Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з давньої української літератури

Література XIV — першої половини XVI ст. Історичні умови

Реферат

На главную
Реферати з давньої української літератури

Тривала запекла міжкнязівська ворожнеча і як наслідок її феодальна роздробленість призвели у XII—XIII ст. до різкого послаблення могутності колишньої великої держави Київської Русі. Власне, на початку XIII ст. ранньофеодальної давньоруської держави Київської Русі як такої вже не було, натомість утворилися окремі князівства: Владимиро-Суздальське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське, Полоцьке, Новгородське та інші, що стали самостійними і напівсамостійними державами. Не витримавши навали монголо-татарських полчищ, майже всі ці князівства у XIII ст. потрапляють на довгий час під страшне іго, яке затримало економічний, політичний і культурний розвиток руських земель.

Уже в XIII ст. виникає нова загроза з боку литовських князів, які здійснюють у той час перші напади на західноруські землі. Остаточне загарбання західноруських і південноруських земель припадає на XIV ст. Найбільшої могутності литовська держава досягла за часів князювання Вітовта (1392—1430), який розширив володіння Литви аж до Чорноморського узбережжя. Він вигнав з київського престолу Володимира Ольгердовича і на його місце посадив у 1394 році другого сина Ольгерда — Скиргайла. Вітовт ліквідував удільні князівства на території України і Білорусії, де часто панували васали литовського князя, місцеві руські князі, і створив замість них області з литовськими намісниками.

Незважаючи на велику воєнну могутність Литовського князівства, культура його порівняно з завойованими землями була набагато нижчою. Тому на соціально-економічний розвиток Литви вирішальний вплив справили державність, економіка і культура Київської Русі. Так, наприклад, на праві Литовського князівства позначився вплив знаменитої «Руської Правди»; державною мовою Литви стала староруська мова з елементами книжної церковно-слов'янської, української та білоруської народних мов, що вже почали формуватися. Саме такою мовою були написані західноруські або литовські літописи, литовські статути, великокнязівські розпорядження, договори, заповіти князів тощо.

Водночас з литовськими князями на українські та білоруські землі зазіхали польські і угорські королі, кримські хани, турецькі султани, молдавські правителі, які всі разом плюндрували й нищили все живе. Образно кажучи, Україна і Білорусія в XIV—XVII ст. палали в огні. Населення цих земель, шукаючи порятунку, тяжіло до Москви, яка почала з XIV ст. об'єднувати навколо себе всі північно-східні руські землі і протистояла загарбницьким планам Литви. Це розумів великий литовський князь Ягайло Ольгердович. Для зміцнення своєї влади він спочатку вступає в агресивний союз із Золотою Ордою проти Москви. Взагалі литовські князі часто користувалися дикими послугами то волзьких, то кримських татар для підкорення південнослов'янського населення. Коли ж загострилися відносини між польською шляхтою і литовськими феодалами щодо галицьких і волинських земель та виникла загроза німецької агресії, тоді Ягайло в 1385 р. укладає так звану Кревську унію про об'єднання Литви з Польщею в одну державу. За цією унією Ягайло зобов'язувався перейти в католицьку віру і навернути до неї все язичницьке населення, одружитися з польською королевою Ядвігою і стати польським королем, а також приєднати до Польщі литовські, білоруські і українські землі. Основною ж причиною Кревської унії було об'єднання сил обох держав для боротьби проти постійної агресії Тевтонського ордену.

Після Кревської унії посилюється експансія польської шляхти на західні землі України та Білорусії. Ягайло допомагає польським панам витіснити з галицької землі угорців, закріпити своє панівне становище на Волині. Більше того, Ягайло і польська шляхта намагалися ліквідувати незалежність Литовського князівства, але проти цього виступили литовські феодали на чолі з князем Вітовтом. Вони домоглися того, що 1392 р. в Острозі було укладено угоду, за якою Вітовт став довічним правителем Литви.

Зміцнення панування литовських феодалів дало поштовх до дальшого розвитку феодально-кріпосницьких відносин та нестерпної експлуатації підневільного населення як з боку литовських, так і місцевих панів. Для посилення свого впливу Вітовт надавав привілеї католицькому, польському і німецькому міщанству і створив католицькі єпископські кафедри у Луцьку і Кам'янці-Подільському. Він почав робити спроби відокремити православну церкву українських і білоруських земель від московської митрополії та здійснити унію цієї церкви з католицькою. В 1458 р. литовські князі все ж відокремили православну церкву України і Білорусії від московської митрополії в окрему київську, але навернути населення до унії з католицькою церквою їм так і не вдалося. Більше того, все це викликало зростання незадоволення серед народних мас, які підіймалися на боротьбу, передусім за соціальну, а потім за національну незалежність.

Тоді ж спалахує ціла низка антифеодальних повстань, серед яких найпомітнішими були повстання в Галичині, на Буковині та Покутті в 1492 р. під керівництвом Мухи, на Закарпатті і в Угорщині в 1514 р. під проводом Г. Дожі, де спочатку основну силу становили закарпатці, Бокотське повстання 1431—1434 pp., Канівське та Черкаське міські повстання 1536 р. У другій половині XVI ст. такі повстання набирають загальнонародного характеру.

Водночас українське населення вело невпинну боротьбу проти турецько-татарської навали. Розбійницька Османська, або Оттоманська, імперія турків-османів у XVI ст. захопила Молдавію, Буковину і Бесарабію, нападає на Галичину і Поділля. Постійних нападів зазнавали також українські землі з боку Кримського ханства, що було васалом турецького султана. Турецькі і татарські наскоки на сусідні землі були величезним лихом. Турки й татари палили, знищували повністю міста і села, винищували або брали в полон тисячі людей, продавали їх у рабство.

Південні причорноморські та подніпровські степові землі були оголені, населення намагалося розташовуватися ближче до замкових укріплень Києва, Вінниці, Житомира, Черкас, Канева, Остра, Чернігова та ін., де можна було спільними силами захищатися від ворога, або тікати і ховатися в лісах. Надії на польсько-литовський уряд і військо були дуже й дуже малі, бо наймане військо і шляхетське ополчення самі грабували населення або зрідка робили засади на татар, які поверталися додому і відбирали для себе награбоване ними добро.

Коли ж експлуатація і свавілля польсько-литовського і місцевого панства ставали нестерпними, селяни з XV ст. почали тікати на спустошені татарами землі вниз по обидва боки Дніпра і засновували там хутори і цілі слободи. Ці втечі селян і міської голоти були головною причиною виникнення на Черкащині і Брацлавщині вільного озброєного населення, яке називало себе козаками, тобто вільними людьми. В Росії українських козаків довгий час називали ще черкасами.

Під тиском феодалів, які намагалися захопити козацькі землі й обернути населення на кріпаків, козаки змушені були відходити все далі і далі на Південь аж за відомі Дніпрові пороги, де вони на початку XVI ст. заснували Запорізьку Січ. Спочатку місцем розташування Січі був острів Томаківка, або, як його ще називали, Буцький, Дніпровський чи Городище. Після того, коли це укріплення за намовою магнатів і польської влади було знищене татарами, козаки заснували нову Січ на острові Базавлук, або Чортомлик, і вже аж потім — на острові Велика Хортиця.

На Запорізьку Січ тікало не тільки знедолене українське, а й російське, білоруське, молдавське та польське населення, бо вона запалювала народні маси на боротьбу з гнобителями взагалі і підтримувала антифеодальні виступи. Запорізька Січ стала прикладом для виникнення подібних козацьких військових організацій на півдні Росії, на Дону, Південному Уралі, Кавказі тощо.

Перебуваючи перед постійною загрозою нападу з боку турків, татар, польських, литовських і українських магнатів, козацтво на кінець XVI ст. створило велику і досить чітку військову організацію, яка дивувала багатьох визначних вітчизняних і зарубіжних військових стратегів. Так, на чолі війська стояв гетьман; військо складалось з полків, полки з сотень, сотні з десятків. Гетьман, полковники, осаули, судді, отамани, тобто вся козацька старшина, обиралася на військовій січовій раді, де, крім того, вирішувалися всі найважливіші питання.

Козацтво дотримувалося суворої дисципліни, зрада батьківщині каралася смертю, що образно відтворено в козацьких літописах, історичних піснях і думах, художніх творах письменників XIX і XX ст.

Переважну масу козацтва складала «голота», тобто біднота, і лише незначну частину — «старші козаки», або старшина. Між голотою і старшиною, що прагнула здобути собі привілейоване становище в урядуванні і захопити маєтності, досить часто спалахували гострі класові сутички, що знову-таки знайшло своє відображення в українській літературі.

Щоб перешкодити зростанню величезної популярності вільного козацтва і Запорізької Січі, польсько-литовський уряд змушений був організувати реєстрове козацьке військо. Реєстрові козаки (записані в реєстр, тобто список) перебували на службі шляхетської держави і в окремих магнатів, охороняючи маєтки та південні кордони. Часто використовували їх для боротьби з повсталим населенням і вільним козацтвом, але реєстровці переходили на бік народних мас і спільно воювали проти ворогів. Яскравим прикладом цього є перехід реєстрового війська на бік Богдана Хмельницького в 1648 р.

У XIV—XV ст. виникають економічні і суспільно-політичні передумови для утворення централізованих держав як Західної, так і Східної Європи та для складання елементів національної культури у всій Європі. Найважливішим фактом в історії Східної Європи цього періоду було формування східнослов'янських народностей. Це був тривалий і складний процес, коли російська народність формувалася шляхом злиття в єдине етнічне ціле населення північно-східних руських земель, українська — південно-західних і білоруська — західних.

Як відомо, народністю називають історичну форму спільності людей, що передує утворенню нації. Для народності взагалі і української зокрема були характерні такі елементи: по-перше, відносна спільність мови як необхідний засіб спілкування і взаємного розуміння людей; по-друге, спільність території як необхідна природничо-матеріальна умова спільності їхнього життя; по-третє, економічні взаємозв'язки і, нарешті, по-четверте, спільність окремих рис культури, психічного складу і характеру людей. Українська народність складалась на спільній території південно-західної частини Русі — на Київщині, Переяславщині (нинішній Полтавщині), Чернігівщині, Волині, Поділлі, в Галицькій землі, на Закарпатті та Буковині. Найінтенсивніше цей процес проходив на Середньому Придніпров'ї, яке охоплювало головним чином Київщину (на правому березі Дніпра) і Переяславщину (нині Полтавщину — на лівому березі Дніпра).

В XIV ст. на базі різних діалектних груп починають формуватися основні риси майбутньої російської мови і відповідно української та білоруської. Що стосується самої назви «Україна», то вона вперше була вжита в Київському літописі під 1187 і 1189 pp. для означення південно-західних руських земель. Згодом ця назва стала етнічним іменем всіх тих земель, де сформувалася українська народність, офіційно вживалась у документах, подорожніх записках іноземних мандрівників, у літературі. Існувала й інша офіційна назва — Мала Русь, чи Малоросія, але народні маси її не прийняли і називали себе, коли вже почала формуватися з народності українська нація, козаками або українцями.

bigmir)net TOP 100