Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з давньої української літератури

Літописи Київської Русі. «Повість временных літ»

Реферат

На главную
Реферати з давньої української літератури

Майже з самого початку виникнення писемності в Київській Русі почали записувати найвизначніші історичні факти. Записували їх або дуже стисло, або у вигляді розгорнутих оповідань («сказаній»). Пізніше ці записи були об'єднані і розміщені в хронологічному порядку.

Раннє виникнення літописання на Русі є свідченням високого культурного рівня, досягнутого давньоруською державою вже на початку її існування. Воно сприяло розвиткові літературної творчості. Ні в якій іншій країні літописання не стояло на такому високому рівні, як у Київській Русі. Ніякі інші народи світу не створили нічого рівного стародавньому літопису східного слов'янства.

Літописом зветься зведення (звід) у хронологічному порядку коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події. Є підстави гадати, що перше таке зведення було складене наприкінці XI ст. у Києві. Далі воно поповнювалось і продовжувалось до виникнення на початку XII ст. того зведення, яке починається словами: «Се повісти времяньных літ, откуду есть пошла Руская земля, кто в Киеві нача первіе княжити и откуду Руская земля, стала есть». «Повість» збереглася в багатьох списках. Найстаріші — це Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (перша чверть XV ст.). «Повість» відома нам у трьох головних редакціях. У кожній з них помітне різне ставлення до політики окремих князів — старших Ярославичів та їхніх синів. Перша редакція була зроблена близько 1113 р. для виправдання політики київського князя Святополка Ізяславича. За давньою традицією упорядником її вважається чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Друга редакція виникла в Києво-Видубецькому монастирі, заснованому одним із синів Ярослава — Всеволодом. Упорядником її був ігумен цього монастиря Сільвестр (закінчив свою роботу в 1116 p.). Він висуває на перше місце серед князів сина Всеволода — Володимира Мономаха, який вороже ставився до політики Святополка. Третя редакція датується 1118 р. Вона теж, як гадають, виникла у Видубецькому монастирі і відбивала прихильне ставлення автора до Володимира Мономаха. Отже, ясно, що різні редакції «Повісти» відображають різні напрями феодальних угруповань. Незважаючи на це, руське літописання було виявом народної самосвідомості. Русь прийняла християнство в його візантійській формі, і перед нею стояла небезпека підпасти під владу церковної ієрархії Візантії і тим самим під її державну владу, бо візантійська ієрархія була провідником політичних домагань імперії.

За Ярослава Мудрого, в часи зміцнення держави і зростання культури, ця небезпека не могла не усвідомлюватися як така, що суперечить державним інтересам руського народу. Для піднесення авторитету руської церкви Ярослав добився встановлення у Києві в 1039 р. вищої церковної організації — митрополії, спершу на чолі з митрополитом греком, а потім, у 1051 p., на чолі з митрополитом з руських — відомим проповідником Іларіоном. З тією ж метою він добився у Візантії канонізації двох своїх братів, Бориса і Гліба, убитих третім його братом — Святополком.

Для посилення опору ідеологічній експансії Візантії на Схід, в інтересах розвитку культури Київської Русі, з ініціативи Ярослава створюється найдавніший літописний звід, що увібрав у себе записи, окремі статті, перекази та легенди, які виникли раніше. Не можна більш-менш точно визначити склад цього найранішого літописного зводу. В усякому разі, він містив ряд статей церковного характеру, які мали завдання зміцнити ідею незалежності від Візантії, утвердження християнства на Русі та релігійної рівноправності руського народу з візантійськими християнами. В цьому найвизначнішому зводі викладалася і світська історія Русі значною мірою на підставі усних переказів, епічних народних пісень і легенд. Тут знайшло своє відбиття лексичне й образне багатство руської літературної мови. Великою мірою позначився і високий ідейний рівень першого узагальнюючого історичного твору стародавньої Русі, автори якого намагалися утвердити державний авторитет Руської землі як рівноправної з усіма іншими землями.

Літопис, починаючи з найдавніших часів, пройнятий високою ідеєю служіння рідній землі, піклуванням про її благополуччя, ревним захистом її честі й гідності. Літописець виявляє почуття любові до батьківщини, усвідомлює спільність всіх руських племен. У своєму патріотичному ставленні до Руської землі він зумів піднестись над дрібними, егоїстичними і скороминущими інтересами до рівня усвідомлення інтересів загальноруських. До цього спонукають його передусім завдання оборони Русі від зовнішніх ворогів, що посягали на її цілісність і єдність. Автор літопису відображає настрої передових суспільних верств Київської Русі. Свої думки про благо рідної землі літописець вкладає здебільшого в уста князів, іноді їх радників — «смысленных мужей» і, з свого боку, з доброзичливістю звичайно говорить лише про тих князів, які піклуються про свою вітчизну і, як Володимир Мономах, є «добрими страждальцями за Руську землю».

Заклики постояти за рідну землю, «поберечь» її, часто подані в літопису в прекрасній стилістичній формі, що відзначається словесною виразністю і художньою чіткістю мови. Ярослав Мудрий у своєму передсмертному заповіті, закликаючи дітей жити в мирі і любові, попереджає, що в противному разі загублять самі себе і «землю отець своих и дід своих, юже налізоша трудомь своим великым» (1054). Подібні висловлювання знаходимо і в Київському і в Галицько-Волинському літописах, які були органічним продовженням «Повісти временных літ».

Захист Руської землі нерозривно пов'язаний у літописі з усвідомленням рицарської честі й жаданням військової слави, що запалюють на подвиг і на боротьбу, а також з повагою до славних традицій батьків і дідів. «Поискати отец своих и дід своих пути и своей чести» — такий заповіт нащадкам і спадкоємцям від тих, хто своїми ратними подвигами зміцнював і звеличував Руську землю. Через весь літопис проходить настійна проповідь єднання князів у боротьбі проти ворогів.

Джерела літопису різноманітні. Літописець широко використовував історичні документи, оповідання сучасників певних подій, а про події свого часу часто розповідав те, що бачив на власні очі. Багато літописних оповідань мають своїми джерелами усну народну творчість, а також перекази та легенди, що виникали в князівському середовищі. Дещо йде від перекладної літератури (з біблійних книг, апокрифів, історичних хронік).

«Повість временных літ» починається вступом, в якому літописець прагне зв'язати історію руського народу із світовим історичним процесом.

Початкові сторінки історії Русі складаються в «Повісти» з відомостей про апостола Андрія, який по дорозі з Корсуня (давній Херсонес у Криму) до Рима відвідав Київ і Новгород, благословив київські гори і підніс на одній з них хрест як символ майбутньої ролі Києва в історії християнства на Русі. Далі викладені легенди про засновників Києва — Кия, Щека і Хорива та про їхню сестру Либідь, про воєвод Аскольда і Діра, про князя Олега, який ходив війною на Візантію і прийняв смерть від власного коня (цей сюжет розроблений у відомій баладі О. Пушкіна «Пісня про віщого Олега» та в наслідуванні їй С. Руданського). 945 р. датоване оповідання про смерть Ігоря від рук древлян і жорстоку помсту за це його дружини Ольги. Відгуки фольклорних переказів відчуваються також в оповіданнях про відважного князя Святослава, про Володимира і його бенкети, про прийняття християнства, боротьбу з печенігами тощо. Багато сторінок початкової частини «Повісти временных літ» дають уявлення про характер руської народнопоетичної творчості найдавніших часів, що має особливе значення, якщо зважати на відсутність тогочасних записів творів руської народної поезії. Ряд літописних оповідань, що належать до найбільш ранньої епохи руської історії, мають явно народнопоетичне походження.

Значна частина розповідного матеріалу літопису більшою або меншою мірою має всі ознаки поетичного викладу. Художня цінність цього матеріалу іноді дуже велика. Здебільшого він виникав незалежно від літопису і був використаний у ньому вже в готовому вигляді після спеціальної обробки літописних зводів, але окремо від літописного тексту цей матеріал до нас не дійшов, знайомитися з ним можна тільки з літописних зводів, чим і зумовлюється велика цінність літопису з історико-літературного погляду.

У дальших частинах «Повісти», присвячених Ярославу Мудрому, феодальним війнам XI ст., які вів Володимир Мономах, взагалі подіям, більш-менш безпосередньо відомим літописцям, оповідання ведеться переважно на основі їхніх власних спостережень.

Різноманітний матеріал об'єднується в літописному зводі своєрідною «філософією історії», яка, з одного боку, підносить феодальний лад, а з другого, ніби побоюючись за його міцність, наводить різні «перестороги» і «вразумлєнія» з неба, від бога, у вигляді незвичайних явищ природи (затемнення сонця, появи комет і т. ін.).

У літописі знайшла своє відображення внутрішня боротьба часів Київської Русі. Під 1068 р. розповідається про заворушення народних мас у Києві, що було викликано поразкою трьох князів Ярославовичів — Ізяслава, Всеволода і Святослава — під час їхньої битви з половцями на річці Альті.

Літописець прямо не висловлює свого ставлення до повсталих киян, але з усього видно, що він на їхньому боці насамперед тому, що причиною заворушення було намагання захистити Київську землю від степових ворогів, які спричинили до першого серйозного збитку руським силам.

Більш певну позицію займає літописець щодо селянського заворушення 1071 року під керівництвом волхвів, які виражали інтереси опозиційно настроєного селянства. У третій редакції «Повісти» під 1113 р. літописець повідомляв, що кияни після смерті князя Святослава і відмови Володимира Мономаха зайняти київський престол, розгромили двори тисяцького Путяти та лихварів. Київська знать пригрозила Мономаху, що, коли він буде упиратися, бунтівники підуть грабувати ще й невістку князя, його бояр і монастир. Тільки тоді Володимир погодився.

У розповіді про суперечки феодалів літописець бере сторону «великого князя» (київського): він — старший, і обов'язок інших феодалів — коритися йому. Тому літописець прославляє князя Ярослава, дуже прихильно ставиться до його внука Володимира Мономаха, сумує з приводу князівських міжусобиць, наприклад з приводу міжусобиці 1015 p., коли син Володимира Святополк убив своїх братів Бориса і Гліба.

Ще за часів Ярослава, в усякому разі наприкінці його князювання, руське літописання переходить від київської митрополії, де воно зародилося, до Києво-Печерського монастиря, що став центром давньоруської духовної культури й освіти, а на початку XII ст. — до Видубецького монастиря. При цьому редактори кількох літописних зводів аж до зводу, відомого під назвою «Повість временных літ», не тільки продовжують виклад подій руської історії на початку XII ст., а й доповнюють текст, що дійшов до них, новими матеріалами, зокрема взятими з джерел народної поезії. Природно, що зосередження літописання в Києво-Печерському монастирі не могло не спричинитися до внесення в літопис матеріалу, тісно пов'язаного з історією і долею самого монастиря, який прославився «подвижництвом» його засновників та ченців і книгописанням. Авторитет Печерського монастиря в очах літописця був дуже високим.

Що ж до загальних особливостей літописного стилю, треба зважити, що внаслідок різнорідності матеріалу, з якого склався літопис, не може бути й мови про його стилістичну єдність. Він значною мірою визначався жанром окремих літописних статей. Здебільшого літописний стиль відзначається стислістю, лаконічністю. Яскравим зразком такої стислості є хоча б оповідання про смерть Олега від свого коня: «И живяше Олег мир иміа ко всім странам, княжа в Киеві. И приспі осень, и помяну Олег конь свой, иже бі поставил кормити и не вседати на нь, бі бо въпрашал волъхвов и кудесник: «От чего ми есть умрети?» И рече ему кудесник один: «Княже! конь, егоже любиши и іздиши на нем, от того ти умрети» тощо. Ця лаконічність особливо відчувається в коротких, суто фактичних нотатках на один або кілька рядків. У поширених оповіданнях значне місце займає діалог, що вносить у виклад елементи драматизації. В тих місцях літопису, де розповідається про бої, виступають традиційні стилістичні формули військових повістей, як-от: «сступишася... бысть січа зла», «за руки емлющеся сечаху», «яко по удольем крови тещи» і т. п. Як зразок наведемо опис битви із Святополком: «Бі же пяток тогда, въсходящю солнцю, и сступишася обои, бысть січа зла, яка же не была в Руси, и за рукы емлюче сечахуся, и сступашася трижды, яко по удольемь крови тещи».

Порівняно багатослівні й риторичні літописні повісті житійного типу на зразок сказання про вбивство Святополком Бориса і Гліба. Це зумовлено і значною кількістю біблійних цитат, що найчастіше зустрічаються в тих частинах літопису, які цілком зв'язані з церковною традицією. Проте в інших випадках літописна риторика дає зразки справжнього поетичного натхнення. Ось, наприклад, похвала книгам, вставлена літописцем в записи 1037 р. у зв'язку з оповіданням про організацію Ярославом Мудрим перекладацької роботи: «Велика бо бываеть полза от ученья книжного: книгами бо кажеми (наставлювані) и учими есмы пути покаянью, мудрость бо обрітаем и вьздержанье от словес книжных. Се бо суть рікы, напаяюще вселеную, се суть исходищя (джерела) мудрости; книгам бо есть неищетная (незліченна) глубина: сими бо в печали утішаеми есмы; си суть узда въздержанью». Або посмертна похвала княгині Ользі: «Си бысть предътекущия (предтеча) крестьяньстій (християнської) земли, аки деньница пред солнцемь и аки зоря пред светом. Си бо сьяше, аки луна в нощи, тако и си в невірных человіціх світящеся, ки бисер в калі; кальни бо біша гріхом, неомовени крещеньем святымь... Си первое вниде в царство небесное от Руси; сию бо хвалят рустие сынове, аки началницю: ибо по смерти моляще бога за Русь».

Часто похвала супроводить згадку в літописі про смерть видатних історичних діячів, головним чином князів, причому поряд з описом душевних якостей вихвалюваної особи дається часто і опис її зовнішніх рис, її схематичний живописний портрет: «Бі же Ростислав мужь добль ратен, возрастом же ліп и красен лицемь и милостив убогым»; «бі бо Гліб милостив убогым и страннолюбив, тщание имея к церквам, тепл на веру и кроток, взором красен». У цих характеристиках, особливо в другій, відчувається рука церковника, для якого найважливіше — морально-релігійне обличчя померлого князя. Ця тенденція благочестивого княжника відбилася, наприклад, на характеристиці Ярополка (помер в 1086 p.). І зовсім інші якості підкреслюються в характеристиці Мстислава (помер у 1036 p.): «Бі же Мьстислав дебел тілом, чермен (червоний) лицем, великыма очима, храбор на рати, милостив, любяше дружину повелику, имінья не щадяше, ни питья, ни іденья браняше».

Цілком очевидно, що така характеристика могла виходити лише з відданого Мстиславу дружинного середовища.

Згадка про похід на половців і смерть князя Романа Святославича супроводиться ритмічним приспівом у стилі Боянової пісні:

И суть кости его и доселе тамо лежаща,
сына Святославля, внука Ярославля.

В описі князівського похорону звичайно згадується про плач рідні і люду. На похороні Олега «плакашася людие все плачем великим». Коли народ дізнався про смерть Володимира, — «плакашася по нем боляре акы заступника их земли, убозии акы заступника и кормителя».

Зберігаючи в церковних розповідях і в цитатах з біблійних книг лексику і форми церковнослов'янської мови, літопис в інших випадках ближчий до живої розмовної мови XI—XII ст. Це особливо виявляється у використанні літописцем прислів'їв і приказок. Літописець згадує про ходячі приказки: «Погибоша, аки обрі», «Біда, аки в Родні». Древляни, дізнавшись, що до них повертається Ігор за новою даниною, говорять: «Аще ся въвадить волк в овці, то выносить все стадо, аще не убьють его». Воїни Володимира сміються з радимичів, кажучи: «Пищаньци (що живуть по ріці Піщаній) Волчья хвоста бігають» (гра слів: «Волчий хвост» — прізвисько київського воєводи, який переміг радимичів).

«Повість временных літ» була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її переважно місцевим матеріалом. Так, у XII—XIII ст. виникли літописи Переяслава південного, Чернігівський, Володимирський (три зводи), Ростовський, Переяслав-Суздальський, що в свою чергу лягли в основу наступних літописних зводів. Всі пізніші обласні літописні зводи починалися «Повістю временных літ», яка в очах літописців була синтезом всієї давньоруської історії, і цим самим визначала їхній зв'язок з інтересами не тільки певної області, але й всієї Руської землі.

bigmir)net TOP 100