Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії, життєписи, творчість

Володимир Кобилянський

(1895 — 1919)

На главную
Біографії, життєписи, творчість

Усього 24 роки прожив Володимир Кобилянський, а його поетична творчість представлена двома посмертно виданими збірками — «Мій дар» (1920) та «Твори» (1930).

Народився В. Кобилянський 27 серпня 1895 р. в м. Ясси (Румунія) у сім'ї кравця. Дитинство пройшло в Чорткові та Чернівцях, тож недаремно називав він себе «соколом з гір зелених Буковини», «тінню Довбуша», «Черемоша духом». Навчався у німецькій початковій школі, Чортківській німецько-українській гімназії, яку за браком коштів не закінчив; у семінарії; вчителював в одній із народних шкіл Буковини. Ще будучи гімназистом, підготував поетичну збірку «Між лататтям», яка так і залишилась рукописною. Дебютував фейлетонами, віршами та оповіданням «Клево» на шпальтах газети «Нова Буковина» у 1912 р.

Точно не відомо, чому В. Кобилянський восени 1913 р. переїхав до Києва, покинувши рідну Буковину, за якою мав відтоді у серці щемливу «тугу одвічну» («Пісня», «Три роки, як кинув я...», «Там, де Черемош...», «Я вас кинув», «У тебе, коханий мій краю» та ін.). Його «буковинська патріотика» (М. Зеров) — щира й безпосередня. Ясній та мелодійній поезії цього періоду властива позаметафорична будова образів, класична строфіка (тріолети, сонети, октави, секстини). Рання поезія В. Кобилянського позначена відчутним впливом німецьких романтиків та українських модерністів.

У Києві дев'ятнадцятирічний В. Кобилянський звідав усі злигодні існування безпаспортного австрійського підданця, якому неминуче загрожувало вигнання з України.

Три велетні-роки стоять за плечем
І гострять на мене сокиру.
(«Три роки, як кинув я...»)

Визначальною стає тема страждання, яка спочатку набуває автобіографічного відтінку, а згодом трансформується в наскрізний по-бодлерівському забарвлений мотив — неминучого приречення на життєві муки. У віршах останніх літ культ страждання стає релігійним. Страхіття імперіалістичної війни, «криваву драму всесвітньої меси» він безпосередньо спостерігав на фронті, куди виїздив із санітарним поїздом. У пореволюційні роки він працює в Народному секретаріаті освіти, в українській секції Всевидаву, завідує канцелярією Книжкової палати.

Трапилося так, що саме революція надала поетові громадянство, звільнила від поліційного нагляду. Проте в його творчість революційна тематика увійшла у вигляді короткочасної і досить приглушеної переакцентації на соціальні мотиви («Мій дар»). Його віра в майбутнє виступає поруч з усвідомленням неможливості ввійти в той щасливий час, інтуїтивне передчуття власної приреченості не покидає його. Можливо, саме тому твори цього періоду позбавлені душевної бадьорості, в них немає патетики, типових для революційних романтиків планетарно-космічних образів, поетичні аксесуари віршів В. Кобилянського — модерністські. Християнська термінологія озвучується в новому соціальному контексті («Христос воскрес», «небо на землі»), що типово для тогочасної поезії (П. Тичина, О. Блок та ін.).

Філософсько-поетична концепція В. Кобилянського виявилася більш герметичною й цілісною, ніж уявляв сам митець. Не оспівувати революцію, народ-«лицар» і бути його «вірною тінню», а «дух окриляти», здійснювати «ясні, творчі дива», «жити в країні чистих зір» — ось у чому вбачав поет своє покликання:

Змагай до вічності, ти Слово, ти Творець.
На небі безліч зір, — їх творчість засвітила,
І творчістю земля переживе кінець.
(«Різьбяреві»)

У цей час остаточно визначається перехід від споглядально-мрійливих віршів, меланхолійних роздумів до філософських медитацій ірраціонально-інтуїтивного спрямування («Тисячоліття тут», «Я закоханий в дерево»). Проблема неба і землі, матерії і духу, тлінності земного і незнищенності ідеального — центробіжна в його ліриці.

В ліриці В. Кобилянського поступово вибудовується культ «краси вмирання». Але, як і в Ш. Бодлера, «негативні емоції» у нього естетично вартісні, поет «сумує благословляючи». Смерть йому не страшна:

Краса переходу — найвища краса...
Прекрасне те листя, що впало під ноги, —
Як трупом засохлим покриє дороги,
Ясніші стають небеса.
Краса переходу — найвища краса.

Трагічна патетика цих карбованих віршів ненав'язлива, умонастроєм поета легко пройнятися. Слід відзначити, що вірші такого плану в українській ліриці з'явилися вперше, згодом ці мотиви були підхоплені Є. Плужником.

Дедалі більше увиразнюється символістський елемент, до «Музагету» (1919) поет прийшов цілком сформованим символістом. Якщо для багатьох поетів-музагетівців участь у цьому угрупованні була етапною, але епізодичною, то поет залишився вірним «Музагету» до останніх своїх поетичних виявлень. М. Зеров назвав його «найбільшим аполлонівцем» з усієї групи», зауваживши при цьому, що «Музагет» зміцнив у В. Кобилянського потяг до викінченого вислову, вишуканої форми, — «парнаська манера» була для нього органічною. Версифікаційні пошуки в галузі форми особливо цікаві й продуктивні. В. Кобилянський виявив себе майстром звукопису («Сипле, стеле сад самотній...», «Срібло-сірий сніг суворий...»), вигадував власні складні й своєрідні поділи на строфи, писав вірші у формі графічних малюнків («Натюрморт», «Під рев і гук гармат»). Один із критиків, рецензуючи «Музагет», зауважував коротко: «Кобилянський — форма».

В «Музагеті» з'явилися не лише вірші, а й критичні виступи поета. За В. Кобилянським, мистецтво повинно культивуватись як «вища одиниця буття». «Треба поширювати, — писав він, — його розуміння краси, сили і волі, кувати в ньому непереможне бажання іти все вперед і вперед революційним кроком, поки не відчиниться перед ним брама світлого прийдешнього царства». В цих роздумах помітні «вкраплення» модної революційної фразеології, яка, на щастя, не вплинула на переконання та естетичні смаки поета.

Багато перекладав, зокрема Г. Гейне («Поворот», «З нових поезій»), Ф. Шіллера, провансальського мандрівного поета XIII ст. Тангейзера, А. Мальчевського. Подарував нам поет і майстерні переклади циганських романсів.

В останніх віршах В. Кобилянського відчувається впевнена рука майстра, який, коли б не був «при вході до святині» спалений «неублаганним гнівом» Долі (помер поет від черевного тифу в Олександрівській лікарні м. Києва), став би, безсумнівно, першорядним ліриком. Його «лебедина пісня» — це пронизливі есхатологічні вірші «Стрічаю рік новий», «Як побачив мій труп», «Тонесеньке коло гадюки», «Для вас цвинтар...» тощо. В одному із них він писав:

Я не вмер як герой на славетних полях,
Не віддав я життя за ідею.
Мене вбили зневіра і сумнів, і страх,
Як вбиває мороз орхідею.
Як жебрак, я не знав, чого сам я бажав,
Свій талант і життя проледачив.
Я в душі за чужі поривання дрижав,
А своєї дороги не бачив.
І далі:
Смерть моя — це ганебна утеча з життя,
Це погашений промінь змагання —
Не розгадка одвічної тайни буття,
А сумна таємниця остання.
bigmir)net TOP 100