Реклама на сайте Связаться с нами
Словник з політології

Козацько-гетьманської доби політична думка

На главную
Словник з політології
Політологія. Юрій М. Ф.

Козацько-гетьманської доби політична думка — політичні уявлення, погляди й ідеї, котрі еволюціонували в Україні у 15—18 ст. у вигляді богословських політичних доктрин і світських політичних вчень. Поділ політичної думки цього періоду на богословські та світські вчення має дещо умовний характер, бо багато духовних служителів не відділялись глухою стіною від просвітницького світорозуміння, а майже всі «нецерковники» були глибоко віруючими людьми і перебували під дуже сильним впливом схоластики, богословських традицій та біблійних заповідей. До того ж цілковито «світські точки зору» на політичні процеси висловлювали і деякі професійні релігійні сановники. Якщо богословська політична думка на українських землях базувалась, головним чином, на неоплатоністичному грунті, то світська політична ідеологія має своїм джерелом переважно вчення Арістотеля, яке проникало в Україну через твори чужинців — Леонтія Візантійського, Немесія Емеського, Іоанна Дамаскіна та ін. Ідеї парагуманізму знаходимо у Лаврентіївському літописі (14 ст.), Іпатіївському літописі (кін. 14 — поч. 15 ст.), де, окрім «Повісті врем’яних літ», вміщується повний текст Київського та Галицько-Волинського літописів 12 і 13 ст., у Тверській та Київській редакціях Києво-Печерського патерика (15 ст.), не кажучи вже про «Слово о полку Ігоревім» та інші твори.

Дійсне відлуння італійського Ренесансу характерне для політичних висловлювань Ю. Дрогобича (1450—1494), котрий глибоко вивчав політичне життя вітчизни гуманізму — Італії; П. Русина (1470—1517) — автора збірки гуманістичних латиномовних поетичних творів; Схарія (друга пол. 15 ст.) — вільнодумця ренесансного типу, наближеного до двору Олельковичів; членів львівського «двору гуманістів» — ймовірно, першого українського політичного клубу, до якого часто приїздили вчені з Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі і Литви; І. Пересвєтова (серед. 15 ст.), політичні ідеї якого формувались саме під час служби на українських та білоруських землях і вже згодом пропонувались для втілення Івану Грозному; Лукаша з Нового Мяста (?—1542) та Мартина з Журавиць (16 ст.), які демонстрували блискучі знання давньогрецької політичної думки і виступали з світоглядних позицій, що лише через 300 років отримали назву пантеїзму. Майже за 100 років до Г. Гроція та Т. Гоббса на грунті еллінських політичних уявлень, особливо вчення Арістотеля, розпочав дослідження політичних інститутів і політичних процесів священик-гуманіст з-під Перемишля С. Оріховський (1513—1566). У творах «Про природне право», «Настанови польському королю Сигизмунду Августу», «Польські діалоги політичні» та ін. проглядаються елементи розподілу влади. Держава С. Оріховського складається з рівних між собою короля, ради і народу, але рівних лише від природи, а не за соціальним станом. Сутність людини як духовно-тілесної істоти — єднання начал двох світів, тобто матеріального і духовного, тіла і душі. Сутність суспільства така ж сама: народ тут є тіло, рада — душа, а король — розум. Суспільство пов’язане правом і привілеями, а його складові частини взаємопереплетені між собою і одна без одної існувати не можуть: тіло без душі мертве, душа без розуму недієздатна, розум без душі бездиханний, тіло без розуму — порожнеча, душа без тіла спустошена, розум без тіла знедолений. Стабільна, корисна і вільна держава можлива лише за умов священного дотримання права, шляхетство обов’язково наділяється привілеями, а монарх як верхівка піраміди влади спрямовує діяльність законодавчої й судової її гілок. Та незадовго до смерті С. Оріховський на верхівку поставив уже духовну владу, апостольську церкву, якій підпорядковував і монарха, і священнослужителів, і привілейоване шляхетство, і підлегле йому простонароддя.

Значний внесок у світську національну політико-правову думку у другій пол. 16 ст. зробила заснована у 1576 р. визначним діячем української культури К. Острозьким (1526—1608) школа у м. Острозі, яку сучасники і нащадки називали ще й ліцеєм, колегією або академією. Сам князь неодноразово подавав до польського короля і польського сенату супліки (прошения) про надання українцям необхідних прав і свобод. За прикладом К. Острозького надсилали такі супліки і самі запорізькі козаки. Навколо школи гуртувалися вчені й письменники-полемісти, насамперед з числа її викладачів. Керував таким гуртом перший ректор школи письменник-гуманіст Г. Смотрицький (?—1594), якого, завдяки передмові до Острозької Біблії, трактату «Ключ царства небесного» та ін. можна вважати одним із засновників світської полемічної політичної літератури. Справу батька у політичному творі «Тренос або плач» продовжив син — М. Смотрицький (1577—1633) з проповідями політичної покори і терпіння, зверхності світської влади над церквою, із закликами до аристократії припинити зловживання владою. Ще один вихованець Острозької школи, автор віршованої «Хронології» А. Римша (1550—1595) збагатив знання з галузі національної політичної історії, започаткованої Никоном, Нестором і Сильвестром, справу яких у розглядуваний період продовжували автори Супрасльського (1520), Баркулабівського (кін. 16 ст.), Биховецького (кін. 16 ст.), Острозького (1638), Густинського або «Кройніки» (1670), Баличанського (17 ст.), Хмільницького (17 ст.), Львівського (17 ст.), Межигірського (17 ст.) літописів, історичних хронік і «Синопису» священнослужителів та козацьких літописів Самовидця (1702), Г. Граб’янки (1710), С. Величка (1728), Я. Лизогуба (1742).

Таким чином, вже у 18 ст. основи політичної історії України мали добротний вигляд, вони поступово звільнялись від церковно-релігійної оболонки, подавали найважливіші події в Україні головним чином з політичних позицій патріотизму, національного усвідомлення, людинолюбства і навіть вільнодумства. Деякі проблеми політичної філософії і політичної моралі на той час порушував у своїх віршах, присвячених П. Сагайдачному і запорозьким козакам, вихованець Замостської єзуїтської академії К. Сакович (1578—1647). Для мислителя людське життя швидкоплинне, а тому треба поспішати творити добрі справи у політиці, науці, просвітництві. Відчувається прекрасна обізнаність К. Саковича з грецькою античною філософією. Звертаючись до політичної сутності особи, він робить акцент на природній рівності людей, славить їх вольності, кращі гуманістичні традиції, ідеалізує мужність, готовність відстоювати інтереси народу та інші найвищі моральні якості політичних керівників. Але загалом українська політична думка доби середньовіччя не набула цілісного, розвинутого концептуального характеру. Вона успішно подолала, як і у інших народів, етап не досить виразної міфічної параполітології, активно використала біблійні і патристичні догмати, постулати деяких інших різновидів християнства, переважно православного спрямування, і станом на поч. 18 ст. «завмерла» на етапі формування філософського підходу до політичних процесів, прикрашеного окремими зародками раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку. Незважаючи на те, що українські мислителі 11—17 ст. непогано знали давньогрецькі політико-теоретичні конструкції, особливо вчення Платона і Арістотеля, досягнення західноєвропейської гуманістичної думки, вони все ж не змогли піднятись до рівня логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, не кажучи вже про впровадження емпірико-теоретичного підходу до їх вивчення. Все це зумовлено об’єктивними причинами, особливостями еволюції національних політичних вчень, найголовнішими з яких були розшматування етнічних українських земель і багатовікова бездержавність.

Див. також Гетьман, Гетьманська держава (Гетьманщина) 17—18 століть, Хмельницький Б.

bigmir)net TOP 100