Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії, життєписи, творчість

Богдан-Ігор Антонич

(1909 — 1937)

На главную
Біографії, життєписи, творчість

Народився Б.-І. Антонич 5 жовтня 1909 р. у с. Новиця Горлицького повіту; тоді Лемківщина була ще конкретною реальністю — історичною, етнічною, культурною. Його батько — сільський священик Василь Кіт, змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина.

Гірська природа, звичаї селян, все те, що оточувало Богдана з дитинства, сприяло розвитку його чутливої художньої натури. Далі була гімназія — польська — в містечку Сяноку. Чи не найточніший портрет Б.-І. Антонича-гімназиста знаходимо в одному з його віршів:

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв
в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.
Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая
мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.
(«Зелена елегія»)

Саме до цього часу належать і перший вірш, і «дівчина перша» — теж, мабуть, із мрії...

У 1928 р. Б.-І. Антонич стає студентом Львівського університету, він вивчає славістику під опікою професора Г. Гертнера, стає улюбленим його учнем. Львівський університет у той час був польським навчальним закладом. Польська окупаційна влада, анексувавши Галичину після гіркої поразки ЗУНР, розгромила український підпільний університет, який діяв кілька років на початку 20-х років. Отже, в час навчання Антонича в університеті не було відділу україністики, і все ж студенти слов'янської філології створили поза університетом гурток україністів. Треба сказати, що Антонич так опанував українську літературну мову, що перевершив багатьох, і за віршами багато хто вважав його за наддніпрянця, а потім зі здивуванням питав: «Як, ви — лемко?!»

Б.-І. Антонич закінчив університет уже досить відомим літератором. У 1931 р. вийшла перша збірка його віршів «Привітання життя», згодом ще дві: «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936).

Смерть постигла поета в пору злету його таланту. Це сталося 6 липня 1937 р. Уже по смерті Антонича вийшли збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» (обидві 1938).

Всього сім-вісім років тривало активне життя поета, але за цей короткий час він у творчості досяг того рівня, який інші здобувають десятиліттями. У першій збірці Б.-І. Антонича «Привітання життя» знайшла відображення вітчизняна і європейська класика, авангардистські течії — від «Молодої музи» початку XX ст. до української поезії 20-х років. Якщо «молодомузівці» надавали можливість читачеві відпочити од дисонансів реальної дійсності на «сонячних левадах забуття», то Б.-І. Антонич славив бронзові м'язи «змагунів бадьорих, бронзових богів». Це був не казенний оптимізм. Навіть у віршах спортивного циклу помітимо погляд поета-філософа, якому доступна драма подвигу.

Ширше визнання принесла йому збірка «Три перстені» (1934), сповнена ароматом гір і долин, серед яких він зростав. Уроки великих учителів Т. Шевченка, Уїтмена, Р. Тагора переплелися в його поезії з уроками фольклору, в якому збереглося так багато дохристиянських міфологічних уявлень, де діє оживлена природа, і людина — невіддільна од неї, її частка. Світ фольклорних уявлень і символів стає джерелом натхнення поета. «Поганська Лада з прадавніх лісів, з кичер і недей варить у глиняному дзбані черлене зілля поезії, — писав він у журналі «Дажбог». — У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличуємо оленя, гірський потік і вітальний праінстинкт природи».

Що ж становить домінанту «Трьох перстенів»? Силкуючись згрупувати вірші за темами, не прийдемо до якогось задовільного результату. Нескінченний і водночас замкнутий у собі перстень — такий нескінченний і замкнутий світ поета; образи, реалії, деталі повторюються, але щоразу в новій комбінації, в новому метафоричному поєднанні, створюючи картину язичницької повноти світу, буяння живлющих соків землі. Поет «вписує» свого ліричного героя в кільце безконечних метаморфоз природи.

Мотив «поганства» розкривався в Б.-І. Антонича не стільки в плані язичницької тілесності та еротики, як у прагненні віднайти джерела символів, що трансформувалися в народнопісенній образності, і надати цій символіці нового філософського змісту. Так, у метафорах «корови моляться до сонця», «струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом» («Село») відчуваються натяки на дохристиянський обряд, коли «моління корови» означало, на думку О. Потебні, молитву-жертву, обряд, що перейшов до християнства й зберігся у ритуалі різдвяної вечері, а через дерево й птаха людина спілкувалася з сонцем, переносячи на небо земні форми життя й встановлюючи між землею і небом «ідеальний зв'язок світобудови».

У «Трьох перстенях» світ поета існує у двох основних вимірах: розмаїтість і краса світу проектуються на внутрішні істини, що відкрилися духовному зорові, висловлюються мовою природи. Взаємодія «зовнішньої дійсності» і «другої дійсності» у «Трьох перстенях» близька до пантеїзму в сковородинівському розумінні, за яким духовне начало «розчинене» в природі як джерело її саморуху і саморозвитку.

Дальший творчий розвиток Б.-І. Антонича відбувався двома напрямами, що позначилося на його наступних поетичних збірках «Книга Лева» і «Зелена євангелія». Обидві книжки поділені на «глави» та «ліричні інтермеццо», які продовжують лінію «Трьох перстенів» з їхньою одухотвореною природою, «глави» започатковують лінію притчево-міфологічного начала. Двоїння в «очах, що хочуть все пізнати», відбилося на самій структурі книжок, поет композиційно уклав цикли, як два табори — один проти одного. Між «главами» й «інтермеццо» існує протистояння, поступово розрив скорочується, й вони вступають у «силове поле» взаємодії. Перехід від «видимого», зовнішнього в сферу духовного здійснюється то на основі біблійної міфології, то за логікою фольклорної символіки, то шляхом одухотворення природи і небесних сфер.

Від лемківського язичництва автор просувається далі — в прапервісність природи. Філософський сенс глав «Книги Лева» виявляється в тому, щоб, з одного боку, утвердити єдність усього живого, а з іншого — знайти для втілення «праречі» відповідне «праслово», щоб сутність речей «схопити в клітку слова» («Шість строф містики»).

Якщо в ранній збірці віршів «Велика гармонія» (вона не була видана окремою книжкою) ліричний герой поета шукав Бога, але «розминулись поруч себе дві дороги», а в «Книзі Лева» постійно присутній погляд того, хто «створює й винищує світи»; «гасить ночі й світить свічі днів» («Балада про пророка Йону»), сплітає «вінки божих блискавиць» («Знак Лева»), то «Зелену євангелію» проймає ідея одухотвореної матеріальності. Початок цієї корінної зміни — «Пісня про незнищенність матерії» у другій главі «Книги Лева». Головне в цій метаморфозі — не так авторська декларація, як поетична концепція, яку можна б назвати культом чи домінантою біологізму, доводить: «закони біосу однакові для всіх», їм підвладний і мікро-, і макрокосмос — рослини, звірі, зорі, люди.

Біологізм Б.-І. Антонича — плідний як поетична концепція, що утверджує єдність світу, космосу, підпорядкованого законам природного саморозвитку, і включає людину в «мудре коло життя» як органічну частку природи, де

Лисиці, леви, ластівки і люди,
Зеленої зорі черва і листя
матерії законам піддані незмінним,
як небо понад нами синє і сріблисте!
(«До істот з зеленої зорі»)

Мотиви антоничівського біосу особливо виразно виявилися в «ліричних інтермеццо» його «Книги Лева» та «Зеленої євангелії», які продовжують лінію «Трьох перстенів». Тут теж персоніфікована стихія лемківських пейзажів, але якщо раніше можна було відчути дистанцію між ліричним героєм і зображенням, то тепер ланки зв'язку зникають, і «я» поета цілком розчиняється, «зростається» із світом рослин, тварин, зірок:

Нас двоє — два кошлаті й сплетені кущі,
і усміх наш — метелик ніжний і крилатий.
Проколені думки, мов бджоли на дощі,
тріпочуться, на гостре терня міцно вп'яті.
(«Сад»)

Злитість ліричного «я» поета з природою, контакт із всесвітом стають домінантними рисами «пізнього» Б.-І. Антонича, про що свідчать, зокрема, його начерки до віршів: строфи або ж окремі рядки, мовби спалахи думки: «І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий», «І риби з моря моляться до риб із зодіаків», «У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк...», «Сестра Антонича — лисиця» тощо.

Здавалося, подібні мотиви мали б відсторонювати уяву поета від української поетичної традиції, розчинити її в якихось позанаціональних формах, образах, асоціаціях. Однак він зумів наповнити ідею животворчих соків природи символікою українського фольклору і класики. Характерний зразок — «Яворова повість»:

Мав дяк в селі найкращу доню,
дівчину явір покохав.
Почула плід у свому лоні
по ночі, п'яній від гріха.

Дізнавшись, дяк умер з неслави,
мов ніч, похмурний був і гнівний.
Кущем, як мати, кучерявим
росте син явора й дяківни.

Д. Павличко, аналізуючи цей вірш, справедливо підкреслює, що суть його не в описі гріха, а в пізнанні «суті гріха як живородної душі вічності», тобто торжества тих самих сил біосу, закони якого «однакові для всіх». Але який поетичний чар здобула ця ідея, оперта на фольклорний образ!

Так само, у плані загальної поетичної концепції (людина і одухотворена природа) розкривається місце поета в літературній традиції свого народу:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
(«Вишні»)

У поезіях Антонина, — поета, поза сумнівом, модерного, — вражає не тільки багатство несподіваних живописних і музичних асоціацій, а й певний принцип організації сюжету, художнього сприйняття крізь призму музики. Так, вірш «Концерт» побудований за принципом розгортання жанру симфонії, де в увертюрі «горлянки соловейків плещуть, мов гобої», далі «у зозуль прамові прадавній корінь «ку» у горде соло лине», затим вступають у гру все нові й нові «інструменти», ведуть нові теми, які, переплітаючись між собою, досягають під кінець справжнього апогею:

Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,
коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

Остання збірка Антонина «Ротації» — книга про місто. Щодо тематики її можна вважати продовженням «Привітання життя», щодо розвитку філософських мотивів — «Книги Лева». Але якщо потвор океанських глибин первісної природи поет називав «братами з дна вод», то потворам рукотворного міста він пророкує загибель. «Біологізм» міста (визначення самого автора) постає як своєрідна антитеза справжньої природи, як її заперечення; відрив од першої веде другу (місто) у безодню, до апокаліпсису («Кінець світу»; «Сурми останнього дня»; «Міста і музи»; «Балада про блакитну смерть»).

Осуд поета в сучасному місті викликав передусім дух гендлярства й продажності. Слова коханців, «мов гроші, пристрастю протерті» («Вербель»), і все це «котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів» («Кінець світу»).

Збірка «Ротації» увібрала не тільки нові тематичні пласти, а й засвідчила нові риси поетики. Сам автор називав її «якимось надреалістичним натуралізмом». Це визначення найближче стоїть до сюрреалізму. Як згадував приятель поета, художник В. Ласовський, на Антонича сильно вплинули полотна сюрреалістів Де Кіріко та М. Андрієнка: монументальна статичність та скульптурність зображення. Він теж прагне створити картину, яка має передати відчуття відрази. Тут уже панує не гармонія, а дисгармонія, разючий контраст:

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,
в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.
На голови міщан злітають зорі, наче листя,
У скорчах болю і багатства людський вир заснув.
(«Концерт з Меркурія»)

Поет умер, поставивши крапку на запереченні. Чи мало бути це заперечення його останнім словом взагалі? Певно, що ні. Мрія про високе, туга за ним явно звучать поміж рядків, породжуючи образи крилатих авт, телефонних трубок, що співають голосами птахів, будинків, які сплять сном втомлених звірят...

bigmir)net TOP 100