Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії, життєписи, творчість

Володимир Сосюра

(1898 — 1965)

На главную
Біографії, життєписи, творчість

Близько шістдесяти поетичних збірок, десятки поем, автобіографічна проза — це безмежний світ В. Сосюри, це історія, пережита в любові й ненависті, радості й журбі, гостро, до сліз, до знемоги. У глибинах його слова криється пантеїстичне відчуття, яке підносить людину на рівень вічних міт і дарує дивовижну свободу: «Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля. Навколо вітер непереможний Реве й ґуля».

В. М. Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Ще в юні літа поета охоплювали раціональному глузду не завжди підвладні почуття; тяжка благодать емоційного надміру була дарована В. Сосюрі природою і заявила про себе досить рано. Дитячі роки поета минають в с. Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця. Одинадцяти років В. Сосюра йде працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під опікою батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жюль Берн, Фенімор Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. 1911 р. вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота.

Як поет В. Сосюра вийшов із річища романсової традиції з притаманним їй образним рядом та інтонацією. Проте факти соціальної дійсності вражали його так само, як і факти життя особистого. Соціальна тематика природно уживалася в його вірші з сентиментальними медитаціями. Це засвідчує вже рання лірика, яку можна умовно обмежити 1921 р.

Лисичанська газета «Голос рабочего» (1917, 14 жовт.) друкує вірш В. Сосюри «Плач волн», затим — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора» (22 жовтня), а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. У поезії В. Сосюри ще висвічує красива жура витонченого самітника, вчувається богемний подзвін кришталю, проте до богеми він не мав жодного стосунку («Гроза», «Бокал», «Вновь один»). Та дедалі дужче звучить у його віршах тривожне вирування розбудженої соціальної стихії («Много в душе еще песен неспетых»).

Становлення В. Сосюри як громадянина й митця припадає на перші пореволюційні роки. Восени 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 р. стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною, і поет виживає. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя. 1920 р. опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії. В 1920—1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна.

Рання поезія В. Сосюри спрагло вбирає художні здобутки різних стилів і течій того часу. Сюжетність, грунтована на зміні емоційних станів, образність та мелодійність рядка в'яжуть його вірш з російською та українською романсовою традицією (О. Апухтін, І. Сєверянін, Олена Журлива, С. Черкасенко).

Емоційне формування деталі вказує на засвоєння поетом естетичного досвіду символістів. Кольористика малюнка, мова, а часто яскравість барви і лінії свідчать про його небайдужість до прийомів імпресіоністичного письма. Разом з тим увиразнюються риси власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барви, звуку, точно вловлена психологія миті («цілувала мене, милувала мене і не знала, куди посадити»). Та головне — цілковита злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю в усьому її розмаїтті.

1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою Сосюри в нім записано: «В 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові...». Однак відшукати цю книжечку поки не пощастило.

1921 р. виходить поема «Червона зима», яка повернула в радянську поезію особистість в усій складності притаманних їй поривань. У невеличких дев'яти розділах поема вмістила цілий духовний світ представника «робітничої рані»: теплі спогади про дитинство й домівку, парубочі розваги й перше кохання, порив повстанських загонів, повернення додому й сум утрат, відчуття єдності з народом і віру в ідеали народовладдя.

Здобуття свого берега в розбурханому суспільному морі, світоглядна визначеність як дарунок бунтівливій душі — ось психологічне й філософське підґрунтя поеми, що, попри всю суворість зображуваної реальності (голод, злидні, розруха, війна і смерть), наскрізь перейнята оптимістичним звучанням.

Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима», 1922; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.

Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як лівореволюційної психології, що одбирала у людини право на щастя в умовах класової боротьби: «Ми хвилі любим, хвилі любим, самі народжені од хвиль, О, притули вишневі губи ти до моєї голови»; «Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях... Сплелися Боротьба й Кохання, — а кращий хто, не знаю я». Лірика Сосюри 20-х років («Ластівки на сонці», «Вже в золоті лани», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія» та ін.) зворушувала, нагадувала про добре і ніжне, і в цьому була її очищувальна сила. Він сам оновив жанр інтимної лірики, з безпосередністю поганина відкинувши межу між «моїм» і «нашим», — все, чим повниться душа героя, є від життя, яке приймається в усій своїй суперечливій повноті (інколи це призводить і до невдач — вірш «Дві», 1924).

Революційні події ілюзорно зродили надію на справжнє оновлення світу, людини, що нарешті звільнить свій дух, розкріпачить почуття: «Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання...» Це — не гіпербола, це — твердження — мрія про духовно розкрилену особистіть. Це, зрештою, ключ до розуміння всієї лірики митця, яку без спрощень і втрат не можна розглядати окремо за жанрами громадянської, інтимної чи пейзажної, бо він оновив і наблизив самі ці жанри на грунті «язичницького» світосприймання.

1922 р. виходить збірка «Червона зима», що потверджує талант молодого автора і водночас особливу здатність цього таланту засвоювати й адаптувати (синкретизувати) різні художні форми й засоби. Так, четвертий розділ поеми «1917 рік» — типово експресіоністичний, а вже наступний, п'ятий, випромінює українською народнопісенною традицією. Окремі твори написані верлібром, а поряд — зразки нормативного вірша і образної пластики, якими можна ілюструвати практику імажинізму («І спогади тремтять, як смажене насіння, лишають на вустах жадань прозорий глей»). Дедалі більше вияскравлюється суто сосюринська кольористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій серед хлібів під сонячним небом.

Широкий діапазон має й соціально-філософська тематика поета. Даниною космізму 20-х років є поема «Навколо» (1921). Вселенські масштаби виміру подій і у поемі «В віках» (1921). Стоїчне сприйняття суворої дійсності відбите у присвяченому М. Хвильовому диптиху «Сніг» («Сніг... перед очима, за лицями лиця...»). А у вірші «Граційно руку подала і пішла» панує стихія революційного романтизму. Подібні коливання філософських акцентів також свідчать про синкретизм художнього мислення Сосюри.

З-під пера митця виходить низка ліро-епічннх поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня», (всі — 1924). Нині важко стверджувати, що вони належать до вершинних художніх зразків. Головним у цих творах було виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що визначає й скеровує суспільний поступ. До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924 p.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини, особливо цінного в атмосфері лівореволюційних вульгаризацій історії, став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926). І в цьому — позитивний сенс твору, не позбавленого багатьох вад.

Взагалі В. Сосюру постійно приваблюють великі поетичні форми. Після поем «Віра» (1923) та яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» (1923—1924) він створює автобіографічну епопею «Залізниця», що складається із п'яти сюжетно пов'язаних поем. Слід визнати, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліризму на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма відповідними плюсами і мінусами. Модальність чужа художній думці В. Сосюри — так було, і цього досить. Наївний подив, розгубленість і захват від переживання подій скрізь розлиті в поемах Сосюри, логічно поєднуючи те, що не поєднується, і пояснюючи те, що розумом пояснити неможливо. Нерозчленованість враження — прерогатива лірики, і саме у віршах поет сягає бажаної повноти художнього самовираження («Уже зоря золоторога», 1922; «І все, куди не йду», 1923 та ін.). Нерозчленованість — естетична сутність цього поетичного світу, його органічна й зворушлива магія.

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет, де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу і разом з усім курсом — свою власну творчість. У літературному житті поет посідав досить незалежну, а почасти й несерйозну позицію. За десятиліття (1922—1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), керуючись не так ставленням до їхніх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями (з іншого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета). Він постійно брад участь у літературних дискусіях, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то захищаючи громадянське покликання поезії від незрозумілих йому тенденцій неокласиків (що й виявилося в адресованому їм вірші 1926 p., якому судилася невдячна роль у боротьбі мистецьких ідей).

Надто відкритий та імпульсивний, В. Сосюра в цих суперечках часто бував беззахисним, іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом непу, що відверто відбилося в збірці «Місто» (1924).

А головне те, що в умовах невиробленої естетики, обтяженої крайнощами класових зіткнень, Сосюрі з великими труднощами й моральними збитками доводилося боронити ліризм, поезію глибоких особистих переживань. Поетові дедалі більше перепадає за «солов'їв», «троянди» і «синій сум очей», хоча це — лише один бік його ліричного світу, що мав і інший — полум'яний громадянськй порив, відбитий низкою блискучих образів і картин («Сонет», 1927; «Смерті нема для творців», 1927 та ін.). Зрештою, навіть громадянська лірика поета наражалася на неприйняття ортодоксальної картини, оскільки захоплювала поета й правда життя, а не лише ідея «світлого майбутнього» (згадаймо вірші «І пішов я тоді до Петлюри», 1924, «Нуждарі», 1928).

Збірки Сосюри «Золоті шуліки» (1927), «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1928) сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння. Місто людей (а не тільки виробничих ритмів і процесів) з усіма своїми барвами, звуками, заклопотаним нехаотичним рухом увіходить в його лірику, аби здобути в ній довге життя («Білі акації будуть цвісти», «Падають сніжини лагідно й млисто» та ін.). У 1927—1929 pp. пише низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон'юнктури фахова думка вже нічого не важила. Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до «перевиховання» поета при верстаті (1931), ввергаючи його в стан нової глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, однойменному вірші.

У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами (згадаймо його переклад «Демона» М. Лєрмонтова).

І все ж таки «вершителі судеб» визнають за краще зберегти «поета робітничої рані», котрого знає і любить народ. 1936 р. Сосюру приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. з'являється збірка «Нові поезії», яка свідчить, що й у важку пору муза зазирала до В. Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як вірші «Айстра» (1934) або «Хвилі» (1934).

Побитий, травмований, поет у змаганні із часом вийшов переможцем й остаточно утвердився на позиціях особистісного ліризму: «Сонце впало птицею за гори, зоревіє сурми дальній спів. Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів» (1935). Щоправда, ціною цього було досить широке продукування і кон'юнктурно-декларативних текстів, на взірець «Пісні про Ворошилова», які легко виходили з-під пера. Але «Нові поезії», а ще більше збірка «Люблю» (1939) означили новий етап його творчості, пору художньої врівноваженості, стилістичної витонченості.

Бунтівливий вигнанець і «печерний хлопчик» обіймає світ поглядом зрілого мужа. Немає розтерзаних, часто істеричних трьох крапок, раптових вигуків і такого ж раптового заніміння на деталі — ніяких сентиментів. Дихання вірша спокійне, лінії малюнка ясні й прозорі: «В тиші алей вальсує вітер. На цвіт жоржини і вербен холодне злото ронить клен. Надходить осінь соковита» (1936). Поет дійшов згоди з природою і собою. Вища незалежність художника заявила про себе досконалістю поетичного живопису.

Дедалі ширше звертається В. Сосюра до традиції українського фольклору (прямі ремінісценції відомих пісень — «Сині трави», поетика паралелізму, запитання-звернення до читача тощо). Наприкінці 30-х він ніби заглиблюється в океан народної пісні й думи, хоча спершу в його ліриці переважали романсові мотиви й ближчі в часі маршові ритми (не обходиться тут і без стилізації, що, однак, залишається винятком, а не правилом).

1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20—30-х років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого включено навіть окремі розділи поеми «Заводянка», став своєрідним підсумком художньої розробки власних проблемно-тематичних обширів: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні, гостре переживання миті й віталістичний порив за видимі грані часу.

Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань. Людські переживання, здатність захоплюватися, вражатися поет підносить вище раціонального глузду («Ти спиш, а я заснуть не можу»).

Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й воднонас неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає й неодмінно здолає народ («Ми переможемо», «Забрали все із хати...»). Це також показ такого житейського щастя, що було до війни й буде після її закінчення, яке кожного чекає в колі домашнього затишшя («Коли додому я прийду», «Коли фіалка синім оком...»). Декому ця друга «нута» здавалася зайвою і несвоєчасною.

Подібну реакцію спричинила й «Мандрівка в молодість» М. Рильського, на тривалий час віднесена до «хибних» і маловартісних творів. Але тим, хто щодня стикався зі смертю, думка про щастя, нормальне життя насправді була вкрай необхідна й дорога — як світло в кінці тунелю, як мета всіх зусиль. У широкому розумінні ці два мотиви є гранями однієї теми: боротьби й перемоги добра над злом, освітленої пафосом високого гуманізму — «щоб війну війною вбити, ми на землю цю прийшли». З великих творів цього періоду найцікавішою є поема «Мій син» (1942—1944), що висвітила драму війни як примножену суму конкретних трагедій і особистих втрат.

«І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі» — так увічнить він першу хвилину миру в поемі «Огненні дороги» (1947). Та вже за мить озвалися в тій тиші гул моторів і шум садів — трудовий і духовний ритм відбудови. Бажане стало дійсністю (адже й назва збірки 1947 р. «Щоб сади шуміли» — це рядок із вірша 1941 р. «В цю годину грізну»), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: «І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив». «Жита краса», «срібло рік», «зелені сни душі» — така образність домінує в його ліриці, доносячи психологічну суть часу, хоча й нерідко призводячи до самоповторів.

У поезії, що відтепер прагне розкрити читачеві не тільки чуттєву картину світу, а й принесене досвідом розуміння його моральних законів, посилюється дидактичний струмінь. «На землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить!» — за якесь десятиліття на ці слова відгукнеться молодий Б. Олійник віршем «Та не тліть, а горіть!»

Ці риси ідейно-стильової еволюції виявилися вже у вірші 1941 р. «Любіть Україну!», що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був опублікований в Україні та в Москві (в перекладах О. Прокоф'єва та М. Ушакова), а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі.

В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. І тоді з'являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957). З книгою «Солов'їні далі» пов'язуємо початок останнього і, сказати б, світлого періоду творчості поета.

Праця на рідній землі, зачарованість світом, мелодії умиротвореного віком та не згаслого кохання — всім цим повниться прозора, як вересневе небо, «осіння» лірика митця. Вона — цілком у річищі повоєнних життєрадісних, по-людськи таких зрозумілих настроїв. Однак за порогом 50-х ці ідейно-стильові тенденції (свідомо підживлювані «згори» як доказ настання «радянського раю») багатьох митців заводять у безвихідь плакатної бадьорості. Десятками декларативних віршів-одноденок позначається це й на творчості В. Сосюри. Тим цікавіше, що поет все ж таки виривається із сфери соціально-психологічної влаштованості, яка перероджується в «благополучизм». Безконфліктність його вірша поступово переходить у іншу естетичну якість — вона набуває смислу гармонії людини й світу, неконфліктності поетичної свідомості й всесвіту, первісного всеприйняття, що завжди живило творчість В. Сосюри і саме тепер остаточно оформлюється в художню концепцію: «Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів».

Ця філософська вісь поетики В. Сосюри — дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона переформовує поетичний його світ в незалежну од соціальних канонів естетичну даність. Дійсність 50-х років трактується літературою як позбавлена «гострих кутів» (а тим часом ГУЛАГ розростається). Лірика В. Сосюри також світла й піднесена, але не до висот сталінського «едему», а до вічності: «Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами — це вічність над нами шумить». У вершинних зразках ліричний поетовий персонаж — не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність: «Я життя зеленолукеє, п'ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно» (1948).

Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного «я», спраглого, попри декларовану суспільну гармонію, безумовної первозданної гармонії всесвіту («Залило водою луки...», «Вже скосили гречку, осінь недалечко...»).

Багато працює В. Сосюра в епічному жанрі — пише поеми «Студентка» (1947), «Вітчизна» (1949), «Україна»(1951, присвячена братерству східнослов'янських народів, що, однак, не рятує автора від ярлика «зоологічного націоналіста»!), «Мазепа» (розпочата 1929 p., завершена в 1959 — 1960). Віднесена до «заборонених творів», поема разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 р. була опублікована у журналі «Київ».

У ці роки поет з особливою чулістю поетизує рідну Донеччину. Саме завдяки ліриці В. Сосюри широко і свіжо входить у вітчизняний культурний материк цей задимлений і непишний степовий край («Земля моїх батьків», 1955, та багато інших).

Від кінця 50-х доля всміхнулася Сосюрі й дарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаючись на марноту, вслухатися в красу світу, відчути себе тим, ким насправді і був — поганином, «співною часткою зоряного руху». В основі цих пізніх мажорів — свідомість роду, що не відає смерті, чуття свого народу, в єдності з яким поет щасливий. Лірик із ліриків, Сосюра в ці роки не зазнає жури самотності: він — «разом», він — кровина роду, якій за себе не страшно: «Народе мій!.. З тобою в далі солов'їні мені судилося іти», «Батьківщини молодість — молодість моя!» та ін. Всемогутнє, всеохопне це почуття десятиліттями трактувалося як вияв громадянськості. До певної міри — так, але хіба це тільки свідома соціальна установка, а не щось глибше, складніше й багатше?!

Змальовувана дійсність для В. Сосюри — безумовно позитивна й прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, вічність, любов тощо. Вона не є предметом рефлексії, що виступає неодмінною ознакою соціального мислення й критичної свідомості, поза якими про громадянськість художника годі говорити. І навпаки, відсутність дистанції між індивідуальним і суспільним світосприйманням, їхня цілковита природна злитість характерні для синкретичної свідомості, яка не так зазнає корекцій з боку особистості, як обдаровує індивіда.

Всі розумування про В. Сосюру як свідомого громадянського поета (по суті кон'юнктурні, покликані перетворити його на рупор державних ідей) спростовуються морально-філософською ідеєю, якою справді перейнята вся його лірика. Осердям цієї ідеї є апологетизація життя як такого в усіх його багатоликих виявах. І тому рівновартісними тут є любов до жінки й до краю, замилування природою й людським трудом: це різні вияви одухотвореності, що має самочинне й незалежне від ідеологічних установок значення («До тебе, друг, любов мою незмінну...», 1957).

1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам'яті шматком втраченої поеми «Махно». Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом із його автобіографічним романом «Третя Рота» (1989) започаткували розробку цієї теми в радянській українській літературі.

Низку цікавих творів приносять книжки «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961), що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця. Разом з тим заявляє, про себе небезпека творчого самоповторення і переспіву (до того ж він практично не відмовляє редакціям на їхні численні, переважно ювілейні, замовлення).

Чим гостріші осінні вітри студять чоло поета, тим палкіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його. Між оцими з великим хистом і щирістю окресленими берегами вмирання й відродження пролягають основні мотиви останніх збірок Сосюри «Осінні мелодії» (1964) та «Весни дихання» (1964). Відчуваючи всього себе у всьому, поет без розпачу й скорботи говорить про красу осінньої пори, наче це не шістдесят четверта, а вісімнадцята його осінь: «Синьо й молодо навкруг... Що там, що там лине? То душі моєї друг — крик перепелиний» («Серцем я пишу листи...», 1960 — 1961). Як лірик тривожної, музичної душі, він черпав силу у вічно молодому русі людського життя й природи, по-язичницьки вірив у нього, сам був його «співною часткою» : «Хай опадає лист в саду на землю в срібному інеї — я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею» («Подібна юність до весни...»).

8 січня 1965 р. поета не стало, але старість жодної хвилини не мала над ним влади.

bigmir)net TOP 100