Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з давньої української літератури

Слово о полку Ігоревім

Реферат

На главную
Реферати з давньої української літератури

Найвидатнішою оригінальною літературною пам'яткою давнини є «Слово о полку Ігоревім» — дорогоцінне художнє надбання українського народу.

Вперше «Слово о полку Ігоревім» було надруковане у 1800 р. в Москві любителем і збирачем пам'яток давнини графом О. І. Мусіним-Пушкіним у співробітництві з ученими архівістами О. Ф. Малиновським і М. М. Бантишем-Каменським з рукопису, придбаного Мусіним-Пушкіним у Ярославі, очевидно, ще на початку 90-х pp. XVIII ст. На титульному аркуші стояв такий заголовок: «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новогорода-Северского Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исходе XII столетия с переложением на употребляемое ныне наречие»; самий же текст пам'ятки з паралельним перекладом його і примітками під рядками був озаглавлений «Слово о полку Игореве, Игоря сина Святославля, внука Ольгова».

У 1812 p., під час вторгнення французів у Москву, серед інших рукописів Мусіна-Пушкіна, що зберігалися в його московській бібліотеці, загинув і рукописний збірник з текстом «Слова о полку Ігоревім». Таким чином, ми втратили єдиний старовинний список дорогоцінної пам'ятки і маємо тепер за основу тексту «Слова» лише першодрук і копію, яка була зроблена для Катерини II років за чотири до його опублікування. Але більшість із 1200 примірників першого видання також загинула під час московської пожежі, і воно стало тепер великою бібліографічною рідкістю.

Єдиний знайдений список «Слова о полку Ігоревім» припадав, треба думати, на початок XVI ст. і був віддалений від часу створення пам'ятки більш, як на триста років. За цей час, в процесі неодноразового переписування спочатку з оригіналу, а потім з копій, текст його частково перекручувався, і у пізнішому списку, придбаному Мусіним-Пушкіним, було чимало темних місць, які не могли розгадати перші дослідники рукопису, недостатньо досвідчені в читанні старих почерків; позбавлені можливості користуватися рукописом, не завжди можемо розгадати їх і ми.

Втрачений список «Слова» був переписаний в межах Новгорода і тому відбивав фонетичні особливості північноросійських говірок, що позначилося здебільшого в чергуванні шиплячих і свистячих (шизый, русици, Словутицю, сыновьчя та ін.). Орфографія списку — штучна: з одного боку, утримуються глухі (ъ, ь), які в живій мові на той час вже втратили свою звучність або перейшли в о і е, причому ъ і ь змішуються (първых, ржуть, бъжать, але зовутъ, брешутъ), з другого боку, вживається модна болгарська орфографія (починаючи з XIV ст.) з постановкою глухих після плавних (плъкъ, влъкъ, Хръсови, прьвый), часто з плутаниною глухих (пръвое, пръсты, чръный), а також з постановкою після голосних нейотованих голосних (въщіа, копіа, сіа).

З часу опублікування «Слова» створилася досить значна література про нього не тільки вітчизняна, а частково й зарубіжна, зокрема присвячена з'ясуванню темних його місць. Низка цінних праць про «Слово о полку Ігоревім» і поетичних перекладів його з'явилася в радянську епоху.

Слід сказати, що незабаром після видання пам'ятки стало чутно голоси скептиків, які заперечували давність твору. Деякі з них вбачали в «Слові» підробку або ж самого Мусіна-Пушкіна, або поета й історика Карамзіна. До числа цих скептиків належали особливо М. Каченовський і О. Сенковський, які висловлювалися проти автентичності «Слова» аж до середини 50-х pp. XIX ст. Таке ставлення до «Слова» в 30—40-х роках було лише частковим проявом скептицизму групи істориків та критиків до далекого минулого нашої історії, яке уявлялось їм епохою культурно дуже бідною. Вперте небажання з боку деяких дослідників признати автентичність «Слова» спонукало їхніх противників до обгрунтування своєї позитивної точки зору на пам'ятку докладніше і настійливіше зайнятися вивченням попередньої і сучасної «Слову» давньої вітчизняної літератури і давньоруської мови. В результаті таких досліджень уже на кінець 40-х років з'ясувалася безпідставність позиції скептиків, особливо після того, як у 1852 р. була відкрита «Задонщина», написана під сильним впливом «Слова» у кінці XIV ст. Рішуче виступав проти скептичного ставлення до пам'ятки великий російський поет О. С. Пушкін, кажучи, що навіть всі поети кінця XVIII ст., разом взяті, не могли створити такі шедеври.

Через сто років цей нігілізм повторився у працях французького літературознавця А. Мазона та радянського історика О. Зиміна, які вважають, що «Слово о полку Ігоревім» належить до «стилізації», створеної Мусіним-Пушкіним або його сучасниками. Але й ці намагання як бездоказові були рішуче засуджені та відкинуті українськими та зарубіжними вченими.

«Слово о полку Ігоревім» створено майже вісім століть тому невідомим нам автором. Темою для «Слова» став невдалий похід на степових кочовиків-половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича разом з його братом Всеволодом, сином Володимиром і племінником Святославом Ольговичем. Похід відбувся навесні 1185 р. Слідом за першою вдалою битвою Ігоря з половцями наступила його поразка. Він та ще три князі, які брали участь у поході, потрапили в полон. «Слово о полку Ігоревім», написане незабаром після цих подій, очевидно, не пізніше 1187 p., розповідає про долю Ігоревого походу і про те, як тяжко поразка Ігоря відбилася на Руській землі. Принагідно автор звертається і до минулого і до сучасного, переходячи від епічної розповіді до ораторської мови, виконуючи цим самим завдання пристрасного і впевненого агітатора за згуртування всіх руських сил для відсічі ворогу.

Починаючи з темних, тривожних тонів — у передчутті неминучої біди, продовжуючи в тонах скорботних і схвильованих, автор закінчує «Слово о полку Ігоревім» радісно-піднесеним оповіданням про втечу Ігоря з полону, про повернення його до рідної землі, де його привітно і радісно зустрічають співвітчизники, проголошуючи славу йому, іншим князям — учасникам походу — і дружині.

Ще задовго до походу Ігоря, з 1061 р., на Руську землю, що зазнала немало біди від печенігів, стали нападати половці. У «Повісти временных літ» під 1093 р. змальовано трагічну картину нестерпних страждань руських людей, які стали жертвою цих нападів. Об'єднаній боротьбі з кочовиками були на перешкоді в ті часи численні князівські міжусобиці як наслідок феодального роздроблення давньоруської держави, перші ознаки якого проявилися вже в середині XI ст.

У XII ст. боротьбою з половцями уславився київський князь Володимир Мономах, який з 1103 до 1116 р. організував чотири походи проти степовиків і відкинув їх за Дон і частково на Кавказ. Син Мономаха Мстислав намагався продовжити справу батька, але після його смерті (1132) половці знову зміцніли і відновили напади на Руську землю. Подальше роздроблення Київської держави, загострення на Русі класової боротьби, користолюбна політика князів і бояр — все це полегшувало половцям можливість безкарно нападати на Руську землю і спустошувати її.

Водночас, поряд із занепадом Київської землі, зміцніли окремі руські князівства, які могли б взяти участь у боротьбі з половцями, якби подолали свою політичну відокремленість і відмовилися від міжусобиць. Автор «Слова», звертаючись після поразки Ігоря з закликом до владимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо постояти за Руську землю, так показує його воїнську силу: «Ти ж бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти». Ще більш образно малюється ним могутність галицького князя Ярослава Осмомисла: «Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди радячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями». Але на енергійний заклик автора ніхто не відгукнувся: руські князі не об'єдналися для відсічі половцям, і давньоруська держава під натиском степовиків дедалі більше занепадала.

Князь Ігор Святославич був добре відомий на Русі як непримиренний ворог половців. Три рази він перемагав їх. Перший раз — у 1174 p., два інших — у 1183 р. В березні 1185 р. Ігор збирався допомогти київському великому князю Святославу в поході на половців, кажучи: «Не дай бог нам відмовлятися від війни з поганими, — погані всім нам спільний ворог», але через ожеледицю йому не вдалося тоді здійснити свій задум. Незабаром — менше ніж через два місяці після того — Ігор вирушив на половців без домовлення з київським князем і зазнав поразки. Тут іще раз далися взнаки наслідки сепаратної політики князів, яка давала змогу ворогам по частинах підривати воєнну міць Русі, тоді як об'єднання руських князівств забезпечувало б перемогу над половцями.

Так, за рік до походу Ігоря південноруські князі, що об'єдналися навколо київського князя Святослава, спільними силами завдали половцям нищівного удару. За свідченням літопису, самих тільки полонених було взято руськими сім тисяч, а серед них велику кількість половецьких князів. Серед полонених був і хан Кобяк. За словами літописця, перемога викликала у руських велику радість: дружина полонила багато ворогів, захопила коней і зброю і урочисто повернулася додому. Автор «Слова» в гіперболічному стилі зображує перемогу Святослава: він «наступив на землю Половецьку, притоптав гори і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка із лукомор'я, із залізних великих полків половецьких, як вихор, вихопив. І упав той Кобяк в граді Києві, в гридниці Святослава».

За повідомленням літопису, Святослав у союзі з іншими князями незабаром одержав ще дві перемоги над половцями, але князівські міжусобиці, які згодом почалися, фактично звели цей успіх нанівець.

У таких умовах виступив у похід зі своїми союзниками князь Ігор. Спочатку він розбив половців і взяв у них велику здобич, але наступного дня половці, отямившись від своєї воєнної невдачі, рушили на руське військо і, в свою чергу, завдали йому поразки. «Слово о полку Ігоревім» надзвичайно стисло, з великою художньою виразністю і динамічною силою зображує цю другу, гірку для русичів битву: «З зарання до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужнії в полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна земля під копитьми кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшли вони по Руській землі... Билися день, билися другий; третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Тут брати розлучилися на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докінчили хоробрі русичі; сватів напоїли і самі полягли за землю Руську. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось».

Так, за Суздальським літописом, 1 травня 1185 року було розбите військо Ігоря на річці, яка в Київському літописі і в «Слові о полку Ігоревім» називається Каялою. Разом з Ігорем були взяті в полон ще три князі; побита або полонена була майже вся дружина. Невдача походу Ігоря великим горем відгукнулася на Русі: похід коштував народу великих жертв; після цієї поразки слід було чекати ще більшого лихоліття для Руської землі.

Автор «Слова» виступає палким патріотом, якому дорогі честь і добробут Русі. Він закликає князів до об'єднання всіх руських сил проти ворога, умовляє їх припинити чвари і спільно виступити проти половців «за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича». Основна публіцистична ідея «Слова» — визнання необхідності об'єднання князів для захисту Руської землі, для ліквідації гірких наслідків невдалого походу Ігоря. Це відзначали і наші вітчизняні дослідники пам'ятки, це відзначив і К. Маркс, обмінюючись своїми міркуваннями про «Слово о полку Ігоревім» з Ф. Енгельсом: «Суть поеми — заклик руських князів до єднання якраз перед навалою власне монгольських полчищ». Автор упевнений в тому, що, тільки об'єднавшись, руські князі зможуть завдати половцям рішучого удару, а роз'єднання і егоїстична політика князів веде до лиха. В уста Святослава київського літописець вкладає «золоте слово», де Святослав скаржиться на те, що немає «допомоги від князів», що «минули щасливі часи». Бездіяльний брат його Ярослав чернігівський, військо якого «без щитів, з ножами захалявними кликом полки побиває, дзвонячи в прадідівську славу». Ярослав усунувся від боротьби з половцями, як усунулися в ті часи й інші князі.

Благополуччя південної Русі мислилося автором «Слова» як спільна турбота і спільна справа всієї Руської землі і всього руського народу, і тому він закликає до боротьби з половцями не тільки тих князів, володінню яких безпосередньо загрожувала небезпека від половецьких вторгнень, але й тих, які могли б не боятися за свої володіння. За тих політичних умов, що склалися в Київській Русі наприкінці XII ст., тяжка воєнна невдача, яка спіткала Ігоря і призвела до небувалого ще на Русі полонення чотирьох князів — учасників походу — і до загибелі їхнього війська, повинна була розцінюватися найдалекогляднішими сучасниками як тяжке випробування, як своєрідне останнє попередження князям, що діяли врозбрід.

Створення «Слова» було виявом активного втручання поета-громадянина в події, які загрожували фатальним наслідком для Руської землі. І він з хвилюванням і пристрастю відгукнувся на згубні прояви князівських чвар, які й у минулому заподіювали велике зло Руській землі, а тепер готували їй ще тяжчі випробування.

Автору тим прикріше було бачити бідування Русі, якого завдавали їй «погані», що не занепала вона військовою доблестю, що прославилася вона і відважними князями, і випробуваною в боях хороброю дружиною, здатною постояти за рідну землю. Честь і воїнська слава мужнім братам Ігорю і Всеволоду дорожчі за все. Звертаючись до своєї дружини, Ігор говорить: «Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути... Хочу бо списа переломити кінець поля Половецького з вами, русичі; хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!» Всеволод, перебуваючи у самій гущі бою, б'ється як билинний богатир, засіваючи поле звитяги половецькими трупами, в самовідданій відвазі, не думаючи ні про своє життя, ні про бувалі почесті, ні про кохану дружину свою Глібівну. Святослав київський, хоч і звинувачує Ігоря і Всеволода у самовпевненості, все ж віддає їм належне, і визнає, що серця їхні викувані з міцного булату і загартовані у відвазі. Про волинського князя Романа автор говорить, звертаючись до нього: «Високо плинеш ти на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи». Як про могутніх князів говориться в «Слові» і про Ярослава чернігівського, і про Рюрика і Давида Ростиславичів, а найбільше — про Святослава київського, Всеволода владимиро-суздальського, Ярослава галицького. Високими воїнськими якостями відзначається і руське військо. Воно шукає собі честі, а князю слави. До своєї дружини звертається Ігор з закликом постояти за честь і достоїнство Русі. З великою похвалою відгукується про своїх курян Всеволод. Високу оцінку в «Слові» дано і воїнам Ярослава чернігівського, і дружині Рюрика та Давида Ростиславичів.

Виразник загальнонародних інтересів, автор ставить завданням свого твору служіння рідній землі. Події руської історії, що передували походу Ігоря і згадувані в «Слові о полку Ігоревім», трактуються з точки зору основної ідеї автора — служіння на благо Батьківщини. Поет намагається показати, як згубно на долі Руської землі відбивалися князівські міжусобиці, як підривали вони її благополуччя. Не добром згадує він діда Ігоря і Всеволода — Олега Святославича, прозваного за бідування, заподіяні ним Русі, Гореславичем. При ньому сіялися і росли усобиці, гинуло надбання Даждьбожого внука (руського народу), в князівських чварах скорочувалося життя людей. Поет сумує за тим, що голоси орачів рідко у той час чулися на нивах, але часто там гайвороння каркало над мертвими. Засуджує він і померлого більш, ніж за вісімдесят років до Ігоревого походу, неспокійного полоцького князя Всеслава, що прославився сміливими воєнними авантюрами, які завдали шкоди Руській землі. З гірким докором звертається автор і до внуків Всеслава. Їхній дід — неабиякий воїн, він здобув собі славу у нащадків, нехай і не зовсім втішну для нього, а вони і такої не здобули, «вискочили» вони з дідівської слави, бо своїми чварами почали наводити поганих на землю Руську. Явно не співчуває поет і витівці сіверських князів, що пішли походом на половців без відома київського князя Святослава.

Зате яким ореолом оточує він Святослава, хоч сам по собі це був досить непомітний князь. Поет так високо підносить авторитет київського князя тому, що в його очах він уже за самим своїм становищем був символом загальноруської єдності, втіленням ідеї спільної справи для всіх руських князів в їхній боротьбі з половецьким засиллям.

Гідний подиву в умовах середньовіччя — і руського і західноєвропейського — реалізм історичної і політичної думки автора «Слова о полку Ігоревім». Історичні події, в тому числі і невдалий похід Ігоря, осмислюються ним не в плані релігійному або вузько особистому, як це ми бачимо здебільшого в літописі (зокрема в ставленні до поразки Ігоря), а в плані конкретної політичної ситуації. Воєнна невдача Ігоря пояснюється в «Слові» не стільки особистою поведінкою Ігоря, скільки історичними і політичними обставинами, які склалися на Русі протягом цілого століття. Те, що для менш далекоглядних сучасників автора було тільки поодиноким фактом невдачі князів — учасників походу, в його уяві є насамперед неминучим результатом князівських чвар, що були причиною потрясінь і випробувань, які випали на долю рідної землі.

Пристрасний публіцистичний темперамент поета знайшов найбільш сильне вираження в його заклику до князів постояти за Руську землю. Він повсякчас відхиляється від розповіді про події для того, щоб висловити своє ставлення до них і пояснити прикладами з сумного минулого історії Русі непоправну шкоду, до якої спричиняли князівські міжусобиці. Він разом з Святославом київським несхвально ставиться до згубного заходу Ігоря і сумує з приводу поразки, яка тяжко відгукнулася на долі Руської землі. Але в той же час, маючи надію на згуртування всіх руських сил проти ворогів, автор говорить про Ігоря і Всеволода так, що викликає до них, які й без того зазнали тяжкої розплати за свій непродуманий крок, не одне тільки засудження, але й співчуття і жаль, які змогли б спонукати князів до відсічі половцям.

Автор «Слова», можливо, був воїн або член дружини князя, бо йому близькі й зрозумілі не тільки інтереси та доля випробуваних у битвах воїнів: він відгукується і на почуття жалю Ігоря до стомленого битвою брата Всеволода, і на горе матері, що оплакує юного сина Ростислава, який утопився, і на тугу руських жінок, що втратили своїх чоловіків — дружинників Ігоря, і на безутішну журбу сумуючої за Ігорем Ярославни, і на страждання плугатаря, знедоленого половецькими наскоками.

Автор із захопленням говорить про талант давньоруського співця Бояна, називає його «соловієм часу давнього». Але у автора «Слова» були свої завдання, набагато відмінні від тих, що ставив перед собою Боян. Співець, розтікаючись «мислю по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами», славив князів; творець же «Слова» не тільки прославляв князів, коли вони цього заслуговували, але й був їхнім суворим суддею, коли вони своїми непродуманими і егоїстичними вчинками шкодили Руській землі. Автор насичує свій твір такими публіцистичними і історичними екскурсами, які, очевидно, не були властиві поетичній манері Бонна, і створює свою пісню не «за вимислом Бояна», не «старими словами», а за бувальщиною свого часу. Але, відмовившись на початку своєї пісні йти слідами Бояновими, він надалі нерідко ступає на його шлях і виявляє такий політ поетичного натхнення, який ріднить його з Бояном. Не прагнучи точно і дослівно передати події, автор «Слова» малює нам цілу низку різноманітних картин, насичених яскравими поетичними образами, багатих живими барвами, що не тьмяніли від часу. В «Слові» все діє, рухається, звучить. Природа жива, одухотворена, активно проникає в світ людських відносин. У «Слові» вона невід'ємна від людини, як і людина від неї. В її допомозі й участі — запорука успіху людей, так само як у її ворожому ставленні до людей криється причина їхніх нещасть і бідувань.

Цей тісний зв'язок людини з природою, виражений в «Слові» так послідовно і так лірично насичено, як ні в одній пам'ятці світового епосу, пояснюється органічною близькістю автора «Слова» до народної поезії, що наснажувала його творчий геній. Народній поезії зобов'язане «Слово о полку Ігоревім» найбагатшими своїми художніми барвами. Незрівнянний своєю красою образ Ярославни, яка на стіні Путивля оплакує свого полоненого чоловіка і закликає вітер, Дніпро і сонце допомогти Ігореві повернутися із полону і пощадити його воїнів, бере свій початок у народній поезії. Народна поезія навіяла автору і ту задушевність, той глибокий хвилюючий ліризм, яким сповнений плач Ярославни, уподібненої до зозулі, що летить над Дунаєм і думає, про те, щоб у злощасній для Ігоря Каялі-річці намочити свій бобровий рукав і витерти ним криваві рани князя на його могутньому тілі. Гідний подиву своєю силою мотив діяльного жіночого кохання, втіленого в Ярославні, що перемагає всі перешкоди, які заважають коханому чоловікові, що начебто магічно сприяє звільненню його із полону, — цілком від народної поетичної творчості.

Народною поезією підказано автору «Слова» порівняння битви з засівом, бенкетом і молотьбою, картини втечі Ігоря, а також багато інших образних засобів пам'ятки. Близькістю до поетичного уявлення народу, що ще не втратило на той час язичницької міфології, пояснюється і згадка в «Слові» язичеських богів. Торкаючись «Слова», Маркс писав: «Уся пісня має героїчно-християнський характер, хоч язичеські елементи виступають ще дуже помітно». Говорячи про «Слово о полку Ігоревім» як героїчно-християнську поему, Маркс, напевно, мав на увазі не специфічно християнське в релігійному розумінні забарвлення «Слова», а ідейно-політичний характер пам'ятки, що відбив суттєві риси духовної культури християнського суспільства.

Автор «Слова» був не тільки видатним поетом і публіцистом, а й високоосвіченою на той час людиною; він був добре обізнаний з тодішньою літературою, зокрема літописною. Вивчення «Слова» з боку історичного переконує нас у тому, що воно має велику пізнавальну цінність, яскравіше, ніж будь-яка інша руська пам'ятка, відображує характерні особливості феодального устрою Київської Русі і найсуттєвіші риси її політичного укладу.

Багата образно-символічна насиченість «Слова» — характерна його ознака. Поетичне втілення, метафора, порівняння, паралелізм — всім цим дуже переповнене «Слово о полку Ігоревім».

Особливо багате «Слово» на порівняння, що взяті майже всюди з природи. Боян — соловей, Всеволод — буй-тур, «поганий половчин» — чорний ворон. Боян скаче сірим вовком по землі, ширяє сизим орлом під хмарами. З сірим вовком порівнюються також князі, дружина і Кончак. Князі, крім того, порівнюються з сонцем, з місяцем, з соколами, дружина — з тими ж соколами і з зграєю вороння. Ярославна — з зозулею, Ігор — з горностаєм, з білим гоголем, Всеслав — з лютим звіром, половці — з барсовим гніздом. Віщі персти Бояна, які він кладе на живі струни, щоб прославити піснею князів, порівнюються з десятьма соколами, пущеними мисливцем на зграю лебедів, скрипучі вози — також із сполоханою лебединою зграєю.

Узгоджена з загальним характером поетичного стилю «Слова» і його різноманітна і пишна символіка. Символічна співузгодженість — улюблений метод образного розкриття фактів і подій у «Слові». Рух половецьких військ символізується тут в образі чорних хмар, що намагаються закрити чотири сонця, тобто чотирьох князів, учасників походу. Битва символічно уподібнюється до посіву, до весільного бенкету, до молотьби — так поетично осмислюється поразка Ігоревого війська на річці Каялі. Згадуючи поразку Всеслава полоцького на Немизі, автор з гіркотою вигукує: «На Немизі снопы стелют головами, молотят чепи харалужными, на тоці живот кладут, віют душу от тіла» і закінчує вже одного разу використаною картиною: «Немизі кровави брезі не бологом бяхуть посіяни — посіяни костьми руских сынов». Поряд з цими розгорнутими символічними картинами — більш стислі символічні образи: «искусити Дону великого», «копіе приломити конець поля Половецкаго», «испити шеломом Дону», «летая умом под облаки», «Игорь князь высіді из сідла злата а в сідло кощієво» тощо. Елементи символіки у великій кількості наявні і в порівняннях, якими користується автор «Слова».

З символом нерозривно пов'язана метафора, що на кожному кроці супроводжує виклад подій у «Слові». Ігор «истяжу ум кріпостію своею и поостри сердца своего мужеством», горе «пасет птиць по дубію», «щекоть славій успе, говор галичь убудися», «кровавыя зори світ повідают», «печаль жирна тече среді земли Руськыи», «князи сами на себе крамолу коваху» і т. ін.

Образна насиченість «Слова» зумовлена і багатством епітетів. Одним з улюблених автором «Слова» епітетів є златой з його похідними: златоверхий, златокованный, злаченный. Деякі з словосполучень, у яких вжито цей епітет, мають собі паралелі і в усній поезії. Такі: «сідло злато», «злат стол», «злат шелом», «злат стремень». Часто в «Слові» фігурує і епітет сребленый, однак у таких словосполученнях, які не зустрічаються ні в інших літературних пам'ятках, ні в усній поезії: сребреными струями, на своих сребреных брезіх. Для нас особливий інтерес становлять такі словосполучення епітетів з іменниками, які мають собі відповідність тільки в творах усної словесності й не зустрічаються в літературних пам'ятках, що передували «Слову» або сучасних йому: шизый орел, синее море, зелена трава, стрелы каленыя, красныя дівкы, кровавые раны, острые мечи, студеная роса, серый волк, храбрая дружина, черный ворон, черная туча, чистое поле. Користується автор «Слова» і метафоричними епітетами: вещія персты, желізные плъки, злато слово, жемчюжна душа, живыя струны.

У староруській риторичній проповіді і житійній літературі ми відзначали наявність символізму, уособлення абстрагованих понять, наявність метафоричних образів, введення у виклад монологічної і діалогічної мови, риторичних вигуків і запитань, використання прийомів порівняння і паралелізму, антитези, ритмічну організацію мови, що виражається у повтореннях, єдинопочатках, у замиканні суміжних фраз дієсловами, іноді римованими одне з одним. Більшу частину цих стилістичних особливостей ми знайдемо і в «Слові о полку Ігоревім» (символічні уподібнення, уособлення, метафори, порівняння, паралелізми). Зразком монологічної мови в «Слові» є «золоте слово» Святослава, діалог виступає в розмові Святослава з боярами з приводу його віщого сну і в розмові Гзака з Кончаком. Риторичним питанням починається «Слово о полку Ігоревім» і далі питання повторюється: «Что ми шумить, что ми звенить далече рано пред зорями?» Або: «А чи диво ся, братіе, стару помолодити?» тощо. Не менше і риторичних вигуків: «Дремлет в полі Ольгово хороброе гніздо. Далече залетіло!», або: «О, далече зайде сокол, птиць бья, к морю!», або: «А Игореве храброго плъку не крісити!» тощо. Повторення і антитези в «Слові» — звичайні прийоми його стилю.

Тут звертає на себе увагу звичайне і в урочистій, риторичній проповіді симетричне розташування членів речення. Симетрично розташовані фрази, що закінчуються римованими, точніше — асонованими дієсловами, також часто вживаються в «Слові».

Торкаючись питання про зв'язок автора поеми з літературною і народнопоетичною традицією, варто підкреслити, що він був цілком самостійним і оригінальним у використанні і книжного, і усного поетичного матеріалу. «Слово о полку Ігоревім» виявляє таку високу ступінь художньої самобутності, що не може бути й мови про наслідування навіть в окремих його частинах.

Говорячи про поетичний стиль «Слова о полку Ігоревім», необхідно згадати і про одне найскладніше питання в галузі його вивчення — саме питання його ритмічної будови. Ряд дослідників вважали «Слово» написаним повністю віршованим розміром і намагалися розбити його на вірші, порівнюючи віршовану будову «Слова» з віршованою системою українських дум.

Потрібно, однак, сказати, що всі намагання повністю розкласти «Слово» на вірші не можуть бути визнані вдалими. Насамперед треба мати на увазі, що «Слово» дійшло до нас у списку, далекому від досконалості, в якому, без сумніву, великою мірою порушена і його ритмічна будова. Але незалежно від цього виникає сумнів, що «Слово» цілком було написане віршами: насамперед — велика кількість цілком історичних джерел, а також згадка про багатьох князів — навряд чи могло вкластися все це у віршовані рядки. Наявність у ряді випадків складних речень також вказує на те, що у ньому немає безперервного віршованого ритму. Чи не вірніше було б думати, що в «Слові», як і в скандінавських сагах, чергувались прозові і віршові в своїй основі пісенні фрази. Ознаки пісенного складу даються взнаки в «Слові» не тільки в однаковості ритму симетрично побудованих, суміжних коротких фраз, а й у строфічній побудові плачу Ярославни і в таких рефренах, як «ищучи себі чти, а князю славі», «О Русская земле, уже за шеломянем еси», «на ріці на Каялі», «за землю Рускую, за раны Игоревы, буего Святъславлича», «Ярославна рано плачет, в Путивлі на забралі». Нарешті пісенний музичний ритм «Слова» підтримувався його пишною алітерацією: «трубы трубят в Новігрді», «с заранія в пятък потопташа поганыя плъкы половецкыя и, рассушясь стрілами по полю, помчаша красные дівкы половецкыя», «стрілы по земли сіяше», «пороси поля покрывают», «се ли створисте моей сребреней сідині» тощо.

Глибока політична ідейність «Слова», підказана насущними інтересами історичного моменту, в поєднанні з тим, що вона органічно зв'язана з багатющою скарбницею народної творчості, характеризує його як твір, що відзначається справжньою народністю.

«Слово» є вершиною культури, яка була досягнута руським народом ще в сиву давнину, в перші століття його державного життя. «Слово о полку Ігоревім» поряд з іншими пам'ятками словесного, а також живописного і архітектурного мистецтва Давньої Русі — свідоцтво значного культурного розвитку молодої держави, загальмованого на декілька століть монголо-татарським ігом.

На українському грунті вперше зацікавленість до «Слова» виявили представники славнозвісної «Руської трійці» М. Шашкевич та І. Вагилевич. В умовах тяжкого цісарського режиму, коли система поліцейського деспотизму душила найменші прояви національної самобутності, письменники звернулися до «Слова», обстоюючи ідею єдності української землі, ідею спільності історичного походження західних українців з усім українським народом. Патріотизм «Слова» був могутнім на той час фактором у справі єднання українського народу. Високої оцінки заслуговує перша в українській літературі спроба М. Шашкевича (1833) перекласти одну з частин «Слова» — «Плач Ярославни» ритмічною прозою зі збереженням змісту й образної системи оригіналу.

Поширенню серед українських читачів «Слова» великою мірою сприяв своїми працями видатний вчений М. О. Максимович, який багато доклав зусиль у справі вивчення славетноі пам'ятки. У 1837 p. M. Максимович вперше на Україні видав староруський текст «Слова» зі своїм прозовим перекладом і примітками, а в 1857 р. опублікував віршовану «Песнь о полку Игореве, переведенную на украинское наречие...». Досліджуючи староруську народну словесність, Максимович дійшов висновку, що «Слово о полку Ігоревім» своєю мовою, поетичною образністю і символікою споріднюється з українськими народними піснями. Саме тому образну систему свого перекладу «Слова» він намагався наблизити до українських народнопісенних форм. Про «Слово» як видатну пам'ятку староруської літератури М. О. Максимович в одній із своїх праць писав: «Думи нашого стародавнього співця, який був сповнений любові до Руської землі та її слави, так глибоко переживав її тодішнє лихо і страждання, — заповітні для всіх поколінь Русі». Учений не тільки сам досліджував і дав спробу поетичного переспіву «Слова», а й заохотив О. С. Пушкіна до вивчення видатного твору, а Т. Г. Шевченка до перекладу його українською мовою.

Думка перекласти «Слово о полку Ігоревім» українською мовою виникла в Шевченка ще до заслання. Перебуваючи на засланні, поет звертався до знайомих з проханням надіслати йому оригінальний текст «Слова», зауважуючи при цьому: «перевода читати не втну». Він був незадоволений тодішніми перекладами і мріяв зробити свій. Цей задум Шевченкові не вдалося здійснити повністю — він тільки переклав «Плач Ярославни» і уривок про битву Ігоря на річці Каялі. Поет прагнув відтворити всю красу і привабливість «Слова», не знижуючи її високого художнього рівня. Ямбічна будова шевченкового вірша відповідала духові і характерові поеми.

У своєрідній «співомовній» формі римованими віршами хореїчного розміру переклав «Слово» у 1860 р. поет-демократ С. Руданський, однак надруковане воно було лише в 1896 р. Про велику увагу до «Слова» і вдумливість у роботі Руданського над ним свідчить передмова до перекладу, в якій поет дає цілий ряд оригінальних тлумачень «темних місць» пам'ятки і оцінює попередні наукові дослідження видатного твору.

Великий інтерес до «Слова» виявив видатний демократичний письменник і культурний діяч Буковини Ю. Федькович. Його, як на свій час, майстерну й оригінальну переробку «Плачу Ярославни» досить позитивно оцінив І. Я. Франко. Наприкінці 60-х pp. XIX ст. Федькович переклав гекзаметром увесь твір, наситив свій переклад, за його словами, «багатим гуцульським язиком». Цим він прагнув зробити твір дохідливішим і зрозумілішим для своїх земляків — буковинців.

В умовах, коли західноукраїнські землі були відірвані від усієї України, популяризація «Слова» в Галичині, Буковині і на Закарпатті мала велике прогресивне значення. До «Слова о полку Ігоревім» неодноразово звертався також Іван Франко. Це відбилося як у науковій, так і в художній спадщині великого письменника і вченого. Збереглася в рукописі чимала за розміром спеціальна розвідка про «Слово», яку Франкові так і не вдалося закінчити. Мотиви і образи «Слова» часто зустрічаються в поетичній творчості Франка, зокрема в циклі віршів «На старі теми», у збірці «Semper tiro» (1906). Використовуючи «старі теми», поет надавав їм нового змісту і нового суспільного звучання. Ще в роки навчання у Дрогобицькій гімназії (1873) Франко зробив повний переклад «Слова». Хоч у цьому перекладі є чимало пропусків нерозгаданих «темних місць», а також відступів від тексту оригіналу, він усе ж не позбавлений художньої й пізнавальної цінності. Вперше Франків переклад «Слова» був надрукований у 1953 р.

У 1896 р. побачив світ переспів «Слова», зроблений Панасом Мирним. Зберігаючи в основному образно-стилістичну і ритмічну систему «Слова», Панас Мирний стилізував свій переспів під українські народні думи. Ця стилізація призвела до деякого перенасичення тексту новими словами, що віддалило переспів від оригіналу. Все ж переспів Мирного є цікавою і оригінальною спробою поетичного осмислення староруської пам'ятки.

Крім названих авторів, у дожовтневій українській літературі перекладали «Слово» В. Кендзерський (1874), К. Шейковський (1855), В. Мова (Лиманський) (1893), М. Чернявський (1894), В. Щурат (1907) та ін. У свій час ці переклади мали певне значення в справі популяризації «Слова» і осмислення його тексту.

Одним з найкращих перекладів «Слова» в українській літературі був переклад видатного поета і вченого М. Т. Рильського (перше видання 1939 p., друге — 1952 p.). Великий знавець мови, літератури і народної творчості Рильський виконав свій переклад «Слова» на високому художньому рівні, зберігаючи ритміку і пісенний склад твору.

У 1940 році вперше був надрукований переспів «Слово про Ігорів похід», зроблений талановитою дитячою письменницею Наталею Забілою.

У російській літературі найліпшими вважаються переклади В. Жуковського (1819), А. Майкова (1870), М. Риленкова (1965) та ін. Впливи «Слова» у новій літературі вже були наявні в незакінченій поемі О. Радищева «Песни, петые на состязаниях в честь древним славянским божествам» (1800—1802), у «Повести о Мстиславе І Володимировиче» М. Львова (1808), у вірші В. Жуковського «Певец во стане русских воинов» (1812), у романах О. Вельтмана «Кощей бессмертный» (1832) і «Святославич» (1835), М. Загоскіна «Аскольдова могила» (1833), у п'єсі О. М. Островського «Снегурочка» (1873). Образ віщого Бояна зустрічаємо ще в М. Хераскова, О. Пушкіна, К. Рилєєва і М. Язикова. «Слово» знайшло відбиття у віршеві О. Блока «Новая Америка», в поемі В. Саянова «Слово о Мамаевом побоище», у повісті Б. Лавреньова «Кровный узел» тощо. На білоруську мову «Слово» переклав Я. Купала спочатку прозою (1919), а потім і віршем (1921).

Таке багатостороннє захоплення «Словом о полку Ігоревім» і постійна увага до нього митців художнього слова в різні історичні періоди не є чимсь випадковим. «Слово» за своїм характером є провісником української літератури, її геніальним прологом. У ньому закладено основні особливості, властиві кращим зразкам української літератури: гуманізм, висока ідейність, передова політична тенденція, кровний зв'язок з насущними інтересами народного життя і разом з тим висока художня майстерність. Ніколи не перестане хвилювати благородне патріотичне почуття, що пронизує «Слово о полку Ігоревім», почуття, яке незмінно керує поведінкою української людини і є самим священним в її політичному і моральному світогляді.

bigmir)net TOP 100