Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії, життєписи, творчість

Юрій Липа

(1900 — 1944)

На главную
Біографії, життєписи, творчість

Історія української літератури знає чимало письменницьких династій: Старицькі, Косачі, Кандиби, Гординські, Вороні, Крушельницькі... Ось у такій сім'ї в Одесі 5 травня 1900 р. народився Ю. Липа. Від свого батька, відомого прозаїка й поета, активного громадського діяча, одного із засновників Братства Тарасівців, лікаря Івана Липи він успадкував не лише любов до рідної мови, жагу літературної творчості, а й захоплення медициною.

У здоровому духовному мікрокліматі української письменницької родини й закладалися підвалини національної самосвідомості майбутнього учасника визвольних змагань в Україні 1917—1921 pp. — козака збройного куреня морської піхоти уряду УНР, невдовзі — заступника командира Одеської січі, який пішов слідами свого батька, члена Центральної Ради та Трудового Конгресу. Після крутих воєнних доріг, що пролягли через Кам'я-нець-Подільський, Станіславів та Винники, Ю. Липа опинився в еміграції, закінчив медичний факультет Познанського університету (1929), виконував обов'язки асистента на медичній кафедрі Варшавського університету. Був він і стипендіатом Лондонського університету, але недовго, оскільки виступив на оборону галичан. У Галичині, поблизу Яворова — батьківщини його дружини, художниці Галини Захарясевич в с Буків, і обірвалося коротке життя письменника. Як лікаря, що рятував від смерті вояків УПА, його 18 серпня 1944 р. замордували енкаведисти. Незадовго перед цим гестапівці у концтаборі Заксенхаузені знищили поета Олега Ольжича.

Ю. Липа — один із найяскравіших представників літературного ренесансу на вигнанні. Перебуваючи в Києві, охопленому трагедією громадянської війни, він — як поет і прозаїк — брав участь у діяльності видавництва «Народний стяг», згодом — в еміграції — заснував літературне об'єднання «Сонцесвіт», став одним із фундаторів короткочасного літературного угруповання «Танк» (Варшава, 1929).

Досить неоднозначні, якщо не драматичні, стосунки складалися у Ю. Липи з представниками «празької школи» (О. Телігою, Л. Мосендзом та іншими), котрі друкувалися переважно на сторінках львівського журналу «Вісник», а відтак — з редактором часопису Д. Донцовим. Вони зумовлювалися незалежною позицією митця, його особливими етичними настановами, гуманізмом, пошуками гармонії національних та загальнолюдських цінностей. Свої погляди він обґрунтовував у публіцистичних та наукових розвідках та есеях («Бій за українську літературу», 1935; «Українська доба», 1936; «Українська раса», 1936; «Призначення України», 1938, 1953; «Чорноморська доктрина», 1940; «Розподіл Росії», 1941 та ін.).

Творча спадщина Ю. Липи нараховує близько 200 назв. Серед них найпомітнішим видається «роман із XVII століття» «Козаки в Московії» (1934) — про події часів Хмельниччини, написаний у дусі творів Вальтера Скотта та П. Куліша.

Ю. Липа — автор збірок новел «Нотатник» (1937), «Рубан», «Кіннотник» та інші оповідання» (1946). В «Нотатнику» змальовані постаті української національної революції з такою «безпристрасністю», що С. Гординський назвав її «майже лікарською» (маючи, напевне, на увазі психологічний аспект твору), наголосивши на великій життєвій достовірності персонажів цієї книжки. Усі прозові твори Ю. Липи — й історичні («Гетьман Іван Мазепа»), й автобіографічні («Світильник невгасимий», спогади про батька) та інші — засвідчують, що їхній автор передовсім реаліст, хоча й небайдужий до романтичних засобів.

Однак тільки поезія стала справжнім покликанням Ю. Липи. Перша збірка «Світлість» (1925), надрукована в Калуші — в таборі інтернованих вояків армії УНР, заявила про дебют акварельно-імпресіоністичного лірика, який стрімко еволюціонував до виповненої вольовими інтонаціями, строгими історіософічними алюзіями «Суворості» (1931). Є. Маланюк, який у «Суворості» розпізнавав генетичну лінію поетичного мислення з родоводом від «Повчання» Володимира Мономаха й бароковості часів І. Мазепи та Києво-Могилянської академії, наголосив такі визначальні ознаки поетичного стилю Ю. Липи: «1) благородна ясність виразу; 2) аскетична доцільність слова; 3) динамічна ощадність речення». На думку критика, втаємниченого в магію слова, ця лірика асоціюється з графікою.

Різьбленні тропи Ю. Липи акумулювали в собі барокові (І. Величковський, Грифіус) та готичні джерела, увібрали ознаки пізнього середньовіччя, дух козацьких літописів, стиль яких відбився в архаїзованій лексиці «Суворості», у важких синтаксичних конструкціях окремих поезій. Втім, подібні тенденції так само були притаманні й творчим пошукам Ю. Дарагана, Є. Маланюка, О. Стефановича, М. Бажана. Схильний до історіософічних візій, Ю. Липа володів надзвичайно гострим чуттям сучасності, поєднаним із глибоким осмисленням драматичної долі свого народу. Його муза могла бути світлою («Балада»), твердою, як криця («Київські легенди», цикл «Суворість»), медитативною, зануреною в екзистенціальну проблематику буття («Зорі великі дрижать...») і воднораз — гнівною, коли йшлося про зневаження людських цінностей, особливо відчутне на еміграції, як от у вірші «Прокляття»:

Бездумність псів, що лижуть кість суху,
Нагороди притулком теплим, Боже,
Вкажи брудним ропухам купи листя
І гайворонам їх колючі гнізда.

А тим, хто злочин тління розсівають,
Убійникам з'явись у гніві.
Указуючи путь, що безконечна, —
Хай з божевільним поглядом од жаху
Покинуть справедливу Батьківщину
І іншої довіку не знайдуть.

Невдовзі його лірика, що поступала від прозорого звукового образу до густого метафоричного вислову, а далі — оголеності філософської думки, особливо засвідченої останньою збіркою «Вірую» (1938), еволюціонувала до автологічності.

bigmir)net TOP 100