Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з економіки

Об'єктивні основи, необхідність та спрямованість
антимонопольної політики держави

Реферат

На главную
Реферати з економіки

Здійснення рішучих та послідовних ринкових перетворень, усунення деформацій економічного розвитку, що відбувались у попередній період, вимагають по-новому оцінити стан та завдання ряду найважливіших напрямів економічної політики держави. Одним із них є, безперечно, конкурентна політика.

Процес реалізації конкурентної політики не може виходити за межі цілей, що забезпечуються конкуренцією суб'єктів господарювання як суспільно-економічним феноменом.

Основною суспільною метою конкуренції є досягнення економічної ефективності на базі оптимального розподілу ресурсів, максимального використання досягнень науково-технічного прогресу, забезпечення виробництва товарів з мінімально можливими витратами.

Проблеми антимонопольної та конкурентної політики були і залишаються предметом досліджень багатьох учених. Аналіз зазначеної проблематики ведеться переважно з позицій загальноекономічних або специфічних (в межах класичних ринкових процесів) підходів. Разом із тим, недостатньо дослідженими залишаються питання особливостей прояву антимонопольно-конкурентних процесів за умов деформованості ринкових відносин.

На відміну від початку 1990-х pp., коли в економіці України однозначно переважав монополізм, зараз у ній можна виділити декілька секторів, які характеризуються різними умовами конкуренції. [6]

Перший з них — монопольний. У ньому конкуренція відсутня або практично відсутня.

Другий — сектор індивідуального домінування. В ньому конкуренція істотно обмежена внаслідок наявності суб'єктів господарювання, індивідуальна ринкова частка яких перевищує 35%.

Третій сектор — олігопольний. В ньому існують можливості обмеження конкуренції шляхом змов або паралельної поведінки невеликої кількості фірм, які у сукупності мають значну ринкову владу.

Внаслідок істотної різниці умов конкуренції, в кожному із зазначених секторів досягнення економічної ефективності має здійснюватися специфічними шляхами. Тому існує комплекс завдань конкурентної політики, що стосується різних секторів національної економіки. Крім того, виникає окреме завдання щодо визначення та забезпечення оптимального співвідношення між зазначеними секторами.

Говорячи про завдання антимонопольної політики щодо монопольного сектора, слід виходити з того, що на сьогодні до нього входять ринки природних монополій та ринки, на яких виключні права окремих суб'єктів господарювання випливають з прийнятих державою актів. Отже, за сучасних умов господарювання цей сектор не може бути істотно скорочений. Разом із тим, за своєю природою він не здатен самостійно забезпечити жодної зі складових економічної ефективності (феномен неспроможності ринку). Ця особливість зазначеного ринку має і може бути частково компенсована механізмами державного регулювання. При цьому слід зауважити, що досягнення ефективності державного регулювання монопольного сектора, зокрема ринків природних монополій, потребує вирішення групи політичних, економічних та змістових проблем. Однією з найгостріших серед них є співвідношення процесу регулювання монопольного сектора, насамперед, сфери природних монополій та бюджетно-податкової політики.

Нині склалася система, коли надприбуток природних монополій (монопольна рента) розглядається як додаткове джерело надходжень до державного бюджету, своєрідний «монопольний акциз». За таких обставин будь-які спроби реально зменшити тарифи на послуги суб'єктів природних монополій виявляються безрезультатними. Навіть якщо такі тарифи виправдовуються необхідністю економії бюджетних коштів на утримання державних органів, як це здійснюється, зокрема, через системи так званих «платних адміністративних послуг», що надаються на монопольних засадах та за завищеними тарифами державними органами. Проте зазначені дії не можуть бути перспективними, оскільки спонукають до консервування неефективності у сфері природних монополій та перерозподілу на свою користь коштів із галузей, що є споживачами їхніх послуг. Все це, в кінцевому рахунку, знижує ефективність як самих природних монополій, так і економіки в цілому, призводить до скорочення бази оподаткування.

Отже, збереження та збільшення надходжень до Державного бюджету може бути забезпечено водночас із підвищенням економічної ефективності сфери природних монополій шляхом посилення глибини вилучення монопольної ренти до державного бюджету з одночасним зменшенням абсолютних величин доходів суб'єктів природних монополій і, відповідно, розмірів тарифів на їхні послуги.

Інша проблема стосується співвідношення регулювання ринків природних монополій та промислової політики. Вона полягає в тому, що монопольна рента, яка утворюється у сфері природних монополій, використовується як джерело додаткових інвестицій в конкурентні галузі.

Ефективність ринку природних монополій не може бути досягнута за умови поєднання в одному державному органі функцій економічного регулювання відповідних ринків (тобто регулювання цін та режиму доступу до відповідних послуг) та управління майном суб'єктів природних монополій.

На сьогодні принципу розподілу зазначених функцій відповідає організація державного регулювання в електроенергетиці, на ринках нафтогазового комплексу та окремих суміжних ринках, де його здійснює Національна комісія регулювання електроенергетики (НКРЕ) [6].

Державне регулювання може забезпечити економічну ефективність у сфері природних монополій при дотриманні двох умов стосовно змісту цього регулювання — його повноти та обґрунтованості.

Повнота регулювання передбачає щонайменше регулювання таких параметрів послуг природних монополій: (1) цін (тарифів); (2) якості; (3) доступності. Якщо хоч один із цих параметрів залишиться поза межами регулювання, суб'єкт природних монополій зберігатиме можливість господарювати неефективно (наприклад, занижуючи якість послуг за умов регулювання тарифів). Сьогодні в Україні передбачене незалежне регулювання головним чином цін (тарифів). Механізми ж регулювання якості та доступу є недостатньо відпрацьованими.

За умов індивідуального домінування ринок самостійно також не забезпечує економічної ефективності. Проте ринки з індивідуальним домінуванням є потенційно конкурентними. Звідси випливає, що головним шляхом забезпечення їхньої ефективності є не державне регулювання, а сприяння зменшенню рівня концентрації і перетворенню структури ринку на конкурентну (демонополізація).

Сьогодні можливості структурної демонополізації, тобто зменшення рівня концентрації ринків шляхом подіту існуючих суб'єктів господарювання, практично вичерпані.

Головним шляхом зменшення рівня концентрації ринків з індивідуальним домінуванням є зниження бар'єрів та стимулювання вступу на них нових суб'єктів господарювання.

У випадку, коли швидка демонополізація ринків з індивідуальним домінуванням є неможливою, як засіб компенсації неспроможності цих ринків може бути застосоване їхнє пряме або непряме державне регулювання.

Пряме державне регулювання на ринках з індивідуальним домінуванням здійснюється шляхом безпосереднього встановлення розмірів чи механізмів формування цін і тарифів.

Непряме регулювання передбачає встановлення заборон на вчинення суб'єктами господарювання, що займають домінуюче становище на товарних ринках, дій, які були б неможливими за умов конкуренції на товарних ринках і призвели (можуть призвести) до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів.

Отже, основними напрямками сучасної монопольно-конкурентної політики в Україні є:

— оптимізація величини питомої ваги ренти природних монополій, що вилучається до Державного бюджету, з величиною доходів суб'єктів природних монополій та розмірами тарифів на їхні послуги;

— недопущення безпосереднього використання монопольної ренти, яка утворюється у сфері природних монополій, як джерела додаткових інвестицій у конкурентні галузі;

— створення системи органів державного регулювання суб'єктів природних монополій, що виключало б поєднання в одному державному органі функцій економічного регулювання відповідних ринків та функцій управління майном суб'єктів природних монополій;

— забезпечення повноти регулювання суб'єктів природних монополій, зокрема, щодо однозначного регулювання цін (тарифів), якості послуг та їхньої доступності;

— забезпечення економічної обґрунтованості тарифного регулювання суб'єктів природних монополій, зокрема, шляхом недопущення обов'язкового відшкодування за рахунок тарифів витрат, безпосередньо не пов'язаних з виробництвом відповідних послуг;

— реструктуризацію монопольних утворень, що не належать до сфери природних монополій, і цілісність яких штучно підтримується органами місцевої влади;

— обов'язкове врахування при реалізації податкової, регуляторної, інвестиційної, митно-тарифної, приватизаційної, промислової політики їхнього впливу на бар'єри вступу суб'єктів господарювання на товарні ринки;

— посилення штрафних санкцій, що застосовуються до суб'єктів господарювання — порушників законодавства про захист економічної конкуренції, у випадках зловживань ними монопольним (домінуючим) становищем або вчинення антиконкурентних узгоджених дій;

— розгляд питання про доцільність законодавчого запровадження обмежень концентрації економічної влади.

Література

1. Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", прийнятий 18.02.1992 р.

2. Закон України "Про антимонопольний комітет України", прийнятий 26.11.1993 р.

3. Кравченко Ю. Ринкам природних монополій — ефективне регулювання // Економіка України. — 2006. — № 6. — С. 12—19.

4. Архангельський Ю. Чи є шкода від монополій? // Економіка України. — 2006. — № 11. — С. 62—69.

5. В. Лагутін. Шкода від монополій і користь від конкуренції: чи все так просто? // Економіка України. — 2007. — № 4. — С. 55—61.

6. В. П.Супрун. Деякі проблеми антимонопольно-конкурентної політики в Україні. // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 7. — С. 14—21.

7. Основи економічної теорії. / За ред. Предборського В. А. — К.: Кондор. — 2002. — 621 с.

8. Основи економічної теорії: Навч. посіб. Мельник Л. Ю. і ін. — К.: ЦНЛ, 2005. — 528 с.

9. Крупка М. І. і ін. Основи економічної теорії: Підручник. — К.: Атіка, 2001. — 344 с.

10. А. Ф. Косік. Мікроекономіка: 2-ге вид., перероб. і доп. Навч. посіб. — К.: ЦУЛ, 2008. — 438 с.

11. Кулішов В. В. Мікроекономіка: Основи теорії і практикум: Навч. посіб. — Львів: "Магнолія Плюс", 2006. — 331 с.

12. Стеблій Г. Я. Мікроекономіка: Навч. посіб. — К.: "Фірма "ІНКОС"; ЦНЛ, 2007. — 221 с.

13. Базілінська О. Я., Мініна О. В. Мікроекономіка: Навч. посіб. — К.: ЦНЛ, 2005. — 352 с.

14. Косік А. Ф., Гронтковська Г. Е. Мікроекономіка: Навч посіб. — К.: ЦНЛ, 2004. — 416 с.

15. Основи економічної теорії. / За ред. С. В. Мочерного: Посіб. для студ. вузів. — К.: ВД "Академія", 2002. — 472 с.

16. Економічна теорія: Макро- та мікроекономіка. Навч. посіб. / За ред. З. Ватаманюка та С. Панчишина. — К.: Альтернативи, 2005. — 608 с.

17. Мельникова В. І. і ін. Мікроекономіка: Навч. посіб. — К.: ВД "Професіонал", 2005. — 400 с.

18. Дзюбик С. Д. Основи економічної теорії: Навч. посіб. — К.: Знання, 2006. — 481 с.

19. Павленко І. М. Мікроекономіка. Навч. посіб. — К.: ЦНЛ, 2006. — 288 с.

20. Лісовий А. В. Мікроекономіка: Навч. посіб. — К.: ЦНЛ, 2003. — 208 с.

21. Горобчук Т. Т. Мікроекономіка: Навч. посіб. — К.: ЦУЛ, 2002. — 236 с.

22. Мікроекономіка та макроекономіка: Підручник для студ. вузів. — К.: Вид-во "Основи", 2001. — 517 с.

23. Піндайк Р. Мікроекономіка. — К.: Основи, 1996. — 646 с.

bigmir)net TOP 100