Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії, життєписи, творчість

Євген Маланюк

(1897 — 1968)

На главную
Біографії, життєписи, творчість

Є. Маланюк — одна з найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX ст., її безумовний класик. Є. Маланюк усією своєю творчістю був спрямований на батьківщину, хоча його повернення розпочалося лише через два десятиліття по фізичній смерті, яка сталася 16 лютого 1968 р. в Нью-Йорку.

Є. Маланюк народився 20 січня 1897 р. в с. Ново-Архангельську на Херсонщині, що за доби Запорозької Січі було знане як місто Архангела Михаїла. Середню освіту здобув у реальній школі в Єлисаветграді, де вчилися колись славетні брати Тобілевичі, а одночасно з Є. Маланюком — Юрій Яновський. Потім — навчання в Петербурзькому політехнічному інституті, з початком першої світової війни — мобілізація до війська, Київська військова школа, після закінчення якої він отримує офіцерське звання і стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті. У листопаді 1917 р. молодий офіцер переходить у розпорядження полковника Мєшковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні стає керівником оперативного відділу Генерального штабу.

Перебуваючи на службі в оперативному відділі під орудою Є. Мєшковського, а згодом у штабі діючої армії, Є. Маланюк був безпосереднім учасником трагічних спроб реставрування національної державності. Саме тоді перед майбутнім поетом постали «їсторико-психологічні» комплекси української нації як проблеми, на вирішення яких була спрямована вся подальша його творча енергія. Вперше вони увиразнилися вже у польських таборах для інтернованих (1921—1923), коли битву було програно, а історичний шанс знову прогаяно.

Образно кажучи, ці «табори» розв'язування національних гордієвих вузлів екстраполювалися на всю подальшу біографію Є. Маланюка, ніби зупинили її, замінили її творчістю. Хоча далі була Чехо-Словаччина, навчання в Подєбрадській академії, диплом інженера, праця за фахом у Польщі; Варшава, «похмура доба німецької окупації», короткочасне перебування в Празі, потім — Мюнхен і в червні 1949 p. — від'їзд до США. Були й книжки — уже як віхи поетичної біографії: «Озимина. Альманах трьох» (Калуш, 1923); «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925); «Гербарій» (Гамбург, 1926); «Земля й залізо» (Париж, 1930); «Земна мадонна» (Львів, 1934); «Перстень Полікрата» (Львів, 1939); «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943); «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953). По смерті виходить книжка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972). Есеїстику, що публікувалася в різних емігрантських українських виданнях, часто у «Віснику», який редагував Д. Донцов, і виходила окремими збірками, зібрано в двох томах «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2). У світоглядному плані поезія і проза — есеїстика Є. Маланюка становлять одне ціле. Найголовнішою, стержневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є. Маланюка. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Озимина», що починався циклом «Держава Жовтня» і до останнього вірша з «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Є. Маланюка.

Та її досить умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), й доробок, написаний після другої світової війни. У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничіший «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумисне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Є. Маланюка. На вершині ієрархії — Бог, вища справедливість, вищий суддя; поет — ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної батьківщини, натхненник її нової державної історії:

Шматками розпадається морок,
І ти, — нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
(«Напис на книзі віршів»)

Проблема, винесена в заголовок збірки «Стилет і стилос», — найпродуктивніша для першого періоду, — була вирішена на користь стилосу. Вибір диктували обставини, та Є. Маланюк усе робив для того, щоб його стилос нагадував стилет. Для Є. Маланюка поетичне слово функціональне в найвищому розумінні, бо зв'язане з формотворчим духом нації, тому воно виразно заангажоване, тенденційне. Все це поет сформулював у програмовій, як на той час, статті «Група «Танк».

Національний чин — улюблене слово Є. Маланюка. Україні бракувало українців — ось найважливіший історичний урок. «Малоросів» і «хахлів» вистачало. Поезія, як це засвідчила «вулканічна» з'ява Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до грядущих випробувань. Отже, поетичний бій за державну Україну було розпочато. Інакше це ще можна назвати процесом міфотворення. Поезія Є. Маланюка творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Найперше вона відтворювала обшири «Степової Еллади», віддаленої од поета у просторі, реставрувала ознаки «Риму», тобто державництва, викликаючи з товщі часу «варязький первень» княжої доби (він був прихильником норманської теорії утворення Київської Русі), звертаючись до образів багатьох діячів світової історії, «проектувала» майбутнє України:

Стомившись бути полем бою, полем,
Що байдуже приймає щедру кров,
Коритися сей нарід був здоров,
Молив віки, як ми тепер ось молим.
А він все пухне, той всесвітній Голем —
Мертвеччино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро
Й хрестом своїм ми ідола розколем.
(«Стомившись бути полем бою, полем...»)

Історизм поезії Є. Маланюка тісно пов'язаний з її географізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої батьківщини до великої. Географія України явлена в ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана у географію, «виліплена» нею. Звідси ж — наскрізна тема історично-географічного «прокляття степом», яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типові людини, витвореному нею.

Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом, адже вона — звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори:

О, цей короткий, цей кривавий рай,
А потім знов голодний крик: карай!
Карай і край!
Суворий Формотворче,
Кажи горбами встати цій землі, —
Вода й вогонь хай дику плоть покорчать,
Щоб степ узрів блакить і кораблі.
(«Роковане повторення історій...»)

Географічна «пластична» Україна, «Степова Еллада», пронизана жіночим началом, персоніфікується в поезії Є. Маланюка в ряді жіночих взаємопротиставлених образів-символів: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави — словами прокляття, «Ода до прийдешнього» — «Візією» апокаліпсису. Ерос і Танатос часом химерно ототожнюються — поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а ні, то прирече її на загибель з її ворогами:

Усім огнем твоєї тьми,
Всім пеклом зради й самозгуби
Ти переможця обійми,
Вцілуй свою отруту в губи!
(«Антимарія», третій вірш)

Та реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Це той випадок, коли вогонь знищується вогнем. Лише кілька віршів написано в час війни, і хоч як це суперечить войовничості попередньої поезії Є. Маланюка, вони сповнені смирення, сказати б, особистісного історизму — «Твоє життя, поглянь, — як атом. Вичерпуй воду. Затикай Пробоїни. Будь мужем, татом. Керуй, молись, не нарікай...» (вірш «Доба», датований 15 січня 1943 р.). Все частіше поет порівнює свого ліричного суб'єкта з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого суттєва вже не війна, а дорога повернення. Хоча це не свідчить про якийсь злам у шкалі етичних цінностей поета, скоріше — це зміщення акцентів у мотивах, що постійно були присутні в його поезії; адже друга книга поета «Гербарій» містила вже вірші переважно з інтимної, «світської», сфери, однак до першої підсумкової збірки вибраного «Поезії» (Львів — Краків, 1943) ці твори не ввійшли. Поет стає уважнішим до пластики довколишнього світу, та Україна нагадує про себе навіть і чужими ландшафтами (цикл «В горах», збірка «Остання весна»). Ліричний суб'єкт стає заземленішим, втрачає риси богообраності і навіть ставить під сумнів свій зв'язок з Богом (вірш «В цім небі Бога немає», збірка «Остання весна»), переймається почуттям смирення й провини («І не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишились пелюстки...» — вірш «Серпень»), і це, з позицій християнства, миліше Богові, ніж колишня ієрархічна вознесеність поета над юрбою. Цю зміну не слід потрактовувати як відмову Є. Маланюка од державницької ідеї, — лише як переоцінку засобів її осягнення, перевтілення суворого пророка та «імператора строф» в особу — теж царського роду, але до часу невпізнанну і загублену серед чужинного люду — Одіссея, котрий затято відшукує дорогу до свого дому і родини. Прокляття, що вряди-годи проривається з його вуст, стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправдала його сподівань:

Будь проклята, літературо,
Що виссала із серця кров!
Це — через тебе — не буйтуром,
Не блискавицею — мертвим муром
Закам'янів і спить Дніпро.
Будь проклята, співуча мово
Сльозавих і слизьких пісень,
Бо кожен чин пожерло слово,
Бо зміст заїла передмова
І в ніч лягає кожен день.
(«Будь проклята, літературо...»)

Дивовижно, але Є. Маланюк не розумів «Улісса» Джойса, цього ірландського вигнанця, взагалі не сприймав європейського й американського модернізму, трактував його як згубний вплив «достоєвщини», яку виводив з фатальної для російської літератури та й взагалі для Росії постаті М. Гоголя, цієї страшної помсти українського духу російській імперії. Така позиція поета має глибокі корені й ускладнена тим, що дослідники визначають як співвідношення бароко й класицизму в його поезії. Позиція Є. Маланюка — це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктринам. У полі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від П. Тичини до Л. Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об'ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне. Хоча Є. Маланюк належав до тих митців, які не визнавали чистого мистецтва, не любив гри в літературу, був соціально заангажованим, це, однак, не завадило йому підтримати нову модерну генерацію поетів української діаспори, які назвали себе Нью-Йоркською групою.

bigmir)net TOP 100