Розвиток культури в другій половині XVII ст.

Реферат

Бурхливі події середини XVII ст., пов'язані з визвольною війною українського народу 1648—1654 pp., піднесення загального політично-економічного становища України, зменшення національної загрози з боку польських, татарських і турецьких завойовників були великим стимулом для дальшого розвитку культури й освіти. У селах відкривалися початкові школи, де дяки навчали дітей селян, козаків і духівництва елементарної грамоти.

У деяких містах осередками освіти і далі залишаються братські школи, які відігравали велику роль у боротьбі проти полонізації, окатоличення українського населення. Найновіші дослідження заперечують досить поширену думку про те, що ці школи нібито виникали за зразком єзуїтських або взагалі католицьких. У братських школах на високому рівні стояло викладання слов'янських, грецької і латинської мов, діалектики (уміння полемізувати), риторики, поетики, геометрії, математики, астрономії, музики тощо. Педагогічна практика і шкільні порядки українських братських шкіл вплинули на педагогічну систему чеського просвітителя Яна Амоса Коменського, який жив певний час на території Польсько-Литовської держави.

Центром освіти, науки і літератури на Україні був Київ з його Києво-Могилянською колегією. Тут працювали такі визначні діячі XVII ст., як І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський, А. Радивиловський. З цим навчальним закладом пов'язані імена Є. Славинецького, С. Полоцького, А. Сатановського, С. Яворського і Ф. Прокоповича, які, живучи в Росії, внесли помітний вклад у розвиток російської освіти. Так, наприклад, у другій половині XVII ст. ректорами і професорами Слов'яно-греко-латинської академії у Москві та духовних семінарій в Росії були переважно вихованці Київської колегії; у Москві довгий час працювали визначний український композитор, музичний теоретик і педагог М. Ділецький, а також видатні майстри граверного мистецтва І. Щирський і Л. Тарасевич. Через Київ і Києво-братську колегію підсилюються культурні зв'язки з Молдавією, представниками болгарського, сербського, чеського та румунського народів, з Близьким Сходом, зокрема Албанією, тощо.

Зміцненню культурних взаємин України з сусідніми народами сприяло книгодрукування. Книги з друкарень Києво-Печерської лаври, Львова, Новгорода-Сіверського, Чернігова поширювалися також у Росії, Білорусії, Молдавії, Румунії, Польщі, Болгарії, Сербії, Словакії. У Москві 1672 р. відкривається крамниця, де постійно продавалися видруковані на Україні книги, оздоблені гравюрами на дереві й міді.

Цілком зрозуміло, що небачена, справді легендарна героїка повсталих народних мас стає в центрі уваги творчості багатьох відомих і невідомих прозаїків, поетів, драматургів, художників, музикантів, істориків. На певному етапі кожен по-своєму намагався осмислити події, факти, діяльність видатних ватажків і всього народу та дати їм своє тлумачення. Нові політичні та соціально-економічні умови накладають певний відбиток на всі сфери духовного життя українського народу.

У другій половині XVII ст. продовжують розвиватися, удосконалюватися основні жанри літератури, що визначилися в попередній період, тобто проза, віршування і драматургія. Тоді ж зароджується на Україні, зокрема в Києво-Могилянській колегії, так звана шкільна теорія поезії або давня українська поетика, яка зробила поштовх для розвитку української та білоруської літератур.

Поетика та всі інші галузі науки і культури в XVII ст. розвивалися на Україні під загальним впливом ідей культури доби Відродження або Ренесансу Західної і Центральної Європи, що різними шляхами і насамперед через Польщу проникали на Схід. Багато вихованців Києво-Могилянської колегії продовжували своє навчання в університетах і академіях Західної Європи, звідки й привозили найновіші віяння гуманізму, друковані твори або рукописні копії творів найпомітніших представників нового напряму. Українським діячам були відомі праці Т. Кампанелли, Е. Роттердамського, Данте, Петрарки, Боккаччо, Я. А. Коменського, Т. Тассо та ін. Так, наприклад, Мелетій Смотрицький часто цитував Петрарку, на Боккаччо посилався Захарія Копистенський, Іоаникій Галятовський користувався творами Макіавеллі, з педагогічними ідеями, а можливо, і з самим Я. А. Коменським був знайомий Михайло Андрелла. Вже тоді з'являються в перекладах на українську мову новели Боккаччо, поема Т. Тассо «Визволений Єрусалим», рицарські романи про Бову-королевича, про Петра Золоті Ключі, про цесаря Оттона та інші, які, переходячи в народне середовище і поширюючись поряд з його оригінальними творіннями, втрачали специфічні національні особливості оригіналів і переставали сприйматись як перекладні.

Відголоси ідей Відродження знаходимо в архітектурі України XVI—XVII ст., зокрема, вони наявні в деяких церковних і світських спорудах Львова, в живописних і фрескових деталях, в музиці тощо. Одночасно набирає сили вишуканий стиль барокко. Замінивши прості форми мистецтва Раннього Відродження, цей стиль у мистецтві та літературі стане основним у дворянській культурі під час розквіту абсолютизму і відіб'є якоюсь мірою феодально-поміщицькі прагнення української козацької старшини кінця XVII—XVIII ст. Тому для стилю барокко в літературі характерні риси, чужі народним масам, — надмірна примхливість форми, поєднання християнської символіки з античною міфологією, а звідси мозаїчність порівнянь, метафор, антитез, алегорій і взагалі пишнослів'я з бутафорським розумінням аристократизму. Зрозуміло, найвиразніше цей стиль прижився в українській архітектурі та живописі, але не оминув він і літератури, де його часто безпідставно змішували з латино-польською схоластикою, яка також прийняла химерний естетсько-формалістичний характер.