Реклама на сайте Связаться с нами

Юрій М.Ф.

Політологія

Підручник

Київ
Дакор
2006

На главную
Політологія. Юрій М.Ф.

Стадії розвитку політичних конфліктів і шляхи їх вирішення

Політичний конфлікт розвивається у часі і просторі. Як і у будь-якого конфлікту, в його динаміці можна виділити універсальні стадії.

Перша стадія - передконфліктна ситуація, яка є процесом виникнення суспільних протиріч, появою взаємозаперечуючих інтересів і тенденцій у яких-небудь явищах. Передконфлікт протікає у латентних і відкритих формах.

Латентна форма характеризується підвищеним емоційним фоном та соціальною напругою. Соціальна напруга являє собою соціально-психологічну реакцію населення на об'єктивні економічні, соціальні і політичні умови життєдіяльності. Масові настрої визначаються відчуттям невдоволення (фрустрації), тривоги, пошуком винних погіршення становища, закріпленням за ними "образу ворога", оптимістичними або песимістичними прогнозами про подальший розвиток ситуації, появою численних чуток. Соціальна напруга проявляється і на рівні масової поведінки: звернення громадян до органів влади, радикальних виступів у ЗМІ. Протиріччя можуть бути усвідомлені й вирішені вже на цій фазі; якщо цього не відбувається, передконфліктна ситуація переходить у відкриту фазу. Можливість подальшого розвитку ситуації залежить від такого психологічного фактору, як терпіння. Це своєрідний "поріг чуттєвості", "поріг" сприйняття неблагонадійних умов, пройшовши який люди сприймають ситуацію як конфліктну і починають діяти. Відкрита фаза - це пік соціальної напруги, коли люди усвідомлюють свої інтереси, відбувається розмежування учасників конфлікту і усвідомлення себе єдиною групою, чиї дії блокуються іншою стороною, з'являються лідери, формуються програми вимог і стратегія дій, ідеологія, яка дозволяє мобілізувати прибічників кожного табору.

Друга стадія - безпосередня конфліктна взаємодія. Їй, як правило, передує привід (інцидент) - будь-яка ситуація, яка легалізує перехід до дій. Конфлікт, що відбувся, має свою логіку розвитку. Він може розвиватися за спіраллю, чергуючи у собі періоди підйому і спаду. Про ескалацію конфлікту говорить динаміка переростання мирних мітингів і демонстрацій в акції протесту з проявом насильства, втягування у конфлікт нових учасників, зростання емоційної напруги, розширення взаємних претензій і появи нових предметів суперечки. Інтенсивність конфлікту визначається і кінцевою метою його учасників.

Ними можуть бути такі:

  • "перемога за будь-яку ціну" - повністю ліквідувати або поставити під свій контроль іншу сторону;
  • "переважання" - прагнення однієї з сторін забезпечити для себе домінуючу позицію;
  • "мир" - маневрування, що дозволяє надіятися на досягнення компромісу.

Перші дві програми поведінки продукують конфлікти більш високої ступені напруги і утруднюють можливості їх повного вирішення. Конфліктна взаємодія може бути фізичною, в тому числі з використанням насильства, ідеологічною (домінують методи переконання) або носять юридичний характер.

Третьою стадією є завершення конфлікту.

Можливі кілька альтернатив виходу з конфлікту:

  • самозгасання конфлікту. Це ситуації, коли довгі конфлікти гублять свою актуальність і затухають самі по собі;
  • урегулювання конфлікту. Урегулювання лише частково знімає проблему, але при цьому сам предмет суперечки не вичерпаний. Угода була нав'язана сильним супротивником більш слабкому, або угода стала результатом втручання зовнішньої третьої сторони. Найбільш активна частина прибічників конфлікту може виражати своє невдоволення досягнутими угодами, тому не виключена небезпека нового виникнення конфлікту;
  • вирішення конфлікту, тобто укладення договору на основі знайденого компромісу. При цьому переборюються ті умови, що призвели до конфлікту, відновлюється рівновага у взаємовідносинах учасників, установка на боротьбу замінюється установкою на партнерство.

Можливість вирішення конфліктів визначається кількома умовами:

  • по-перше, конфлікт повинен перейти з латентної у відкриту форму, що дозволяє поставити більш точний діагноз самій проблемі: одночасно обмежити неконтрольовані процеси;
  • по-друге, визнання кожною стороною свого опонента і одночасно обмежити неконтрольовані процеси;
  • по-третє, чітке уявлення про предмет суперечки. Прийняття взаємоприйнятних рішень можливо тільки при умові чіткого уявлення про сутність взаємних претензій учасників конфлікту;
  • по-четверте, нормативне регулювання конфлікту. Опоненти повинні згодитися про дотримання певних правил гри, виконання яких допомагає знизити рівень протистояння і почати процедуру переговорів;
  • по-п'яте, готовність сторін до взаємних поступок;
  • по-шосте, послаблення конфлікту за рахунок переводу його на другий рівень.

Так, наприклад, напруга мітингової стихії може бути знята боротьбою сторін у парламенті, у Конституційному суді, у погоджувальних комісіях та інших організаціях, які беруть на себе вирішення і відстоювання сторін. Подібний спосіб регулювання конфлікту отримав назву методу інституціоналізації.

Інструментом вирішення конфліктів є переговори (прямий діалог сторін або з використанням посередників), арбітраж (в цій ролі може виступати інститут влади, Конституційний суд, міжнародні організації), посередництво (конфліктні або погоджувальні комісії, відомі політики), роз'єднання сторін, використання сили (примусових санкцій, закону, в тому числі норм міжнародного права) і традицій.