Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії, життєписи, творчість

Михайль Семенко

(1892 — 1937)

На главную
Біографії, життєписи, творчість

Авангардне мистецтво в українській літературі 10—20-х років найяскравіше репрезентоване саме М. Семенком, творчість якого треба розглядати на тлі йому «рівного», тобто в системі авангардної поезії (Б. Сандрар, Т. С. Еліот, О. Гуро, О. Кручених, В. Хлєбніков, А. Штерн, В. Каменський...) та адекватних пошуків у малярстві, скульптурі, кіно (О. Архипенко, К. Малевич, С. Далі, М. Шагал, О. Богомазов...).

М. В. Семенко народився у селі Кибинці на Полтавщині, навчався в Хорольській гімназії, потім — у місцевому та Курському реальних училищах. У 1911 р. подався до Петербурга з наміром вступити до психоневрологічного інституту. Скінчивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога А. С. Черняєва, юнак став студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. В 1914 p., помандрувавши за своїми кумирами — російськими футуристами, М. Семенко опинився у Києві. В 1916 р. мобілізований до армії. Служив військовим телеграфістом у далекому Владивостоці. В Україну повернувся наприкінці 1917 р.

Дебютував М. Семенко в «Українській хаті» (вірші «Дарунок», «Гріх», «Мов квітка»). Першу збірку — «Prelude» (1913) — склали милозвучні, але неглибокі вірші. Це традиційна романсова лірика з властивою їй елегійністю, безпосередністю почувань («Мара», «Молитва», «Нудьга», «Тіні минулого», «Небуття», «Серце рветься» тощо). Проте в полоні українських «модерністів» він не збирався затримуватися, позаяк, за його глибоким переконанням, українська версифікація потребувала реформістських змін, на які «хатяни» та молодомузівці з їхньою половинчастою «модерністю» не пристали б.

Перші футуристичні вірші М. Семенка датовані днем виступу В. Маяковського в психоневрологічному інституті. Це було щось схоже на другий дебют. М. Семенко різко відходить від традицій хатян, кидає романсову поетику; в його віршах з'являється чимала доля іронії та самоіронії. Зумисний деілюзіонізм та еротичні мотиви («осточортіли зорі-очі, й очі вже давно пора кинути озорювать»), оспівування банальностей замість розробки «одвічних» тем, грубий прозаїзм, дошкульний епатаж, демонстративна «агресивність», драматичний патетизм декларативно-програмних віршів — такі особливості його поезії, апробовані західноєвропейським авангардом, вирізнялися на тлі «Української хати» не лише експериментаторством. Відвертий радикалізм М. Семенка, який палив усі мости за собою, тепер уже лякав «хатян». Не встигли вони відвести рук, якими благословляли інтелігентну поезію «хатянина» М. Семенка, як треба було його на чім світ стоїть лаяти. Створювалась парадоксальна ситуація: з-під пера поета, який теж уболівав за культурну ситуацію в Україні (а тому й спрямовував вістря своїх маніфестів «Сам» та «Кверо-фу-туризм» проти заскорузлих і гальмівних явищ), з'являються вірші, відчужені од національної традиції. Не дивно, що така поезія бойкотувалась.

Основні положення теорії, яку М. Семенко влучно означив як пошуковий футуризм, викладені в згаданих маніфестах 1914 p., що були передмовами до збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм». Спрямовувались ці маніфести проти канонізації та будь-якого культу в мистецтві (над усе — характерного для української літератури культу Т. Шевченка), а також проти хуторянського, провінційного мистецтва. Проголошувались «краса пошуку» та «динамічний лет». Рух, за М. Семенком, — абсолютний, адже «процес мистецтва динамічний субстанційно». Кверо-футуризм М. Семенко вважав тимчасовим явищем як течію, але постійним — як метод. Так поет намагався теоретично обгрунтувати один із принципів авангардного мистецтва. Дивацтва М. Семенка в поезії, неетичні випади щодо Т. Шевченка, а також епатажно-символічне спалення «свого «Кобзаря», нехтування національним у мистецтві (в уяві поета останнє асоціювалось з примітивним і захланним) — все це спричинило нечуваний доти в історії української літератури скандал. Проте своєрідність українського раннього футуризму тим і визначається, що він виріс із загальної національної атмосфери, а відтак був спрямований на її «больові точки».

З 1915 р. в творчості М. Семенка розпочинається другий, продуктивний і відмінний од кверо-футуристичного період, і відкривається він циклом «Крапки і плями», більшість віршів якого написані в імпресіоністичній манері.

Пародіювання заштампованих поетичних прийомів, глузування над традиційним уявленням про поезію, «естетство навиворіт», властиве кверо-футуристичному періоду, сходить нанівець у сюжетних циклах інтимної лірики «Осіння рана», «П'єро кохає», де помітне тяжіння до традиційної форми. Ліризм циклів органічний. Написані вони у формі солдатського щоденника, де подибуємо справжні перлинки інтимної та медитативної лірики — «Кондуктор», «Ніч», «Розставання», «Заплети косу міцніш» та ін.

Найнесподіванішим було те, що український футурист «розбився об серце». А щоб не дуже свої насміхались над ним, «сентиментальною квашею», придумав вигідний іронічний прийом — карнавальні маски П'єро та Дон-Кіхота. Перше наймення поет досить вперто вписував у назви циклів і книжок (окрім згаданих — ще й «П'єро мертвопетлює» (1918), а в 1929 р. І том Повного зібрання творів називатиметься «Арії трьох П'єро»). Автор маскувався.

Привертають увагу ліричні мініатюри — новий для поета жанр, який засвідчив, що його художня лабораторія, маючи загалом типово західну орієнтацію, набувала місцями іншої налички — класично східної. Своєю лапідарністю, пунктирністю і навіть композицією такі вірші, як «Ластівка», «Мила йде», «Над рейдом», «Рух благальний» тощо, нагадують японську, китайську поезію.

Повернувшись на батьківщину, М. Семенко працює навдивовиж продуктивно і лише протягом 1918 р. створює дев'ять поетичних циклів. Серед них помітно виділяються два символістські — «Гімни св. Терезі» та цикл «В садах безрозних» — з особливим відчуженням од тогочасної дійсності. «З світів матеріальних вигнана моя міць нечувана» — так поет характеризує свій стан і додає: «стояв, чорні руки заломлюючи». Відвертий виплеск песимізму засвідчили пройняті трагічними мотивами експресіоністські «Поезії згуби»:

З перерізаним горлом
І захололим осміхом губ
Стояв
І куди рушити не знав
........................................
Світ не винен,
Що немає на світі
Жившого.
Воскреси!
Метелик душі роздертої
Прости!

У циклі «П'єро мертвопетлює» М. Семенко знову демонстративно звертається до поетики футуризму. Вірші знову стають гнівні, епатажні та ексцентричні. Ліричний герой роздвоюється: експансія «ego» та знеосіблення — ось два нюанси цього своєрідного Семенкового «епічного» психологізму.

Відколи М. Семенко став футуристом, він всіляко намагався форсувати ствердження в українській поезії образної стихії міста, — це було його програмним моментом. В цьому він послуговується авангардними прийомами: «телеграфний» стиль, синтаксичний максималізм, введення розмовно-побутової лексики та науково-технічної термінології тощо («Ліхтар», «Бульвар», «Кафе», «Тротуар», «Вулиця»). М. Семенко-імпресіоніст відтворює звук і колір, динаміку міста, змальовує його в різні пори року. До нього ніхто, окрім хіба Е. Верхарна, не акцентував так увагу на окремих урбаністичних реаліях та атрибутиці, так не опоетизовував їх; то ж слід погодитися із В. Коряком, що М. Семенко «всією творчістю споруджує в українській поезії культ урбанізму».

Семенкова поезія довго, набагато довше, аніж російських футуристів, «не приймала» революційної тематики. Почасти це дивувало, бо Семенко ще у Владивостоці вступив до лав РСДРП(б), працював у більшовицькому підпіллі, а в своїй творчості попервах відтворив лише психологічну реакцію на негативні наслідки революції. Але, як зазначав Б. Якубський, М. Семенко був «надто поет» (а, по суті, надто авангардист), аби його не підхопила повінь революційного піднесення. Переламним в його творчості стали ліро-епічні поезофільми «Тов. Сонце», «Весна», «Поема повстання» та «Степ». Злободенна тематика, екзальтовано-оптимістичний пафос, а відтак надуживання ультрареволюційною риторикою, оголена публіцистичність у поєднанні (краще сказати — поряд) з тонким ліризмом — такі риси революційного футуризму.

Паралельно М. Семенко й надалі розробляє футуристичну теорію. Одержимість, невсипуща енергія, послідовність, з якою він це робив, викликає подив. Ним були зорганізовані групи «Кверо» (1914), «Фламінго» (1919), «Ударна група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (1921); після загибелі Г. Михайличенка він взявся редагувати літературно-мистецький тижневик «Мистецтво», далі — цілу серію футуристичних одноденок: «Катафалк мистецтва», «Семафор у майбутнє», «Бумеранг», «Гонг Комункульту»... Коли постало питання про призначення М. Семенка на відповідальну партійну посаду, він вийшов із партії, аби сповна віддатись творчій роботі. Цей вчинок, як і зв'язок із боротьбистами, йому згодом було пригадано.

Панфутуристичною теорією, яку поет запропонував у 1922 p., була зроблена спроба по-своєму інтерпретувати розвиток мистецтва. За М. Семенком, «мистецтво, досягнувши вершин академізму та класицизму, пішло деструктивним шляхом. Отже, міркував теоретик, потрібно не чекати, поки воно само по собі відімре (ідеї смерті мистецтва були тоді популярними), а «добивати» його, деструктувати, аби «з уламків старого мистецтва зводити, конструювати нове» — «метамистецтво» (післямистецтво).

М. Семенко був «фігурою доби». Він одним ів перших почав згуртовувати літературні сили; саме завдяки його підтримці в літературно-мистецьке життя влились М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський, А. Чужий та ін. Але соціальна тематика безжально наступала. Його аскетичні функціональні вірші — ця гостроагітаційна, майже лозунгова поезія (а якщо справедливіше — квазі-поезія), що реалізувала теорію «соцзамовлення», побудована за згубним для поетів-ліриків принципом раціоналізму. М. Семенко не раз «проговорювався», висловлюючи невимовний сум і затаєний біль від того, що «творчість сковано рукою жорстокою і жорсткою»: «Писать про активність я мушу, забувши про людську душу».

У 1924 р. вийшов, а в наступному році витримав перевидання Семенків «Кобзар» — повний збірник творів в одному томі, який охопив вірші 1910—1922 pp. Епатажну назву своєї книжки автор прокоментував так: «То був «Кобзар» однієї епохи: а це — іншої»; себто українська кобза початку XX ст. посутньо інша, аніж середини XIX.

Одна за одною виходять книжки «Степ» (1927), «Маруся Богуславка» (1927), «Малий Кобзар і нові вірші» (1928). Вперто дратуючи критику і читача (а подратування «суспільного смаку», виведення суспільної думки зі стану благої рівноваги — одна із засадничих функцій авангарду як такого), він повторив у новій інтерпретації назву попереднього збірника. Власне, «Малий Кобзар і нові вірші» — остання напівавангардна книжка М. Семенка. Із супре-, футуро-, кубо-поезією тут сусідять традиційні ліричні вірші («Океанія», «Туга», «Було біля моря весело» та інші, поетичною сублімацією яких стала чарівна «Атлантида»).

Наприкінці 20-х років розпочинається третій період творчості поета. На тлі згортання стильового полілогу, внаслідок уніфікації радянської літератури під дахом єдиного методу, відхід М. Семенка од власної поетичної системи був вимушеним: йому, авангардистові, важко було підкорятись не внутрішній, а продиктованій потребі писати, як усі. Упосліджуваний як попутник, він, однак, не складав пісень про «вождів всіх народів», а з «Михайля балакучого зробивсь Михайлом мовчазним». В цьому плані стає зрозумілим звернення М. Семенка до сатири, де він, зберігшн своє гострослів'я та дотепність, міг хоч до певної міри залишатись собою.

У 1930 р. вийшов збірник памфлетів та віршів «Європа і ми» з центральною тезою: «Треба вчитись у Європи — це так, та не думати ефіопою». Памфлети М. Семенка цікаві й з художнього боку: іронія згущується до сарказму, використовуються гротескні образи, поетика парадоксів, поєднання різних мовних стилів тощо. У публіцистичних віршах 1932—1933 pp. (збірка «Міжнародні діла») поет уже, «як усі», прославляв СРСР. Помітним твором того часу стала хіба що «Німеччина» (1936) — гостросатирична поема політичної, філософської думки, напівстилізована під манеру Г. Гейне.

23 квітня 1937 р. в Києві ще відбувся творчий вечір Михайля Семенка, а через три дні його заарештували. Після піврічного тюремного ув'язнення М. Семенка розстріляли в м. Києві 24 жовтня 1937 р.

bigmir)net TOP 100