Марксизм

Марксизм — одна з найвпливовіших течій суспільно-політичної думки у новітній історії людства. Марксизм, джерелом якого є класична німецька філософія, англійська політична економія та французький утопічний соціалізм, ґрунтується на таких стрижневих політичних ідеях: істинне народовладдя можливе лише за умов подолання приватної власності на основні засоби виробництва та їх усуспільнення; досягнення у суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах знайде практичну реалізацію або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; визначальними у політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціального буття, класова боротьба тощо; головною умовою перемоги революції й переходу до соціалізму, успіх якого можливий лише водночас у більшості країн або хоча б у наймогутніших державах, є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, яка ставить за мету організацію його класової боротьби, керівництво нею, завоювання політичної влади; робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися не девізом «Усі люди брати», а гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи; державні і правові відносини можуть бути зрозумілими не із самих себе, а з матеріальних відносин, не закон — фундамент для суспільства, а суспільство — фундамент для закону; громадянське суспільство — це сама людина у її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає суму зв’язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; анатомія громадянського суспільства — у політичній економії; держава — механізм економічно наймогутнішого класу, який за його допомогою стає і політично панівним, але вона не є силою, зовні нав’язаною суспільству, вона є продуктом суспільства на певному ступені розвитку і прагне весь час стати над цим суспільством; право — зведена у закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада — організоване насильство одного класу задля придушення інших; буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне загальне виборче право — формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства; одне з головних завдань народної революції — зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни (держава-комуна), поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади: пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рівності у суспільно-економічній сфері, але не дрібнобуржуахної «зрівнялівки»; центральні питання будь-якої революції — питання влади; революція є локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання — це революційне мистецтво; скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть спиратись на старі закони; творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості; комуністична суспільно-економічна формація складається з двох фаз — соціалізму і комунізму; у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава і право поступово відімруть, поступившись громадському самоуправлінню не людьми, а речами і виробничими процесами в умовах централізованої економіки; класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою і фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рівність і принцип «кожний — за здібностями, кожному — за потребами!», людство здійснить стрибок з царства необхідності у царство справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.

Основоположники марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс значну увагу приділяли Україні: високо оцінювали роль Запорозької Січі, селянський рух напередодні реформи 1861 p., чітко відокремлювали українську націю від інших народів, вважали її поневоленою нацією, але при цьому доводили, що українство не здатне до власного державотворення, приречене на зникнення, й віддавали перевагу серед слов’ян росіянам і полякам. Ідеї марксизму в Україні популяризували М. Зібер, С. Подолинський, М. Павлик, І. Франко, Леся Українка, Б. Кістяківський, М. Ковалевський, М. Туган-Барановський, Ю. Бачинський, Л. Юркевич та ін. У 20 ст. марксизм був значно трансформований В. Леніним, який надав йому «російського забарвлення», а згодом спотворений Й. Сталіним і перетворений разом з ленінізмом з науки в ідеологію, своєрідну релігійну догму. На сході і заході, півночі і півдні марксизм тлумачився по-різному, на його фундаменті виникло безліч партій і організацій, рухів і течій. Почасти під його прикриттям пропагуються погляди, які не мають нічого спільного з класичним марксизмом. Вульгаризовані псевдомарксистські уявлення про соціалізм, державу, власність призвели до кризи і трагедії марксизму. Однак, хоча в сучасних умовах по-іншому оцінюються питання про власність, владу, революції і реформи як основоположні для досягнення соціального ідеалу, європейська філософська й суспільно-політична думка високо цінує К. Маркса, називаючи його ім’я поряд з іменами М. Вебера і Е. Дюркгейма. Що ж до марксизму, то він як філософська система органічно увійшов у духовну тканину сучасної цивілізації, а неомарксистами вважали і вважають себе багато прогресивних мислителів Заходу.

Див. також Маркс К.