Реклама на сайте Связаться с нами

Юрій М.Ф.

Політологія

Підручник

Київ
Дакор
2006

На главную
Політологія. Юрій М.Ф.

Сутність і структура політичного процесу

Невід'ємною стороною політичної реальності виступає політичний процес, який розкриває специфічні риси і грані цієї сфери суспільного життя. У найзагальнішому вигляді він характеризує взаємодію соціальних і політичних структур суспільства, ту площину політики, де виконуються ролі й функції головних суб'єктів і носіїв політичної влади. При цьому політичний процес розкриває зміст не нормативних або офіційно-бажаних, а реально існуючих фактів і явищ, що склалися на перетині соціального й політичного життя.

В рамках політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування політичного процесу. Перший - це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою. Традиції і правонаступність в розвитку політичних зв'язків володіють тут незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у здійсненні функцій основними політичними суб'єктами.

Другий режим протікання політичного процесу - це режим розвитку. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ.

І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П.Струве, "регресивна метаморфоза" політики. В даному випадку напрям динаміки політичного процесу має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотній характер. В результаті рішення, що приймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність.

Всі три режими існування політичного процесу характеризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, що відносяться до них і які використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення своїх суспільно значущих потреб.

Зрозуміло, що настільки багатий і різнобічний зміст політичного процесу вимагає певних спрощень, щоб виявити його найбільш сутнісні й глибинні властивості та характеристики. Враховуючи ж, що у будь-якому суспільстві так чи інакше складається певний курс державної політики, що відображає різноманітність вимог різних груп, політичний процес можна було б коротко визначити як сукупність інституалізованих і неінституалізованих дій суб'єктів політики, що здійснюють формування і реалізацію міжгруповою (і в цьому розумінні - загальноколективною) владою волі суспільства.

Політична воля одночасно інтегрує і селекціонує групові претензії на владу.

Таке розуміння політичного процесу дозволяє виділити його найбільш значущі фази й етапи здійснення. Перш за все можна говорити про етап представлення політичних інтересів груп інститутам, що приймають управлінські рішення. Організовані й неорганізовані асоціації громадян мають різний характер і регулярність у представництві своїх інтересів. Накопичення критичної маси політичних заяв включає у дію організаційні структури як масового (електорального) характеру, так і спеціалізованого призначення (партії, групи інтересів). Зрозуміло, що в плюралістичних і монопартійних системах як набір організаційних засобів, так і загальний клімат трансляції політичних інтересів до вищих елементів влади мають досить-таки різний характер.

Як показує досвід політичного розвитку, у ряді сучасних демократичних режимів Заходу криза партійних інститутів виражає намір до встановлення безпосередніх зв'язків з інститутами державної влади; в країнах же, які тільки що звільнилися від диктатури "реального соціалізму", навпаки, слабка ефективність партійних інститутів спричинена низькою політичною свідомістю і організованістю більшої частини населення, що нерідко примушує політичну презентацію їх інтересів починати з демонстрації сили, протиправних та інших дій, що демонструють "твердість позицій".

І все ж центральне значення на даному етапі політичного процесу має електоральний процес, де проходить головна лінія політичного конституювання людей, здійснення ними громадянських функцій. В цьому розумінні змістовні різниці політичних процесів у тих чи інших країнах залежать, перш за все, від наявності або відсутності там вільних виборів і установленої виборчої системи. Разом з тим, для характеристики даного етапу політичного процесу недостатньо знань про встановлені виборчі системи, оскільки електоральний процес безпосереднім чином залежить від діючих у цій сфері норм, звичаїв і стереотипів населення, що склалися.

Для визначення домінуючих форм електоральної поведінки й пануючих поглядів у цьому процесі необхідно виявити фактори, здатні вирішальним чином вплинути на вподобання і ставлення громадян. Найчастіше вчені радять звертати увагу на політичні пристрасті правлячих еліт і способи, якими вони користуються для впливу на результати голосування, соціальну структуру й етнічний склад населення, долю міських жителів, рівень освіченості й динаміку матеріальних доходів, домінуючі цінності та рівень стереотипізації свідомості. Ці фактори у багатьох випадках визначають свідому й підсвідому, компетентну й некомпетентну участь громадян у виборчому процесі.

Другою стадією політичного процесу виступає етап прийняття рішень і формулювання політичної волію Тут, на думку Д.Істона, політичний процес являє собою сукупність "конкретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень". Ця стадія політичного процесу включає наявність таких обов'язкових елементів, як виділення з політичного контексту проблем, збір інформації, розгляд різних можливих альтернатив. Аналіз політичного процесу повинен враховувати тут як макрофактори (конституційно закріплений порядок прийняття рішень), так і відомості про конкретних осіб і груп, що виступають від імені держави, а також інформацію, якою вони володіють, і конкретну ситуацію, у якій виробляється спільна воля.

Таким чином, зміст політичного процесу буде залежати від рівня централізації (децентралізації) влади; співвідношення прав і прерогатив центральних і місцевих органів державної системи; взаємодії партійних і державних структур, прямо чи побічно впливаючих на процес прийняття політичних рішень; ступеня розподілу гілок влади. Якісні відмінності політичних процесів залежать від того, чи базуються вони на консенсусі, згоді політичних сил, чи знайдені компроміси з приводу ролей і функцій правлячої еліти й контреліти, чи розходяться статусні та реальні можливості суб'єктів, що беруть участь у виробленні рішень.

Визнані авторитети в області теорії управління і, в тому числі, Ч.Лінзблом, вважають, що існують два основних методи прийняття рішень: раціонально-універсальний і метод послідовних обмежень ("метод гілок"). Перший передбачає раціональне знайдення проблеми й вибір шляхів її вирішення, які найбільше відповідають поставленій меті. Це ніби ідеальний план вирішення питання, результат "правильного мислення", що робить його найбільш поширеним серед представників опозиційних сил.

В той самий час зрозуміло, що на практиці політики виходять не стільки з оптимального, скільки з можливого способу дій.

Саме тому більш оптимальним є метод "гілок", який виходить з необхідності внесення у звичайну управлінську діяльність так званих "інкрементних поправок" (прирощування), необхідних для реалізації часткової мети. Допускаючи навіть протилежні дії в межах загальної стратегії управління, правлячі еліти здатні все ж добиватися таким шляхом поступового прирощування загального успіху. З точки зору стабільності режиму управління особливо важливим є те, що при таких методах управління уряд, як правило, уникає великих складностей і помилок. Хоча не можна не визнати, що, ідучи цим шляхом, неможливо добитися і серйозних проривів у політичному реформуванні суспільства.

Враховуючи плюси і мінуси розглянутих методів прийняття рішень, ряд вчених наполягають на великій продуктивності так званого "змішано-скануючого методу", який забезпечує масштабний процес прийняття рішень, поєднуючи при цьому переваги обох вищеназваних методів.

Третьою фазою і структурним елементом політичного процесу є етап реалізації політичної волі, вираженій у формі управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу перш за все відбивається уміння влад добиватися адекватної реалізації прийняття рішень і сформульованих завдань, масово підкорити їм поведінку громадян. Правлячі структури повинні забезпечити вертикальну інтеграцію політичного життя суспільства.

Таким чином, на даному етапі політичного процесу головним питанням є вибір адекватних прийнятим рішенням засобів і методів політичного регулювання (перш за все: насильницьких - ненасильницьких, ідеологізованих - неідеологізованих). В цьому розумінні правлячі кола можуть орієнтуватися на раціональну й популістську політичні лінії, проводити відкриту політику, звернену до свідомості кожного громадянина, або ж робити наголос на правлінні угрупувань, не зацікавлених у втягненні народу в політичне життя.

В будь-якому випадку реалізація прийнятих рішень повинна враховувати можливість розмивання і послаблення їх мотивуючої ролі на всіх нижчих рівнях організації влади, тому що нижчі за підпорядкуванням структури, як правило, намагаються пристосувати закони, що приймаються, рішення і директиви влади до власних повноважень і інтересів. Наприклад, міністерства або місцеві органи можуть давати свою інтерпретацію урядовим рішенням, сприяючи дезінтеграції влади, а відповідно, і зростанню суперечності політичного процесу. Тому однією з універсальних вимог до здійснення владної волі на даному етапі політичного процесу є застосування правлячою елітою заходів, що дозволять обмежити можливості політичного опанування конкурентів і блокування ними прийнятих рішень на всіх поверхах політичної системи. Ці вимоги повинні виконуватись навіть у тому випадку, якщо загублена соціальна база правління і маневрування здійснюється тільки за рахунок стійкості владних структур, що склалася.

bigmir)net TOP 100