Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з давньої української літератури

Ораторське письменство

Реферат

На главную
Реферати з давньої української літератури

До найдавніших жанрів оригінальної літератури, що виникла на Русі в зв'язку з прийняттям християнства, належить церковна проповідь, яка розробляла основні догматичні і моральні положення нового християнського світогляду.

У проповідницькій літературі Київської Русі вирізняються дві основні групи: проповідь повчальна, проста за своєю побудовою і літературними засобами, пристосована до рівня малоосвічених, непідготовлених слухачів, і проповідь урочиста, побудована за всіма правилами візантійського церковного вітійства, розрахована на знать і взагалі освічених людей.

Одним з найвидатніших представників проповіді повчальної був відомий письменник середини XI ст., засновник Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський. Йому належить кілька коротких без будь-яких риторичних прикрас повчань до монастирської «братії». В цих повчаннях Феодосій вимагає від своїх слухачів, ченців Києво-Печерського монастиря, терпіння, покори, послуху, цілковитого зречення світу, постійного перебування в молитві.

Визначним зразком урочистого красномовства XI ст. є «Слово о законі и благодати» — твір священика, а пізніше, в 1051 p., київського митрополита Іларіона, першого митрополита з руських.

«Слово» було написане між 1037 і 1050 pp., тобто до призначення Іларіона митрополитом, що стало важливим актом в історії руської державної і церковної політики, оскільки це був свідомий крок до вивільнення руської церкви від адміністративного втручання візантійської, яка присилала на Русь своїх митрополитів. Приводом до такого кроку Ярослава послужила воєнна сутичка з Візантією в 1043 p., яка спричинилася до встановлення напружених відносин між руською церквою і візантійською. Але вже в 1055 р. в Новгородському літописі згадується про руського митрополита грека Єфрема, про долю ж Іларіона не говориться.

У поширеній редакції «Слово» складається з трьох частин. Основна думка першої частини «Слова» — перевага Нового завіту над Старим, тобто християнства над іудейством. Взаємовідносини бога і людей у добу іудейства, на думку Іларіона, встановлювалися «законом», початком невільним, примусовим, так би мовити, формальним; у добу ж християнства — «благодаттю», що означає вільне спілкування людини з богом. Благодать для Іларіона — синонім істини, закон же — лише тінь, подоба істини. Закон — слуга і предтеча благодаті, благодать же — слуга будучині, життю нетлінному. Спочатку закон, потім благодать, спочатку подоба істини, потім і сама істина. Слідом за тим відношення благодаті до закону детально ілюструється паралелями із старозавітної історії. Образ закона і благодаті — Агарь і Сарра, спочатку перша — рабиня, потім друга — вільна. Думка про всесвітню роль християнства ілюструється Іларіоном цілою низкою цитат із старозавітних книг та з євангелія. Потім Іларіон звертається до прославлення Христа як носія благодаті. Чимале місце займає і «похвала» великому князю Володимиру за введення і поширення на Русі християнської віри, прославляється також великий князь Ярослав за продовження справи Володимира. Закінчується «Слово» молитвою до бога від усієї Руської землі.

Характерною рисою «Слова о законі и благодати» є його патріотична піднесеність. Іларіон з гордістю згадує язичеських князів Ігоря і Святослава, які «мужством же и храбрьством» уславились у багатьох країнах і про яких за їхні перемоги згадують ще й досі, і підкреслює, що вони княжили «не в худі бо и не в невідоме земли... но в руськой, яже відома и слышима есть всіми концы земля».

Захищаючи незалежність руської церкви і Київської держави від посягань Візантії, Іларіон твердить, що Володимир прийняв християнство не внаслідок візантійського впливу, а з власної ініціативи через безпосереднє, мовляв, натхнення від бога. Він тільки чув «о благоверней земли Гречестей, христолюбивей же и сильней верою» і забажав серцем і загорівся духом, щоб стати християнином та охрестити всю свою землю. Іларіон підкреслює, що ззовні у Володимира не було ніяких прикладів впливу, які б могли навести на думку про перевагу християнства над язичництвом: Володимир не бачив Христа, не бачив апостола, який начебто прийшов на його землю і своєю наготою, голодом і жагою навернув князя до смирення (пізніше літопис твердив, що по руській землі ходив апостол Андрій), не бачив бісів — і все таки увірував і став благочестивим християнином, утішником слабих і недужих, заступником пригнічених і рабів. Він всіляко дбає про поширення християнської віри, будує храми і прикрашує їх, підтримує духовенство, радиться, подібно Константину Великому, з єпископами про те, як установити закон у новонаверненого народу. Така ідеалізація Володимира в дусі християнських поглядів мов би протиставляла його образ тому уявленню, яке склалося про нього в народних переказах як про «ласкового» князя, що уславився своїми щедрими бенкетами і воїнськими подвигами. Можна думати, що ця аналогія Володимира як християнського героя мала ціллю прискорити церковну його канонізацію, якій чинила опір Візантія з політичних міркувань. Іларіон прославляє Володимира не тільки за його благочестя, але й за мужність та за державні заслуги, за те, що він підкорив навколишні країни, одних мирно, інших — мечем.

«Слово» Іларіона, оповідаючи про минуле, мало на увазі живу сучасність. Похвала діяльності Володимира в устах Іларіона була разом з тим програмою діяльності, яка ніби приписувалась проповідником синові прославлюваного князя Ярослава, якого Іларіон вважав достойним наступником свого батька. «Слово» відзначається стрункістю композиції і широким використанням різноманітних засобів художньо-ораторської мови. Воно є блискучим зразком того високого рівня майстерності, якого досягла література Київської Русі за часів князювання Ярослава Мудрого.

«Слово» Іларіона звернене було, як він сам заявляє, не до рядових слухачів, для розуміння яких воно занадто важке і змістом, і формою, «не к невідущим», а «к преизлиха насыщьшемся сладости книжныя». Звідси всі особливості його ораторського стилю — символічний паралелізм і порівняння, уособлення абстрактних понять, метафори, антитези, повторення, риторичні вигуки, запитання тощо.

«Слово» набуло значного резонансу в пізнішій літературі східних слов'ян. Здавна воно було відоме іншим слов'янським народам. Так, у другій половині XIII ст. його використав у своїй творчості відомий сербський письменник Доментіан; відгуки «Слова» знаходимо й у віршах українського письменника XVII ст. Касіяна Саковича.

Риторично прикрашена проповідь представлена досить яскравими зразками і в XII ст. В середині цього століття одним з видатних проповідників-риторів був другий митрополит з руських — Климент Смолятич. Він згадується у літописі як книжник і філософ, якого на Руській землі ще не бувало. Типовою особливістю його літературної творчості, як це видно з єдиного, що дійшов до нас уже в ускладненому вигляді, твору Климента «Посланіе пресвитеру Фомі», була алегорично-символічна манера витлумачення біблійних текстів і природи. Судячи з послання, яке було «витлумачене», тобто доповнене і перероблене якимсь ченцем Афанасієм, Фома дорікав Климентові, що той у своїх творах спирався не на отців церкви, а на Гомера, Арістотеля і Платона. Вже сам цей факт свідчить про те, що Климент Смолятич серед сучасників виділявся своєю освіченістю.

Найталановитішим представником урочистої, стилістично прикрашеної проповіді у другій половині XII ст. був Кирило Туровський, який показав себе також і неабияким поетом. Відомості про його життя дуже бідні і дають лише такий малоймовірний матеріал, як запис про нього в давньому Пролозі за списком XV ст. За цим записом Кирило був сином заможних батьків і народився в Турові, стольнім місті Туровського князівства, яке сусідило з Київським. Рано він став ченцем-аскетом та віддався книжному читанню й тлумаченню «божественных писаній». Слава про нього пішла по всій Турівській землі. Й за велінням князя та народу він став турівським єпископом. Перелічуючи твори Кирила, проложне оповідання відзначає його викривальний твір, спрямований проти єпископа-єретика Федора, низку послань до Андрія Боголюбського, написаних на основі євангельських і пророцьких писань, «слова» на «господські» свята і «многия иныя душеполезныя словеса», молитви, похвали святим, великий покаянний канон і ще «иное множайшее».

Безперечним можна вважати, що Кирилові Туровському належать вісім «Слів», написаних з нагоди різних церковних свят, два повчання, близько двадцяти двох молитов і один канон. «Слова» Кирила Туровського відомі, головним чином, у складі «торжествеників» — збірників, які містили також проповіді і повчання, що належали переважно візантійським отцям церкви — Іоанну Златоусту, Григорію Богослову, Федору Студіту, Кирилу Олександрійському — і були пов'язані з великими святами.

Кирило Туровський у своїх проповідях, що дійшли до нас, майже зовсім не відгукувався на сучасні йому події і не виявив публіцистичних здібностей такою мірою, як Іларіон. Виняток становить його «Притча о человічестій души и о тілеси, и о преступлении божиих заповідей», яка є викривальним «словом», спрямованим проти ростовського єпископа Федора (Федорця). Федір добивався встановлення в Ростові автономної єпископської кафедри, незалежної від Київської митрополії. Це домагання Кирило Туровський розглядав як самозванство, проти якого він і виступив у своїй «Притчі».

Проповіді Кирила Туровського — лірично і почасти драматично забарвлена похвала церковним святам. У цих проповідях алегоріями і символічними паралелями з'ясовується релігійний зміст свят. Кирило Туровський не був простим наслідувачем візантійських отців церкви й ораторів, чий вплив на ньому, правда, позначився; в нього виявляється справжній поетичний і ораторський талант. Кирило Туровський свідомо ставив перед проповідником завдання перевершити світських письменників у красі й вишуканості мови.

Для проповідей Кирила Туровського характерні символіка й алегоричність, насиченість тропами і фігурами. Кирило Туровський скрізь у своїх проповідях від ліричної похвали святу переходить до розповіді про саму подію, пов'язану із святом, драматизуючи цю розповідь введенням монологів, діалогів тощо і зображаючи самі події так, ніби вони відбуваються саме тепер. Така драматизація розповіді особливо сильна в «Слові о расслабленном», де наводиться діалог Христа з «вилікуваним» хворим. Кирило Туровський у своїй творчості використовував і жанр притчі («Притча о человічестій души і о тілеси», згадувана вище, і «Притча о білоризці человіці»).

Окремі твори Кирила Туровського дійшли до нас у сербських і болгарських списках.

bigmir)net TOP 100