Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з давньої української літератури

Література Київської Русі. Історичні умови

Реферат

На главную
Реферати з давньої української літератури

Історія східних слов'ян своїм корінням сягає в глибоку давнину. Археологічні дослідження довели, що в східних слов'ян уже в перші століття нашої ери була високо розвинена культура. Про східних слов'ян, називаючи їх антами і росами, говорять іноземні писані пам'ятки ще з перших століть нашої ери. З розвитком класового суспільства східнослов'янські племена злилися в єдину давньоруську народність.

Суспільним ладом східних слов'ян був общинно-родовий лад, який перебував тоді уже в стадії розкладу. В VI—VIII ст. визначився перехід від первісного общинно-родового ладу до феодальних відносин, які в IX ст. стали панівними.

В основі феодалізму лежала феодальна власність на землю, наслідком чого було закріпачення сільського населення — перетворення колись вільного смерда в закріпаченого селянина. Феодальний лад характеризувався класовою боротьбою між феодалами і пригнобленим селянством.

У другій половині IX — на початку X ст. складалася велика давньоруська держава — Київська Русь; територія її в X ст. простягалася від Прибалтики на півночі до причорноморських степів на півдні, до Карпатських гір на заході й до Оки і Волги на сході. Зростання її супроводилось частими війнами з Візантією і з кочовиками, що приходили зі сходу (печенігами та ін.).

Київська Русь у другій половині X ст., за князювання Володимира (близько 978—1015), досягла значного політичного і культурного розвитку.

Панівні класи прийняттям християнства намагались ідеологічно закріпити, виправдати феодальний лад, утвердити існування класу панівного і класу підлеглого.

Панівним класом у Київській Русі були феодали: князі і бояри («нарочиті мужі»). Народна маса складалася головним чином з феодально залежних і вільних землеробів («закупи», «холопи», «смерди») та з міських ремісників.

Розвиток феодальних відносин зумовив зростання міст, торгівлі, ремесла. Стародавня столиця Київської Русі — Київ, «мати городів руських», — стояла на схрещенні торговельних шляхів зі сходу, заходу та півдня. Поступово столиця забудовувалася «золотоверхими» церквами і теремами князів і бояр, кам'яними спорудами, які викликали подив чужоземців. За часів князювання Володимира у Києві було збудовано одну з перших кам'яних церков, так звану Десятинну, облицьовану мармуром і оздоблену мозаїкою, вперше заведено на Русі школи. Володимир, як говорить про це Початковий літопис, «нача поймати у нарочитые чади діти, и даяти нача на учение книжное» (почав брати дітей у знатних людей і віддавати їх у книжну науку).

Згодом, за часів, коли княжив син Володимира Ярослав (роки князювання 1019—1054), прозваний Мудрим, ще ширше було розгорнено будівництво Києва. Навколо міста зведено вали, споруджено Золоті ворота, збудовано великий храм — Софіївський собор, який в основному, незважаючи на пізніші перебудови і добудови, зберігся до наших днів. Київська «Софія» — визначна пам'ятка архітектури, яка свідчить про високий розвиток культури, техніки будівництва і мистецтва в Київській Русі. Подібні пам'ятки XI ст. збереглися і в інших містах Київської Русі — в Чернігові, Новгороді, Володимирі, Полоцьку. Високого рівня досягли в Київській Русі художні промисли. Вироби київських і новгородських ювелірів, різьбярів на кості, зброярів та гончарів і досі викликають подив своєю витонченістю і майстерністю виготовлення.

В XI ст. Київська Русь у культурному відношенні посідала визначне місце серед інших держав Європи.

Київська Русь мала зв'язки з Візантією, Угорщиною, Польщею, Німеччиною, Чехією, Францією, Скандінавськими країнами, Закавказзям і Середньою Азією. Високий ступінь економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі, а також і прийняття християнства сприяли розвиткові писемності. З'явилися перші книги, переважно богослужебні, необхідні для церковних відправлень.

Найдавнішою з книг, що збереглися до наших часів, є «Остромирове євангеліє», переписане в Києві у 1056—1057 pp. на замовлення новгородського посадника Остромира. Це рукопис великого формату, писаний крупним письмом, так званим уставом, і прикрашений кольоровими малюнками та візерунчатими заставками.

Крім «Остромирового євангелія», було написано два так звані Святославові «Изборники» (1073 і 1076) — книги переважно церковно-релігійного змісту, в першій з яких, проте, містився матеріал з питань риторики та теорії словесності.

За часів Ярослава з його ініціативи в Києві створився гурток переписувачів і перекладачів «от грек на словеньскый язык». Виготовлені цим гуртком книги, а також і інші Ярослав збирав у бібліотеці при Софійському соборі. Чимало книг зберігалося також у Києво-Печерському монастирі, що був заснований у другій половині XI ст.

Значна кількість цих книг загинула ще під час феодальних воєн, нападів кочовиків (печенігів, половців), татарської навали XIII ст. Але й ті, що збереглися, свідчать про високу культуру й талановитість східних слов'ян і мають велике пізнавальне значення.

Як це видно з археологічних знахідок останнього часу, писемність була поширена не тільки серед феодалів, а й серед інших верств суспільства. Свідченням цього, зокрема, є знахідки, виявлені під час розкопок у Новгороді в 1951 p., — берестяні грамоти, найдавніші з яких припадають на XI ст. Серед них — приватні ділові листи, записи боржників тощо.

Процес дальшого розвитку феодалізму, зміцнення великих землевласників, зростання економічного й політичного значення окремих міст, які перетворювалися на самостійні політичні та культурні центри, все це зумовило роздроблення Київської Русі у другій половині XII ст. Утворилися самостійні князівства: Новгородське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке та ін. Деякий час Київ ще зберігав колишній авторитет столиці. Проте внаслідок міжусобних князівських воєн Київ зазнав руйнувань у 1169 і 1203 pp. З того часу він втратив колишнє своє політичне значення центра державного життя.

Але й за часів занепаду політичного значення Києва культурні традиції Київської Русі ще зберігалися. Тому літературу феодально роздробленої Русі XII—XIII ст. слід розглядати як продовження і розвиток цих традицій.

Протягом XI — початку XII ст. Київська Русь мала розвинену і різноманітну літературу. Її основою була певною мірою усна народна творчість. Ще задовго до виникнення писемності східнослов'янські племена створили велику та багату усну поезію, джерелом якої була праця, а найстарішою формою — пісня, що виростала з трудових процесів і виконувалася колективно. «З давніх-давен, — говорив О. М. Горький, — фольклор є невідступним і своєрідним супутником історії».

Значним поштовхом для розвитку народної поезії був перехід від господарства, яке «присвоює», використовує без переробки засоби до існування, що їх людина знаходить у природі, до господарства, яке «виробляє» засоби до існування. На основі пам'яток давньої руської літератури (літописи, «Слово о полку Ігоревім», церковні писання та ін.) і свідчень іноземних письменників, а разом з тим із записаних у пізніші часи пам'яток фольклору можна скласти уявлення про поетичну творчість часів родового ладу і раннього феодалізму, коли основною формою виробництва було хліборобство.

Елементи усної народної творчості цієї епохи збереглися в пізнішій обрядовій поезії, яка пов'язана з хліборобським календарем: первісні форми пізніших колядок, веснянок, купальських пісень утворювались саме тоді, на початку історичної епохи. Особливого значення набували види народної творчості, пов'язані з обрядами прийняття до роду і з культом предків, поезія весільних і похоронних обрядів.

Анімістичний світогляд викликав появу релігії, яка є фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними в їхньому повсякденному житті, відображенням, в якому земні сили прибирають форму надприродних. Так виникли образи добрих і злих «духів» — від русалок (первісне їх значення — втілення «душ» померлих людей), лісовиків і домовиків до богів, що уособлювали стихії, сонце, вітер, грім (Даждьбога, Стрибога, Перуна та ін). З часом міф іноді перетворювався на фантастичну казку: багато пізніших казкових образів виникли, безперечно, за часів цієї дохристиянської доби. Звідти ж походять казки так званого тваринного циклу — перетворення колишніх зооморфічних міфів. Залишки найдавнішої магічної поезії довго зберігались у формі замовлянь («заговорів»), хоч більшість цих творів вже набула християнського забарвлення. З давніх-давен існують також прислів'я, приказки, які зустрічаються в найдавніших писемних пам'ятках. З часів свого виникнення фольклор, як і вся взагалі духовна діяльність людей, пов'язаний був з практичними потребами людини. «Виробництво ідей, уявлень, свідомості з самого початку безпосередньо вплетене в матеріальну діяльність і в матеріальні стосунки людей, в мову реального життя. Утворення уявлень, мислення, духовні стосунки людей є тут ще безпосереднім породженням матеріальних відносин людей». (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 3, с. 23.)

У міру дальшого розвитку суспільства зростав інтерес до минулого. Створювалися історичні перекази, що передавалися усно від одного покоління до другого. Пам'ять про славне минуле жила в народних піснях та переказах. Деякі з усних народних творів найдавнішої доби збереглися у дуже зміненому вигляді аж до XIX ст., коли почалося збирання та вивчення усної народної творчості. Пам'ять про часи Київської Русі залишилась, наприклад, в українських колядках. Героїчні пісні, які створювалися і поширювалися староруськими співцями, знайшли свій відгук у великоруських «билинах». Виконавці цих билин — «сказителі», переважно селяни, часто згадують давню руську столицю — «славний Київ-град». Героїчні подвиги билинних героїв — «богатирів» — вершаться або серед південних степів — «широкого чиста-поля», де росте «ковиль-трава» чи запашний полин, або серед дубових лісів, яких не було на півночі. Можна гадати, що все це залишки колишніх героїчних пісень Давньої Русі. Імена князя Володимира, богатирів Добрині, Альоші Поповича зустрічаємо в пам'ятках стародавньої писемності. Основний зміст билин — боротьба руського народу проти його зовнішніх ворогів. У билинному епосі знайшла своє відображення і класова боротьба, що точилася в давній Русі. Славетним героєм билинного епосу є «селянський син» Ілля Муромець, який згадується також у пізнішій українській народній творчості. Про цього хороброго руського богатиря є й інші згадки. Так, наприклад, у XVI ст. дипломат Еріх Лясота під час перебування в Києві, як він це сам відзначив у своїх записках, оглядав у храмі Софії Київської нібито домовину Іллі Муромця, «славного богатиря», «про якого є багато переказів».

Можна твердити, що основою пізніших билин був стародавній південноруський епос; основні теми, образи і сюжети билин поширювались не лише в Київській Русі, а й у Новгороді і в Галицько-Волинському князівстві.

Після прийняття християнства в усній народній творчості утворилася своєрідна суміш язичницьких і християнських вірувань. Стародавні, язичницькі елементи фактично запанували над християнськими. Це відбувалося тим легше, що в обрядах християнської церкви залишалося багато елементів язичницької релігії. Християнські святі, так би мовити, «позичали» здебільшого тільки свої імена багатьом природним силам, яких обожувало стародавнє язичництво.

На літературі помітно позначився вплив найдавнішого фольклору, його стилістичних засобів, образів, навіть тем і сюжетів. У писемних історичних оповіданнях, зокрема в «Слові о полку Ігоревім», і навіть у суто релігійних легендах, створених церковниками, дуже легко побачити зв'язок з усною народною творчістю.

Література, тобто писемна творчість, часів Київської Русі відображала тогочасні події, створювала образи видатних діячів і частково була виразом загальнонародних дум і прагнень.

У громадському житті Київської Русі виразно розмежовуються інтереси панівної верхівки (князів, бояр, духовенства) і підлеглих їм верств. Оскільки творцями писемної літератури були тоді представники панівних класів, антагонізм класових інтересів лише частково відбився в пам'ятках, що дійшли до нас.

Ці пам'ятки поділялися на дві групи: пам'ятки літератури церковної (повчання, «житія святих» та ін.) і пам'ятки, створені світськими авторами — князями, дружинниками. Крім того, збереглися й такі, де елементи літератури церковної і світської переплітаються (літописи).

Мовою східних слов'ян була давньоруська мова. Літературні твори, а також державні документи писалися мовою, близькою до загальнонародної мови східних слов'ян.

Як довели українські вчені, писемність у Київській Русі виникла задовго до прийняття християнства, задовго до того часу, яким датовані давні пам'ятки, що збереглися і дійшли до нас. Писемність у її найпростіших, примітивних формах була відома, мабуть, ще «русам» антського періоду, тобто у VI—VIII ст. Чорноризець (чернець) Храбр зазначав, що в дохристиянські часи слов'яни писали «чьртами и різами».

У X ст., також ще до прийняття християнства, були перекладені в Київській Русі з грецької мови на мову давньоруську договори князів — Олега (907 і 911 pp.), Ігоря (944—945 pp.) та Святослава (972 р.) з греками. Болгаризми, які зустрічаються у згаданих перекладах, свідчать тільки про близькість староболгарської мови до мови руської. Загалом же ці переклади писані руською мовою.

Про високий рівень розвитку руської літературної мови свідчать такі стародавні пам'ятки, як, наприклад, «Руська Правда» (часів Ярослава Мудрого), «Поученіє» Володимира Мономаха, ряд творів проповідницького характеру, різні грамоти, ділові акти і особливо «Слово о полку Ігоревім».

З X ст., після прийняття християнства, в Київській Русі поряд з руською мовою існувала і так звана старослов'янська мова, яка вживалася переважно в церковній літературі.

Перше застосування старослов'янської мови, як і створення письма для неї, історичний переказ пов'язує з іменами двох староболгарських культурних діячів — Кирила та Мефодія. Цією мовою були перекладені книги, потрібні для відправлення християнських обрядів. Деякою мірою ця мова була зрозумілою і для східнослов'янських племен.

Морфологічний кістяк і словник мови вперше перекладених книг зберігалися довго непорушними, і, власне, тільки у фонетиці розпізнаються вже в найдавніших пам'ятках київського письменства східнослов'янські впливи (повноголосся, зникнення носових голосних та ін.). Старослов'янську мову поряд з руською засвоїла і оригінальна церковна література Київської Русі. Про те, що літературна мова часів Київської Русі грунтувалась на живій розмовній мові і виявилася здатною відображати події великого громадського значення, сприяти появі творів високої ідейної і художньої якості, яскраво свідчить «Слово о полку Ігоревім» — визначна пам'ятка, яка не має собі рівних у світовій літературі феодальної доби. Літературна мова перебувала тоді в стадії становлення і не мала ще єдиної граматично-лексичної системи.

bigmir)net TOP 100