Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії, життєписи, творчість

Гнат Михайличенко

(1892 — 1919)

На главную
Біографії, життєписи, творчість

Г. Михайличенко народився 27 вересня 1892 р. в с. Студенок (Миропілля) Курської, а нині Сумської області в селянській родині. Після місцевої двокласної школи вступає до Харківського землеробського училища. Тут захоплюється підпільною літературою, відкрито виявляє свої атеїстичні погляди. Мобілізований під час імперіалістичної війни, втікає в травні 1914 р. з армії і повністю віддається революційній діяльності. Після Лютневої революції Г. Михайличенко став одним із керівників партії есерів (голова харківського губкому, член ЦК УПСР), очолив її ліве крило, з якого утворилася партія боротьбистів.

Після встановлення радянської влади активно співробітничає з нею, очолює редколегію першого українського радянського літературно-художнього часопису «Мистецтво», сприяє виходу в світ журналу «Музагет». У травні 1919 р. його призначають першим наркомом освіти УРСР. 20 листопада цього ж року розстріляний денікінською контррозвідкою.

Його літературні спроби почалися в харківській в'язниці. Тут було написано перше оповідання «Погроза невідомого» (1916) — про психічний стан засудженого до тяжкого покарання юнака, з правдивим відображенням реалій аж до примарних напів'ясновидінь. 1916 роком датований також етюд «Тюрма» та пригодницька повість з дореволюційного життя підпільників «Історія одного замаху».

Загалом новелістику Г. Михайличенка можна поділити на два основних цикли, що творилися паралельно: «Місто» й «Лірика». Новели першого циклу («Дівча», «Повія», «Старчиха», «Місто» та інші) — це фрагменти емоційно зображеної мозаїки суспільного життя в період між Лютневою революцією та жовтневим переворотом. Ліричного героя цих творів проймає почуття зболеності за принижених і ображених людей, найнижчих представників суспільної ієрархії. У циклі «Лірика» («Зацвіла моя Люба», «Поцілунок», «Кольорові аркушики», «Огонь моїх очей», «Дівчина») — здебільшого особисті переживання й настрої у час сибірського заслання та пізнішого підпілля: туга за рідним краєм, терпкий біль нерозділеного юнацького кохання.

Але мала проза Г. Михайличенка привертала увагу критики 20-х років не так тематикою й проблематикою, як своїми жанрово-стильовими особливостями. У ній найвиразніше в літературі тої пори відбилося своєрідне поєднання «старого» реалістичного письма та «революційних» романтично-імпресіоністично-символістських пошуків. Шкіци, новели, новелетки, ескізи, з чого починали майже всі молоді прозаїки, як і «телеграфний» стиль з уривчастими, однослівними реченнями, звуконаслідування, насиченість образами-символами — все це чи не в першого зустрічаємо у Г. Михайличенка.

На перехресті гострих полемік початку 20-х років постав «Блакитний роман» Г. Михайличенка — твір і сьогодні багато в чому загадковий, «зашифрований» для дослідників. Опублікований він посмертно в журналі «Шляхи мистецтва». 1921. № 1. (Певна річ, слово «роман» у заголовку несе не жанрове, а етичне навантаження.) Радше це алегорична повість у восьми новелах-притчах («Інтродукція», «Палала червона заграва», «Аорист», «Блакитні душі» та ін.), які містять найширший спектр символічних образів, що в основному й спричинилися до полярно дискусійних оцінок твору.

Так чи інакше, уважне вивчення творчості письменника чіткіше освітлює проблему такого досить примітного і в українському літературному процесі першої чверті століття всеєвропейського явища, як символізм.

Автор «Блакитного роману» цілком органічно почувався в річищі подібних стильових спрямувань, друкувався в «Музагеті» (1919), що був, фактично, органом символістів, першим, як зазначалося, спробував експериментувати в пошуках синтезу художньої модерністської форми й реалій тогочасного суспільного життя в Україні.

Найповнішим виявом цих творчих засад і можна вважати «Блакитний роман» з усіма типовими символічними ознаками: поетичний, аж до музичності, ритм оповіді; насиченість віддаленими історичними ремінісценціями, постійні ліричні відступи з імпресіоністичним забарвленням. Все це, виступаючи на перший план, приглушує, розчиняє в собі звичну для реалістичного сприйняття фабулу твору. Вдавшись до відображення складних політичних подій в Україні 1917—1919 pp., Г. Михайличенко (можливо, ще й через непевність своєї тогочасної «підпільної» безпеки) й додатково «зашифрував» і персонажів, і саму ситуацію. Все це й поклало на твір знак сюжетної нерозгаданості.

Знаючи біографію письменника, неважко зрозуміти, що остання частина-новела твору («Посвята») — то звернення до свого народу, сповідь автора, можливо, в передчутті трагічного завершення всіх прагнень молодої душі (загинув 27-літнім): «Останній свій погляд тобі я присвячую... В блакиті твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прийдешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я тобі присвятив...». З таким щирим зізнанням він і пішов із життя, полишивши в рукописах більшість написаного (зокрема й «Блакитний роман»).

Сам же символізм, лише відлунням пройшовшись в українському мистецтві, поступився місцем імпресіонізму та романтизму, які невдовзі зазнали насильницького потопту, вчиненого адептами соціалістичного реалізму. Тоді ж, на початку 20-х, символізм у поєднанні з імпресіонізмом та романтизмом утворював колоритне явище — орнаментальну прозу. З легкої руки М. Хвильового вона набула досить широкого побутування, охопила своїм впливом новелістику О. Копиленка, А. Головка, П. Панча, І. Сенченка та інших молодих новобранців української прози.

bigmir)net TOP 100