Реклама на сайте Связаться с нами
Словник з політології

Запорозька Січ

На главную
Словник з політології
Політологія. Юрій М. Ф.

Запорозька Січ, Запорізька Січ — українська військово-політична організація; автономне утворення в межах Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, Кримського ханства, Росії. Існувала в 16—18 ст., займаючи територію сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Харківської та Херсонської областей. Створена вихідцями з різних станів українського суспільства як результат прагнення Великого князівства Литовського, а пізніше — Речі Посполитої забезпечити охорону своїх південно-східних кордонів, з одного боку, і як наслідок еволюції соціально-економічних та політичних відносин на українських землях, з іншого.

Низове (постійно або тимчасово перебувало у Нижній Наддніпрянщині) козацтво вперше фіксується джерелами в кін. 15 ст. З поч. 16 ст. низові козацькі загони активно наймаються місцевими адміністраціями Наддніпрянщини для оборони прикордонних земель від татарських набігів. У 1550-х pp. під керівництвом канівського старости князя Д. Вишневецького (Байди) було збудовано перше достовірно відоме постійне укріплення — замок на дніпровському острові Мала Хортиця, який прийнято вважати першою Запорозькою Січчю, а сам акт — організаційним початком запорозького козацтва. Наступні Січі — Томаківська (до 1593), Базавлуцька (1593—1638), Микитинська (1638—1652), Чортомлицька (1652—1709), Кам’янська (1709—1711, 1730—1734), Олешківська (1711—1728); Покровська (Нова; 1734—1775).

Із військово-організаційними заходами Речі Посполитої у 1570-х pp. пов’язана поява реєстрового козацтва та початок його виділення в окрему професійно-станову групу на противагу низовому козацтву. Землі, на яких знаходилися запорозькі козаки, вважалися нейтральними, існування Запорозької Січі не регламентувалося законом. Переселення на ці землі й перебування на них підданим Речі Посполитої заборонялося (конституція вального сейму від 19 квітня 1590 p., ухвала Віленського сейму в липні 1593 p.). У першій пол. 17 ст. на Запорозькій Січі постійно знаходилася залога реєстрового козацтва. 1635 р. для контролю над Січчю побудована фортеця Кодак. Запорозька Січ стає осередком козацтва, що не потрапляло до реєстру (випищиків). Відповідно кількість запорозького (нереєстрового) козацтва змінювалася залежно від чисельності козаків за реєстром. Постійна воєнна небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земель регіону. Позбавлене платні, запорозьке козацтво поряд з промислами (рибальство і мисливство, соляні промисли, бджільництво тощо) та скотарством активно займалося військовим найманством і походами на землі васалів Османської імперії. Особливості соціальних джерел формування Запорозької Січі (значна кількість збіглого особисто залежного селянства), законодавча неврегульованість її існування сприяли утвердженню серед запорожців антиурядових позицій та зробили Запорозьку Січ центром соціального незадоволення в українському суспільстві. Січ бере активну участь у козацьких повстаннях першої пол. 17 ст. та Національно-визвольній війні 1648—1654 pp.

1654 p., присягнувши на вірність царю (питання про те, чи мають низові козаки присягати, було предметом дискусії між Б. Хмельницьким і царськими послами), запорожці переходять у царське підданство. Проте питання про державну належність їхньої території не регламентувалося. Під час укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою та Московською державою було визнано подвійне підданство запорозьких козаків. Принаймні з 1670-х pp. Запорозька Січ отримувала гроші та натуральні жалування, військові припаси та (інколи) зброю від Московської держави. Бахчисарайський мирний договір 1681 р. між Кримським ханством, Туреччиною та Московською державою визнав запорозьких козаків царськими підданими. Першим документом, де зафіксовано існування Запорозької Січі як територіальної структури, став «Вічний мир» 1686 р. між Річчю Посполитою та Московською державою. Відповідно до нього Запорозька Січ визнавалася частиною царської держави, окреслювався північний кордон Запорозької Січі на правому (західному) березі Дніпра. З 1688 р. Московська держава починає будувати на запорозьких землях фортеці (Кам’яний Затон та ін.).

У Речі Посполитій до 1648 р. гетьман (старший) реєстрового козацтва нерідко ставав і кошовим Запорозької Січі. Засновник Гетьманщини Б. Хмельницький був обраний гетьманом на Січі. У Гетьманщині, що успадкувала від Запорозької Січі назву «Військо Запорозьке», протягом кількох десятиліть Запорозька Січ претендувала на роль центру влади та намагалася демократичним або насильницьким шляхом утвердити владу обраних нею гетьманів. Уперше цей конфлікт виявився 1657 р. Дії Запорозької Січі, незадоволеної вибором І. О. Виговського гетьманом без її участі, стали початком громадянської війни у Гетьманщині. Серед обраних запорожцями гетьманів — І. М. Брюховецький, П. Суховій, М. Ханенко та ін. Утвердження російської влади в регіоні, спроби гетьмана Лівобережної України І. С. Мазепи підпорядкувати Запорозьку Січ своїй владі, активна колонізація земель у південних лівобережних полках, норми міжнародних договорів, особливості внутрішньої та зовнішньої політики Росії та умови російсько-турецької війни поставили Запорозьку Січ з 1680-х pp. в опозицію до Московської держави, Гетьманщини взагалі та місцевої влади у прилеглих козацьких полках. Активізувалися відносини Запорозької Січі з Кримським ханством: з 1690 по 1694 р. щорічно укладалися угоди (усні скріплювалися присягою; письмові — у формі присяжних листів сторін), основним змістом яких було припинення воєнних дій, право запорозького козацтва на заняття промислами в межах ханства та безмитну торгівлю з ним при визнанні Запорозької Січі у російському підданстві. Угоди 1688 та 1692 pp. передбачали нейтралітет Запорозької Січі у воєнних діях Кримського ханства проти Московської держави (угода 1692 р. дозволяла добровольцям із Запорозької Січібрати участь у війні на боці ханства). Гострим питанням відносин Запорозької Січі із Московською державою стало існування російських фортець на запорозьких землях. У 1700-х pp. Січ входить у прямий конфлікт з царським та гетьманським урядами, проводячи блокаду (торгову) проти Гетьманщини та російських фортець (принаймні з 1707), тимчасово відмовляючись підтверджувати присягу на вірність царю (з 1703), намагаючись укласти військовий союз із Кримським ханством проти Московської держави.

У листопаді 1708 р. Запорозька Січ приєдналася до союзу гетьмана І. С. Мазепи зі шведським королем Карлом XII. Вона брала діяльну участь у війні цієї коаліції проти Російської держави. 14 травня 1709 р. російські війська захопили та знищили січову фортецю. Влітку 1709 р. запорозькі козаки емігрували в межі Кримського ханства та Молдови. Мазепинська еміграція за участю запорозьких представників уклала військовий союз із Кримським ханством (23 січня 1711 р.) та договір про васалітет з Оттоманською Портою (5 березня 1712 p.). Прутський (12 липня 1711 p.), Константинопольський (5 квітня 1712 р.) та Адріанопольський (13 червня 1713 р.) договори Оттоман. Порти з Російською державою приєднали землі Запорозької Січі до турецьких володінь. Статус Запорозької Січі в Османській імперії можна окреслити як васальний від Кримського ханства. Крим визнав автономність управління Запорозької Січі, недоторканність життя і власності запорожців, свободу релігії. Торгівля звільнялася від іноземного мита, запорожці отримали дозвіл займатися промислами на території Кримського ханства. Запорозьке військо отримувало регулярне жалування та військові припаси і зобов’язувалося виставляти військо на вимогу хана.

Російська держава 26 травня 1709 р. оголосила амністію для запорожців, що поверталися у межі країни, і ставила поза законом решту, згодом (22 квітня 1725 р.) було заборонено торгівлю із Запорозькою Січчю. Грамотою імператриці від 31 серпня 1733 р. проголошено амністію усьому запорозького козацтву. У березні 1734 р. Росія остаточно прийняла запорозьке козацтво у своє підданство. Белградський та Константинопольський договори 1739 p., Нісські конвенції 1740 р. визнали запорозькі землі у складі Російської імперії і визначили північно-східний кордон Запорозької Січі. 1743 р. проведено розмежування, а 23 серпня 1744 р. грамотою імператриці підтверджено північний та встановлено східний кордон Січі. Розпорядженням Сенату від 4 серпня 1742 р. врегульовано питання про постачання та жалування запорожців з державної казни. 1735 р. біля січової фортеці для контролю над Запорозькою Січчю збудовано Новосіченський ретраншемент (фортецю) з російським гарнізоном. У 1734—1750 pp. та 1764—1775 pp. Січ була підпорядкована київському генерал-губернатору, 1750—1764 — гетьману. З 1730-х pp. територія Запорозької Січі неухильно зменшувалася внаслідок утворення російським урядом тут колоній іноземців (1752 р. — Нової Сербії, 1753 р. — Слов’яно-Сербії), спорудження фортець тощо.

Після 1734 р. змінюється характер господарства Запорозької Січі: відбувається активне землеробське освоєння земель. У зв’язку з цим з’являється значна кількість слобід, заселених селянами («військовими підданими»), які за користування землею сплачували податки до скарбниці Запорозької Січі та відбували громадські роботи. Головною козацькою повинністю залишалася військова служба, сплачувалися податки з промислів. Зберігалася регульована можливість переходу селян у козацький стан та навпаки. 3апорозька Січ формувалася на добровільних засадах з чоловіків незалежно від національності за умови православного віровизнання, знання української мови та після випробувального терміну. Запорозька Січ поділялася на січових (безшлюбних) та сімейних козаків. У 18 ст. з’являється також поділ на військових товаришів, зобов’язаних відбувати військову повинність, і посполитих, що сплачували податки до скарбниці Запорозької Cічі. В організаційному відношенні в мирний час Запорозька Січ поділялася на 38 куренів на чолі з виборними курінними отаманами. Під час воєнних та поліцейських операцій Запорозька Січ організовувалася в полки.

Найвищим органом влади була військова рада, що збиралася регулярно тричі на рік (1 січня, на Великдень та 1 жовтня) і за бажанням запорожців. У 18 ст. регулярні військові ради відбувалися лише 1 січня. На раді вирішувалися найважливіші питання — вибору кошового отамана та військової старшини і розподілу земель, війни та миру, воєнних походів, покарання злочинців, рішення приймалися шляхом досягнення згоди, що часто супроводжувалося насильством. Кошовий отаман і військова старшина звітували на раді за річну діяльність. Землі розподілялися на основі жеребу на один рік — між куренями, старшиною, духівництвом та сімейним козацтвом (у Новій Січі жеребкування орної землі вже не практикувалося). Існували також ради кошового отамана, військової старшини та курінних отаманів, а також паланкові збори, що вирішували переважно господарські справи сімейного козацтва.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який поєднував військову, адміністративну, судову і, в певному розумінні, духовну владу. У воєнний час він мав диктаторські повноваження. Кошовий керував Запорозькою Січчю, виконував роль найвищого судді, визначав духівництво для січової та паланкових церков, затверджував обраних на військовій раді старшин, розподіляв військову здобич, прибутки Запорозької Січі, монарше жалування, представляв Запорозьку Січ у міжнародних відносинах тощо. Втім, важливі справи кошовий вирішував тільки зібравши військову раду.

Єдиним регулярним військовим підрозділом Запорозької Січі була залога січової фортеці, що знаходилася на грошовому та натуральному утриманні Запорозької Січі. Територіально Запорозька Січ поділялася на паланки — області з власним самоврядуванням. До 1768 р. їх було 5, згодом — 8, у 1770-х pp. — бл. 10. Щороку на основі жеребкування землі паланок отримували ті чи ті курені. До виборної старшини паланки входили полковник, осавул, писар, підосавулій та підписарій. 5 червня 1775 р. Запорозьку Січ окупували російські війська. Маніфестом імператриці від 3 серпня 1775 р. ліквідовано Запорозьку Січ. Землі Січі передано до Новоросійської та новоутвореної Азовської губерній. Запорозькі козаки утворили Задунайську Січ у межах Османської імперії (1775—1828), Чорноморське козацьке військо (з 1860 — Кубанське) (1788—1920) і Азовське козацьке військо (1828—1865), де зберігали свої організаційні та управлінські структури.

bigmir)net TOP 100