Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії, життєписи, творчість

Микола Зеров

(1890 — 1937)

На главную
Біографії, життєписи, творчість

Дитинство видатного поета і літературознавця М. Зерова минуло в Зінькові на Полтавщині, де він народився 26 квітня 1890 р. в сім'ї вчителя, згодом директора місцевої двокласної школи.

Закінчивши Зіньківську школу (цікаво, що його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), М. Зеров навчався у Охтирській гімназії, а з переїздом батьків до Переяслава 1903 р. перейшов до Першої Київської гімназії, де пробув до 1908 р. Вчився М. Зеров блискуче, але медалі не дістав саме через опозиційні до урядової політики настрої.

1908 р. М. Зеров вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Там він мав намір спеціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але відповідних фахівців на факультеті не виявилося. Після певних вагань він зацікавився українською історіографією й написав під номінальною орудою приват-доцента В. Данилевича курсову роботу «Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам'ятка». Це була перша ґрунтовна наукова робота М. Зерова.

До того часу це вже був сформований, як на студентський вік, дослідник. Від 1912 р. він друкується в українському педагогічному журналі для сім'ї і школи «Світло», а з наступного року досить регулярно виступає з рецензіями в газеті «Рада». В ці ж роки стає активним членом української студентської громади, виступає з доповідями, бере участь в обговоренні літературних і політичних проблем. А на похованні Б. Грінченка 9 травня 1910 p. M. Зеров виголошує палке, національно свідоме прощальне слово від студентства.

В університеті М. Зеров працює над курсовою про літопис Грабянки і в травні 1914 р. блискуче захищає її як дипломну роботу, однак при університеті залишитися не вдалося (публічні виступи, як і конфлікт з деканом-шовіністом проф. Т. Флорінським, не минули безкарно).

М. Зеров їде вчителювати до Златопільської гімназії. Це була глуха провінція, з якої йому вдається вирватися лише 1917 p., беручи участь у Першому й Другому Всеукраїнських учительських з'їздах. З вересня 1917 p. M. Зеров очолює секретаріат педагогічної ради Київської 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, а також викладає тут латинь. У цей же час як постійний рецензент він починає активно виступати в журналі «Книгар», пише вірші, не маючи серйозного наміру їх публікувати.

Дослідники вважають, що М. Зеров не зазнав впливу якихось літературних течій, а відразу постав «неокласиком». Це не так. Приміром, його поезії «Про схід сонця...», «То була тиха ніч чарівниця» позначені символістськими впливами з їх неодмінною атрибутикою. Ймовірно, саме тому М. Зеров ніколи їх не друкував, проте щедро презентував своїм друзям акуратно вимережені саморобні збірки поезій. До сьогодні їх дійшло понад десяток, і найсоліднішими є подаровані університетському товаришеві В. Романовському три томи «Почти полного собрания сочинений» (1910—1919), що зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України.

У 1919—1920 pp. M. Зеров уже редагує «Книгар», а з 1919 p., не полишаючи роботи у гімназії і журналі, починає викладати в Київському архітектурному інституті історію української культури.

Високі патріотичні почуття проявляються не тільки в літературно-критичній діяльності М. Зерова, а й у його тогочасній поезії. Як зразок можна назвати вірш «Ріг Вернигори» (1919), в якому надії автора на відродження свого народу, мабуть, звучать найвиразніше:

Зникнуть, злії агаряне...
Вся потуга їх розтане,
як весною тане сніг.
А над нашим краєм рідним
задзвенить ключем побідним
Вернигорин дивний ріг.

З весни 1918 p. M. Зеров сходиться з українськими митцями та вченими, що гуртувалися навколо ректора Української Академії мистецтв Георгія Нарбута (саме в цьому елітному колі інтелектуалів народився гумористично-пародійний образ Лупи Юдича Грабуздова, «неслужащого дворянина», з маломаєтних поміщиків пирятинських. Ідея полягала в тому, щоб показати як розкладалося малоросійське дворянство, як зрікалося своєї культури й мови. В пресі друкувалися фейлетони «З газетної практики Л. Ю. Грабуздова»).

У 1920 p. M. Зеров одружується з Софією Лободою, серйозно думає про наукову працю. Того ж року виходять друком підготовлені ним книжки «Антологія римської поезії», «Нова українська поезія», що стали примітним явищем у тогочасному літературному житті.

З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу у Баришівську соціально-економічну школу. Тут він працює близько трьох років, не пориваючи творчих зв'язків з Києвом (про це докладно написав свого часу Ю. Клен у «Спогадах про неокласиків»).

Це були плідні щодо творчості роки — всі поезії, вміщені в зеровській збірці «Камена» (1924), написані тут. А ще — низка сонетів та сатир-пародій, численні переклади і навіть кілька невеликих оповідань, які збереглися в архівах.

Але провінція знову, як і в Златополі, пригнічувала. Нарешті у вересні 1923 p. M. Зеров дістає посаду професора української літератури Київського інституту народної освіти (так тоді називали університет). З 1 жовтня того ж року він розпочинає читати свої лекції, про які згодом поширюватимуть легенди. Одночасно викладає українську літературу в багатьох інших вузах Києва.

Рік 1923-й був схожий на трамплін, із якого «неокласики» рушили в літературний процес. Саме тоді вони всі з'їхалися до Києва й познайомилися, спершу об'єднавшись у рамках АСПИСу. Того ж року в грудні відбулася перша зустріч М. Зерова з М. Хвильовим, коли той у складі харківської письменницької делегації «Гарту» приїхав до Києва. Листи цього палкого прихильника «азіатського ренесансу» засвідчують, наскільки плідним було їхнє спілкування. (Див. листи Хвильового в журналі «Рад. літературознавство». № 7—8. 1989.) Саме цієї пам'ятної осені «неокласики» влаштовують серію літературних вечорів, із яких особливого розголосу набрали зібрання, проведені 25 вересня і в середині грудня. Із спогадів їх учасників знаємо, що основні зусилля цих заходів були націлені на згуртування мистецьких сил, на прямування їх у річище конструктивної праці. Намагання М. Зерова намітити платформу для консолідації здорового ядра в літературному процесі було скваліфіковано як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців.

Все це відбилося в дискусії на початку 1924 p., де позитивна оцінка М. Зеровим ідейно-естетичного плюралізму як свідчення «літературного оживлення» була рішуче засуджена Д. Загулом, котрий фактично обстоював необхідність уніфікації, суворої регламентації як вибору ідей, так і художніх засобів.

1924 р. виходить у світ вимріяна «Камена». Дивно, але слава про М. Зерова-поета випереджала його публікації — часто оперта на чутки та упередженість. Сам же М. Зеров скептично ставився до своїх віршів, називаючи їх «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії. Але вже багато хто з його сучасників відчув могутню силу цього карбованого поетичного слова і дух класичної простоти, по-парнаськи піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність. Правда, багато хто вважав, що це поет несучасний, байдужий до проблем актуальних. До докорів, що їх рясно діставав за своє життя М. Зеров, на початку 1925 р. додаються й такі, що, мовляв, він майже не виступає як літературний критик. Проте саме цей рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя й революція» вмістив 17 його матеріалів різних жанрів.

А ще ж були інші часописи, усні виступи, лекції перед студентами — почалася відома літературна дискусія 1925—1928 pp. Загальноприйнято її відлік вести від статті Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут. 1925. 20 квіт.) та відповіді на неї М. Хвильового. І це справді так. Проте навряд чи буде помилкою визнати, що літературна дискусія не розгорілася б так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут «Шляхи розвитку української літератури», що відбувся 24 травня 1925 р. у приміщенні бібліотеки ВУАН, а також ціла низка інших, організованих М. Зеровим, літературно-наукових заходів. Так, величезного розголосу набув вечір оригінальної й перекладної поезії «п'ятьох із Парнасу» — М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта і М. Зерова, що відбувся 17 березня 1925 р. У ньому взяли участь представники всіх літературних організацій Києва, а також письменники, що перебували поза літературними угрупованнями. Вступну доповідь прочитав Ю. Меженко. «Ми повинні, — наголошував М. Зеров, — повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Така позиція викликала на диспуті, та й згодом у пресі, зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Вульгарно утилітаризований ідеологізм вже утверджувався в літературному процесі.

Коли незабаром у М. Зерова виникла нехіть до розмов про сучасну літературу, то причини насамперед слід шукати в подібного роду інсинуаціях та в неможливості їх відмести й спростувати. Все це для поета ставало малоцікавим. Починаючи з 1926 p., він лише принагідно виступає як літературний критик, основні зусилля зосередивши на перекладах та історико-літературних студіях.

У листах цього періоду він ділиться з друзями планами негайного завершення другого випуску «Нового українського письменства», багато працює як упорядник (разом з С. Єфремовим та П. Филиповичем) «Збірника з теорії та історії письменства», перший випуск якого побачив світ 1928 р. під назвою «Література». Проте події нагніталися, насувалися як фатум. Г. Майфет 3 липня 1927 р. так писав М. Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: «Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе»... Або Ваші слова — про необхідність зосередження в історико-літературній діяльності? Знову ж трагедія критика. Не бережуть людей: сварка, ворожнеча, лайка — не література, а саж...»

У сажу товктись не хотілося... М. Зеров береться за серію передмов до видань української класики в «Дешевій бібліотеці красного письменства», пише тексти до альбому портретів «Письменники Радянської України» (1928), спільно з іншими готує антологію французької поезії, подеколи друкується в журналах. У 1929 р. встигає вийти його книжка «Від Куліша до Винниченка».

З 1 вересня 1934 p. M. Зерова усунено од викладання в Київському університеті, але залишено на кафедральній науковій роботі (тоді така була), яка «протривала» рівно два місяці. А 1 листопада наказом ректора без пояснення причин професора М. Зерова увільнено з університету.

Відторгнутий владою, покинутий більшістю київських друзів, він на початку 1935 р. виїздить до Москви, сподіваючись там знайти бодай тимчасову роботу, але 28 квітня 1935 р. його заарештовують. Після місяців допитів, катувань і ганебного «суду» в лютому 1936 р. М. Зерова висилають на Соловки.

Режим у таборі напочатку був більш-менш терпимим. За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом (правда, аж до Колими котитимуться чутки, ніби він не тільки сам виконував норми, а й іншим допомагав). Йому випало прибирати кімнати господарської служби. Після закінчення роботи міг у комірчині сторожа віддаватися улюбленим заняттям — перекладам, історико-літературним студіям. Про це він докладно повідомляє дружину в листах, які нині вже надруковані (Рад. літературознавство. 1988. № 1). Останній з них датований 19 вересня 1937 р. Зеров готувався до своєї другої соловецької зими, просив надіслати калоші...

9 жовтня 1937 р. М. Зерову, П. Филиповичу, М. Вороному та Б. Пилипенкові була при перегляді їхньої справи винесена вища міра покарання. Причини? Хто на це відповість? Розстріляли їх 3 листопада.

Здається, це був якийсь фантасмагоричний день на Соловках. Саме 3 листопада 1937 р. Григорію Епіку невідомо в який спосіб вдалося дати телеграму дружині: «Здоровий, цілую тебе, синочка». А наступного дня не стало й Г. Епіка.

Тяжка українська доля привела М. Зерова, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань. Але минають десятиліття, і його ясна, чітка думка дедалі потужніше входить у культурне життя народу, ім'я М. Зерова стає символом справжнього національного відродження.

bigmir)net TOP 100