є радше політичним, ніж науковим поняттям.

Разом з тим необхідність формування міжнародного захисту національних меншин від дискримінації й переслідування домінуючою більшістю зумовила потребу виокремлення суто юридичних параметрів цього поняття. З огляду на це у документах ООН, інших міжнародних організацій виділяються ключові ознаки, завдяки яким меншина виступає суб’єктом міжнародного права. В основу вироблення позиції ООН стосовно меншин було покладено тлумачення, запропоноване 1977 року членом Підкомісії у справах запобігання дискримінації і захисту меншин Комісії з прав людини ООН Ф. Капоторті; «меншини — це у порівнянні з рештою населення держави менша за чисельністю частина, яка не займає панівного становища і члени якої — громадяни цієї держави — володіють з етнічної, релігійної чи мовної точок зору характеристиками, які відрізняються від характеристик іншої частини населення, і виявляють (навіть якщо й опосередковано) почуття солідарності з метою збереження своєї культури, своїх традицій, релігій або мови». Отже, меншина — це група людей, яка характеризується такими ознаками: 1) кількісно менша, ніж інша частина населення держави, що становить більшість; 2) не перебуває у панівному становищі; 3) складається з громадян даної держави; 4) володіє етнічними (національними), релігійними, культурними, мовними рисами, відмінними від відповідних рис іншої частини населення; 5) виявляє почуття солідарності, спрямоване на збереження своєї культурної традиції, релігії і мови.

Слід відзначити, що у міжнародному праві відсутнє чітке розмежування між поняттями «етнічна меншина» і «національна меншина». Аналіз різних джерел дає підстави визначити їх спорідненість, а не тотожність. Етнічну меншину можна розглядати як самоусвідомлювану групу громадян держави, яка є кількісною меншістю, членам якої притаманні спільність походження й етнокультурних характеристик, відмінних від домінуючої етнічної спільноти, непанівне становище у суспільстві, колективна воля до виживання і прагнення до рівності з більшістю населення. Національна ж меншина виступає тією групою, яка формується і на базі ознак етнічної меншини, і, водночас, на основі певних політичних характеристик. Тобто національна меншина — це етнічна меншина у поліетнічному суспільстві, яка перебуває на третій стадії етнічного ренесансу: стадії політизації, активної участі у політичному житті держави проживання.

Існування національних (етнічних) меншин, їх життєдіяльність можливі за певних умов внутрішнього і зовнішнього порядку. До внутрішніх чинників слід віднести кількісний склад, вміння зберігати єдність, що виникає на ґрунті спільних етнокультурних рис. І нарешті, національна (етнічна) меншина набуває правового порядку тоді, як усередині її формуються різного роду структурні одиниці (організації культурного, політичного, соціального плану тощо). Зовнішнім фактором виступає етнополітика держави, на території якої вони проживають.