Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії, життєписи, творчість

Володимир Винниченко

(1880 — 1951)

На главную
Біографії, життєписи, творчість

Він востаннє залишив Україну 23 вересня 1920 p., відмовившись від співробітництва в уряді радянської України. І вже на V Всеукраїнському з'їзді рад у Харкові (25 лютого — 3 березня 1921 р.) його називатимуть запеклим націоналістом і ворогом радянської влади та ще й «узаконять» це спеціальною ухвалою...

Народився В. Винниченко 16 липня 1880 р. за старим стилем у селянській родині в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Кіровоградська область); навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. У Златополі юнак екстерном складає іспити за середню школу і з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету. Та вже з першого курсу його виключають і ув'язнюють як члена місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності.

Арешти, ув'язнення, армія, знову ув'язнення, втечі за кордон. Проживає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, а в 1914—1917 pp. переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі «Украинская жизнь». Перші його твори — поема «Повія» та оповідання «Народний діяч», написані 1901 р. Першою публікацією, що з'явилася друком на сторінках «Киевской старины» 1902-го, була повість «Сила і краса» (згодом прибирає назву «Краса і сила»). Пише багато, друкується часто, молодим прозаїком цікавляться відомі літератори, популярні журнали й видавництва.

Критика чутливо зреагувала на щире зізнання, що так емоційно й чесно виливалося з душі на папір, бачила глибоке співчуття до гноблених і гнаних сільських трударів, безправних, вимуштруваних до механічної покори солдатів, здеморалізованих босяків і спраглих до свободи й правди пролетарів. Усе це В. Винниченко відтворив у повістях 1902—1905 pp. «Краса і сила», «Біля машини», «Голота» та оповіданнях «Суд»» «Боротьба», «Темна сила», «Мнімий господін», «Честь», «Студент», «Солдатики!», «Федько-халамидник»...

З'являється друком перша збірка оповідань «Краса і сила» (1906) і — захоплений, подивований І. Франко запитує: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».

Краще визначити образно-стильову особливість художнього мислення В. Винниченка-прозаїка важко.

«Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі? — Винниченка. Кого купують? Знов — Винниченка». Ця загальновідома оцінка М. Коцюбинського — свідчення неабиякої слави молодого тоді українського письменника. Його п'єси й романи інтригували, захоплювали й дратували, бо черпав і ситуації, і характери з особисто пережитого у в'язницях, на засланні, в еміграції, сміливо «освоюючи» гострі соціально-політичні та морально-психологічні колізії своєї епохи. З'являються різні, найчастіше полярного змісту рецензії — від беззастережного прийняття до повного заперечення його творів як аморальних, безжально сатиричних щодо свого, рідного. Емоційний і безкомпромісний, він бере з життя такі характери й долі, такі колізії та конфлікти, які українська література не освоювала. Для В. Винниченка не існує заборонених, психологічно «непосильних» тем і проблем. Зрада, компроміси, ренегатство, грубі, неупокорені прагнення, сексуальні проблеми, імпульсивно вибухаючі, темні, приховані в глибинах підсвідомості інстинкти, добро, «чесність з собою» — все це є об'єктом посиленого зацікавлення письменника.

В. Винниченко-художник — яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби — від критичного реалізму до модернізму. У своїй творчості йому судилося перекинути своєрідний ідейно-естетичний «місток» до нової, стимульованої європейським мистецтвом української літератури і створити оригінальний мистецький світ. Цей світ увібрав і соціальний критицизм, аналіз історичних та соціально-політичних обставин, об'єктивне повіствування, авторську оцінку дійсності, раціональне використання елементів поетики імпресіонізму та символізму тощо.

Він творив на зламі двох культурно-стильових епох і, головне, прагнув не роз'єднати ланку традицій, а утверджував своєю творчістю неминучість і необхідність нових форм, прийомів і засобів для художнього пізнання людини в нових реаліях її буття. Митець володів даром органічного підпорядкування художньої структури твору ефективному емоційному «самовираженню» характерів, які в процесі сюжетного дійства розкривають глибинні психоемоційні — на рівні інтуїтивного, підсвідомого — імпульси-реакції на свої вчинки й на вчинки інших. Письменник не прийняв народницького етнографізму й побутового реалізму своїх попередників, а набував необмеженої свободи у творенні таких сюжетних колізій, завершення яких майже неможливо передбачити. Його герої в переважній більшості «не чекають» на схвалення чи на осудження своєї поведінки, бо діють в екстремальних морально-психологічних ситуаціях, які свідомо витворює письменник. Вони воліють бути незалежними від натовпу, юрби, суспільної моралі, різного роду умовностей, приписів і обов'язковостей тільки тому, що йдуть за внутрішнім покликом бути вільними, а не рабами.

Майстерність художника виявилася передусім у творенні конфліктів, що випробовують героїв на моральну витривалість, збереження, на відстоювання свого «я». Чи вистачить сил у людини зупинитися, зазирнути в темні глибини свого непізнаного «я», своїх інстинктів і жадань? Чи може людина бути «чесною з собою» в таких ситуаціях, коли, здається, від неї вже нічого не залежить? Як розв'язати конфлікти між розумом і серцем, між свідомістю та інстинктом, між обов'язком і почуттям?

Уже в п'єсі «Дисгармонія» (1906) В. Винниченко порушує проблему внутрішнього вибору, точніше — внутрішнього роздвоєння особистості, яка розпинає себе на ідейному хресті суспільного обов'язку. У цьому розділенні ідеального та реального людини і її долі — сутність етичного конфлікту в творчості В. Винниченка. Письменник наголошує, що людина повинна знайти в собі сили для протидії жорстоким обставинам, вона одна відповідає за свої вчинки, й тільки вільна внутрішньо особистість здатна знайти гідний вихід із соціально-морального конфлікту. І ніхто не повинен чинить насильство над людиною. Нема такого бога, якому слід віддати на заклання душу, вважає герой п'єси «Великий Молох» (1907).

В. Винниченко усвідомлював, що український театр треба європеїзувати — надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію... Розумів це й М. Садовський, який взяв у роботу п'єсу драматурга «Брехня» (1910). Проблема інтелігенції, яку порушив автор, цікавила тогочасну публіку. На сторінках «Української хати» з'являється такий відгук на постановку п'єси: «Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інтелігенції, й вона обізвалася й почала ходити в «Український театр». Цього раніше не бувало. З часу постави «Брехні» ми можемо рахувати нову еру в історії нашого театру. «Брехню» вважаємо тараном, яким пробито дорогу для літературних драм, для серйозного репертуару і разом з тим — першим кроком трупи М. К. Садовського в ролі пропагатора і толкователя дійсного театрального мистецтва».

Драми В. Винниченка відіграли принципово важливу роль у культурному відродженні українського народу. І формою, і змістом вони творили своєрідну, національно новаторську драматургію в річищі новітніх течій європейської драми, яку на той час репрезентували Г. Ібсен, А. Чехов, М. Метерлінк, К. Гауптман, А. Стріндберг. Талановитий драматург переакцентував тематику своїх п'єс на дослідження людської особистості, на морально-психологічне випробування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого «я», своїх принципів і прагнень. У ці роки були написані, крім «Базару» й «Брехні» (1910), п'єси «Співочі товариства» (1911), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Дочка жандарма» (1912), «Натусь» (1912); у 1913 р. з'явилися «Молода кров», згодом — «Мохноноге», «Мементо», «Гріх», «Кол-Нідре», «Над», «Великий секрет», «Пророк» (остання була надрукована лише після смерті автора).

Але чи не найбільший успіх випав на долю п'єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Вона вперше була опублікована у «Літературно-науковому віснику» (1911, кн. VI). Ознайомившись з п'єсою, театральний критик львівського тижневика «Неділя» М. Данько пророкує їй щасливу сценічну долю: «П'єса на українській сцені мусить мати цілком заслужений успіх». На жаль, перша світова війна ускладнила її шлях на українську сцену. Але вже сезон 1917 р. «Молодий театр» Леся Курбаса відкриває постановкою драм «Чорна Пантера та Білий Ведмідь» і «Базар». За кордоном найбільший успіх зажили теж ці п'єси. Театри Німеччини, Голландії, Швейцарії, Чехословаччини, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії, Сербії, Хорватії, Данії, Норвегії, Швеції та інших країн із великим зацікавленням брали до свого репертуару драми В. Винниченка. Та, на жаль, ця велична сторінка української драматургії залишається недослідженою. Має рацію один із найавторитетніших дослідників спадщини письменника Г. Костюк, коли узагальнює: «Ні одна п'єса ні одного українського драматурга за всю історіїо української літератури не може похвалитися такою сценічною біографією».

Письменник художньо «освоював» гострі соціально-політичні й моральні проблеми передреволюційної доби. Революційна діяльність не сприяла творчості. І хоча збагачувала новими темами й характерами героїв, проте й не дозволяла належним чином опрацьовувати витворене. Так, п'єсу «Панна Мара» він написав у поїзді, коли їхав до Петрограда на переговори з Тимчасовим урядом. Один із найдискусійніших романів «Чесність з собою» (1911) з'явився внаслідок двомісячного «самоув'язнення» у львівській квартирі Левка Юркевича. Негативно впливали на самопочуття письменника, на творчий процес часте перебування на чужині, постійні нестатки, переїзди, арешти, мінлива політична атмосфера в Російській імперії. Особливо вразила його поразка революції 1905—1907 pp. Письменник зосереджується на психологічному вияві егоцентричного індивідуалізму. У його творчості посилюється інтерес до біологічних та сексопатологічних мотивів, домінує тема честі, зради, підлості, стихійного, імпульсивного вияву темних, захованих у підсвідомості інстинктів. Він наполегливо шукає ідейно-естетичний «еквівалент» для виявлення морально-етичного кодексу; «чесність з собою».

Великим досягненням В. Винниченка-художника є психологічне відтворення духовного краху людини, яка беззастережно віддала себе революційній діяльності й втратила морально-етичні орієнтири нормального буття. Герой його роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1918) Михайлюк, «знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолог», вважає, що «революціонери подібні до нічних метеликів» — «багато їх з помнятими, поламаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла».

Що лишається їм, цим «нічним метеликам», які в пориванні до революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати на себе маску бездумності й моральної вседозволеності?

Яків Васильович Михайлюк — цей «кирпатий Мефістофель» — навчився хитрувати, ховати своє хиже єство за маскою безтурботності, свідомо продає себе переможцям і цинічно насміхається над своїми колишніми товаришами по революційній боротьбі. Цей патологічний егоцентризм «підпільників», який помітив і відтворив іще Ф. М. Достоєвський, і тривожить В. Винниченка. Тому така прицільна його увага до того нового суспільного середовища, яке витворилося внаслідок революції 1905—1907 pp. і яке майстерно зобразив письменник у романах «Рівновага» (1912), «По-свій!» (1913) та «Божки» (1914). Різні соціальні типи відкриваються внаслідок безжалісного, психологічного аналізу нових суспільних сил в Україні. Це поміщики-українофіли (Аркадій Микульський), націоналісти-«відродженці» (Водосвятський, Ганжула), революціонери-ренегати (Піддубний), народники-культурники (Модест Микульський), промислові та аграрні буржуа (Анатоль Микульський і Никодим Стельмашенко).

Ідейний і моральний розклад буржуазного суспільства, яке «поглинає» душі недавніх ідеалістів, обурює письменника, бо на його очах деморалізується українське суспільство, відкриває своє справжнє обличчя легендарний революціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжествує перемогу над українським національним відродженням (роман «Хочу»). Тому так дратівливо зреагував В. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман В. Винниченка «Заповіт батьків», бо не міг сприйняти безжалісного розвінчання моральної деградації соціалістів-революціонерів. Згодом, у період національних змагань 1917—1920 pp., письменник з болем переконається, в яку морально-психологічну прірву може «кидати» людину політика.

У період написання п'єси «Між двох сил» (1900), перебуваючи на Княжій Горі, і, здавалося б, щасливою долею «приречений» на творчість, він не заспокоюється, бо вже остаточно «захворів» на політику, і йому несила спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке переконання В. Винниченка-соціаліста, тільки вони, перековані, чесні, морально чисті соціалісти повинні творити нову Україну.

Далі він зрозумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед спролетаризованих мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмана Скоропадського та його спільників.

Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винниченко — голова нового уряду Української Народної Республіки — Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавська влада ті інтереси топче. Члени Директорії — патріоти, «але тільки патріоти. Вони не революціонери». Усвідомлює, що історія щастя рідного народу не твориться, зате в історію страждань записано вже чимало сторінок.

Незабаром письменник вирушає за кордон начебто для участі в міжнародній соціалістичній конференції, але зупиняється в Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до праці, але його думки повсякчасно в Україні. Літо й осінь 1919 p., зима й весна 1920-го — плідні творчі періоди в його біографії. Пише повість «На той бік», тритомну мемуарно-публіцистичну працю про українську революцію «Відродження нації», а головне — поринає в політичну еміграційну діяльність. Вітає встановлення диктатури пролетаріату в Угорщині, обмірковує можливість соціалістичної революції в Західній Європі, виважує, що робити: віддатися улюбленій творчій роботі, жити в спокої, у злагоді з собою, чи знову зайнятися політикою, наштовхуючись на образи й непорозуміння, на непевність і нещадне вимотування нервів і здоров'я? І знову політик перемагає художника.

Його захоплює ідея легального повернення в Україну з метою компромісної співпраці з радянською владою. Свідомо готується «йти на всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання», жертвує затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої праці — аби лише була з того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується й тому, щоб своїм прикладом заохотити інших, переконати в необхідності будувати нову Україну. Письменник 24 травня 1920 р, виїздить до радянської Росії. Розпочинається та Голгофа, яку передбачав В. Винниченко, яка увібрала в себе й листи до В. Леніна з викладом своїх позицій, домагань, і перших розчарувань та образ, зустрічі з Л. Каменєвим, Л. Троцьким, Г. Зінов'євим, Г. Чичеріним, К. Радеком.

Досвідчений політик, він одразу ж помічає, що стихія «єдинонеділимого» мислення не хоче прийняти федерації, союзу рівних і самостійних членів, хоча вона й відповідає духові, интересам і меті вимріяного ним ідеалу комунізму, усвідомлює, що віра в комунізм... стала тьмяною, сіренькою, віддаленою від реальностей боротьби.

Особливо небезпечні наслідки революції В. Винниченко бачить в Україні. Саме тому, що, передусім, там революція здійснюється військовими силами, селянство в загальній своїй масі починає вороже ставитися до «комунії», організовується у повстанські загони, збройно виступає проти реквізицій хліба і карних експедицій. Українська інтелігенція розчарована непослідовною політикою українського радянського уряду, який на словах проголошує українську державність, а насправді проводить курс на централізацію, на «єдинунеділиму». У цій ситуації, доходить висновку письменник, йому не залишається нічого іншого, як виїхати з України знову за кордон, на чужину, а найприкріше — знову потрапити до табору реакції, контрреволюції. Бо лишатися та увійти до складу уряду Української Радянської Республіки — означає проводити приховану русифікаторську політику, тобто взяти на себе разом із іншими керівниками партії та уряду відповідальність за цей політичний курс.

23 вересня 1920 р. В. Винниченко з почуттям туги й водночас хвилюючої радості — передчуттям творчої роботи — офіційно виїздить за кордон і більше в Україну не повертається. 1933 р. він зізнається: «Причиною мого розходження з партією була національна політика партії того періоду...» Підкреслимо: «того періоду», періоду 1920 р. Звісно, були й інші обставини. Як суб'єктивні, так і об'єктивні. Але пам'ятаймо, читаючи і «Несвоєчасні думки» М. Горького, листи В. Короленка до А. Луначарського, щоденник І. Буніна «Окаянні дні» та інші свідчення цієї важкої, трагічної епохи, що революція й громадянська війна перекреслили ідеальні сподівання частини інтелігенції і не тільки її. Та ім'я письменника в Україні ще популярне близько п'ятнадцяти років: друкуються його твори, досліджується його спадщина. У 1924—1928 pp. «Рух» видає «Зібрання творів» В. Винниченка в 23 томах; в 1930—1932 pp. «Книгоспілка» готує до друку «Зібрання творів» у 28 томах, багато оповідань і повістей українською та російською мовами виходять у Києві, Харкові, Москві, Ленінграді...

Жоден український письменник першої третини XX століття не мав такої величезної слави, такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як В. Винниченко. Його творчість майже до 1933 р. вивчали у школі, популяризували, досліджували як факт історії української літератури та непересічне явище тогочасного літературного процесу. Але в кінці 20-х — на початку 30-х в Україні набувають розмаху репресивні акції проти інтелігенції, колишніх членів інших політичних партій, української православної автокефальної церкви. Не витримують ідеологічного та морально-психологічного терору М. Хвильовий і М. Скрипник. В. Винниченко у вересні 1933 р. пише відкритого листа до Політбюро КП(б)У, в якому звинувачує Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу.

Цей лист викликав різке заперечення на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 року. В. Винниченка тепер називають «старим вовком української контрреволюції», його гонорари за видання конфіскуються спеціальною ухвалою Наркомфіна СРСР, а самі книги вилучають із бібліотек...

Різке відлучення од України пережив тяжко, з нервовим потрясінням, бо зрозумів, що шлях йому в Україну закритий доти, доки в СРСР пануватиме сталінський режим. Позбавлений будь-яких постійних матеріальних коштів на щодень, він шукає засобів для забезпечення свого життя. Купує стару садибу в окрузі міста Канн, відновлює її майже власними силами, розводить сад, город. Багато часу витрачає на фізичну працю, на здобування шматка хліба. Намагається так унормувати свій час, щоб викроювати кілька годин для творчої праці. Самодисципліна Винниченка вражає, творча активність захоплює. За все життя написав він понад сто оповідань, п'єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації» (понад 70 друкованих аркушів), двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (один із них незавершений). До речі, одинадцять великих творів В. Винниченко написав (1926—1927) за кордоном. Після смерті письменника в його архіві залишилися невідомі читачеві романи «Поклади золота», «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938), «Слово за тобою, Сталіне!» (1949—1950), низка оповідань, п'єс та сценаріїв, обсягове листування, збірка його малярських творів «Щоденник» за 1911—1951 pp. З-поміж недописаних творів — роман «Хмельниччина», серед нездійснених задумів — «Монографія визволення», «Роман боротьби», «Хроніка великого зрушення». Це орієнтовні назви майбутнього, запланованого ще на початку 20-х років «Роману мого життя» чи мемуарно-історичної «Хроніки українського відродження» (з доби останніх 50 років).

На сьогодні за кордоном і в Україні з'явилися друком два романи В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» і «Поклади золота», п'єса «Пророк», оповідання, два перших томи — з шести — «Щоденника».

Роман «Слово за тобою, Сталіне!» закінчується викладом на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) героєм Дев'ятим нової соціально-політичної доктрини — доктрини трудової колектократії. Заради цієї сцени, заради проголошення концепції «визволення трудящих од експлуатації і визволення світу від страхіття війни», по суті, й писано цей останній у творчій біографії письменника роман. Автор виходив із раціональних засад, бажаючи ще раз, після книги «Нова заповідь», звернутися до людства з ідеєю колектократії, яку він виношував багато десятиліть. Як відомо, перші концептуальні начерки ідеї вільної праці зустрічаються в романі «Хочу», в якому інженер Петро Сосненко осмислює систему конвеєрної роботи американця Тейлора і намагається протиставити їй свої погляди на творчу працю вільної людини. Через двадцять років ці ж думки, але в систематизованішій формі, викладає Жан Рульо — герой роману «Нова заповідь» (1932—1948), який з'явився друком українською мовою 1950 р. (уперше побачив світ у перекладі французькою).

Новий роман «Слово за тобою, Сталіне!» був для втомленого роками й безуспішною боротьбою за «мир без бомб і барикад» автора ще однією спробою, як він писав у «Щоденнику» 19 червня 1950 p., «навести напівбожевільне суспільство на інший шлях погодження змагання».

Звичайно, В. Винниченко розумів, що подібного засідання Політбюро не могло бути — ніхто не наважився б сказати Сталінові бодай соту долю того, що вкладає в уста Дев'ятому письменник. Але він вибудовує цю художню модель реальності для того, щоб апелювати до свідомості тих, хто ще п'ять років тому змінив політичну карту світу, чий міжнародний авторитет після розгрому фашистської Німеччини значно зріс. Можна припускати, що письменник плекав надію заінтригувати Сталіна ідеєю трудової колектократії й устами Дев'ятого проголошував те, що виношував у собі й що, на його переконання, було тим найменшим компромісом, на який міг би піти вождь. Він пропонує Сталінові новітню роль Месії, сподіваючись, що заімпонує непомірно честолюбному тирану, культ якого надзвичайно розрісся. Задум В. Винниченка виявився наївним.

Письменник не раз переживав етапи душевного ослаблення, емоційного знесилення, а в даному випадку — тим паче слід було чекати таких напливів розчарування і сумнівів. Мав за плечима 70 років життя, життя важкого, з працею, яка виснажувала не лише фізично, а й кидала не раз у прірву глибоких сумнівів.

Безперечно, ідея миру на Землі була визначальною в цьому творі і, зрозуміло, основним стимулом несамовитого творчого марафону. Але, крім пережитого письменником розчарування наслідками своєї праці, були й інші сумніви. В. Винниченко сумнівався в естетичній вартості роману, не без підстав вважаючи, що ідейний, пропагандистський аспект приглушив необхідну мистецьку розкриленість твору. Саме тому митець жанрово уточнює цей твір — «політична концепція в образах», саме тому в процесі перекладу французькою мовою занотовує: «Все більший і більший сумнів: чи не жертвую я літературою, мистецькою стороною ради ідейної, пропагандивної».

У романі справді логіка мистецтва перебуває під контролем наперед заданої ідеї колектократії, ідеї миру без бомб і барикад. Саме ця ідея підпорядкувала розвиток характерів героїв твору, вона диктувала розвиток сюжету, залишаючи досить мало простору для вільного — у межах романного життя — розгортання характерів і подій.

Та головна й щоденна його печаль і турбота — майбутнє України. У щоденному подоланні нестатків його не полишає надія на завершення свого складного, драматичного, сповненого помилок і гірких розчарувань життя в Україні. Вже напередодні смерті, 1950 року, він звертається до української еміграції, роз'єднаної різними течіями, із запереченням поширеної на Заході думки щодо існування української держави тільки в еміграції, тільки «морально», тільки під прапором державності, який тримають дві чи три невеличкі групки людей, котрі називають себе «урядами»: «Українська держава і державність на Україні є. Ні відмовляти їй, ні творити нема потреби. Тридцять років тому її виборов, відновив і створив український народ. За неї він тридцять років не переставав і не перестає боротись, за неї він ніс і несе там, на Україні, величезні жертви своїми кращими синами, замученими по тюрмах, таборах, каторгах».

Із цим спраглим переконанням видатний письменник та політичний діяч В. Винниченко відходить із життя.

Понад п'ятдесят років його ім'я було під ідеологічною забороною, його книжки знищували, лише поодинокі примірники затаєно німіли в спецфондах; його п'єси не допускалися на сцену. На жаль, повернення творчості Володимира Винниченка до українського читача відбулося з непоправним запізненням. Повернення запізніле, але необхідне, бо без його творчості немислиме духовне життя України першої половини XX ст.

bigmir)net TOP 100