Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з економіки

Рушійні сили і фактори економічного
прогресу

Реферат

На главную
Реферати з економіки

Розвиток суперечностей як джерело прогресу. Німецький філософ Георг Гегель (1770—1831) називав суперечність принципом будь-якого розвитку, саморуху. З цього погляду рух — це суперечність, єдність суперечностей. Тому суперечність є джерелом саморуху, його рушійною силою.

Економічна суперечність — суттєве, закономірне відношення і взаємодія між протилежними сторонами економічного явища чи процесу, внаслідок якої вона (суперечність) є їх рушійною силою розвитку, а в гносеологічному (пізнавальному) аспекті — основою пізнання сутності економічних законів та категорій.

Виникнення суперечностей спричинене існуванням загальних зв'язків, залежностей і зумовленостей всередині матеріальної системи, взаємодією різних сторін, властивостей, тенденцій, якостей у межах суперечностей. Так, взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин у межах суспільного способу виробництва, їх суперечність зумовлені існуванням загальних зв'язків між людьми у процесі праці, з одного боку, і зв'язків (відносин) між ними у процесі привласнення результатів праці — з іншого. Взаємодія протилежних сторін характеризується їх взаємопроникненням, взаємозумовленістю, взаємозапереченням. Від сутності кожної зі сторін суперечності, її структури, характеру взаємозв'язку окремих елементів залежать відносини між протилежними сторонами, їх взаємна боротьба і взаємодія.

Кожна суперечність проходить у своєму розвитку такі послідовні етапи: тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт і ступінь розв'язання суперечності, перехід її у вищу форму свого розвитку. Найшвидше економічний прогрес здійснюється на перших трьох етапах еволюції суперечності. Рух суперечності відбувається передусім внаслідок більшої активності заперечувальної, революційної сторони. Такою стороною у межах суспільного способу виробництва є продуктивні сили, а з-поміж них головна продуктивна сила — людина. Тому прогрес суспільства, зокрема економічний, — це діяльність людей, які ставлять перед собою мету і досягають її. Основою цілей людини є потреби та інтереси. При цьому у процесі виробництва виникають нові потреби, народжуючи ідеальний образ ще не існуючих продуктів і стимулюючи їх виробництво в майбутньому.

З розвитком продуктивних сил, особливо з появою додаткового продукту, утворенням класів, між виробництвом і споживанням виникають проміжні форми — обмін та розподіл. Тому одразу за суперечністю між виробництвом і споживанням виникають суперечності між іншими сферами суспільного відтворення, розвиток яких стає додатковим джерелом економічного прогресу.

Оскільки людина є суб'єктом продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві сторони способу виробництва формують різні якості суспільного індивіда, а відносини між людьми в більшості суспільно-економічних формацій розвиваються у формі взаємодії між класами, то джерелом і рушійною силою економічного прогресу слугують взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами, потребами, цілями), соціальними групами, прошарками тощо.

Визначальною, активнішою і революційною складовою суспільного способу виробництва є продуктивні сили. Оскільки змістом їх є ставлення людей до природи, то використання людьми сил природи у процесі праці, суперечність між людиною і природою, намагання людей пристосувати до своїх потреб нові джерела енергії, корисні копалини тощо теж слугують внутрішнім джерелом розвитку самої системи продуктивних сил. Ця система в усіх суспільно-економічних формаціях формується з робочої сили, засобів праці, предметів праці, використовуваних людьми сил природи. Суперечності між ними також стають внутрішнім джерелом розвитку цієї складової суспільного способу виробництва. Так, у разі появи нової техніки необхідно навчити працювати з нею людей, що означає суперечність між цими елементами продуктивних сил, яка розв'язується з підвищенням кваліфікації робочої сили, а водночас стимулює економічний прогрес. Ці суперечності між елементами продуктивних сил виявляються у формі потреб людей, їх інтересів і мотивів розвитку.

У межах системи продуктивних сил важливою рушійною силою є змагання між людьми в процесі їх спільної праці. Таку ж роль відіграє кооперація праці. Змагання доповнюється специфічними суспільними формами. Ними за капіталізму є конкуренція (між робітниками і капіталістами та всередині кожного з цих класів).

Важливу самостійну роль з-поміж рушійних сил економічного прогресу відіграють відносини економічної власності. Оскільки вони розвиваються відносно самостійно в межах суспільного способу виробництва, тобто частково незалежно від розвитку продуктивних сил, мають свої закономірності розвитку, специфічні суперечності, то рух цих суперечностей стає окремою рушійною силою економічного прогресу. До них належать суперечності між різними типами і формами власності. Чим більше таких типів і конкретних форм власності в межах певного способу виробництва, тим сильніші рушійні сили й джерела економічного прогресу.

Значну, відносно самостійну роль з-поміж рушійних сил економічного прогресу відіграють і техніко-економічні відносини, зокрема оптимальне співвідношення між спеціалізацією, концентрацією, комбінуванням виробництва тощо. Важливе значення в економічному прогресі належить організаційно-економічним відносинам, зокрема вдосконаленню організаційних структур управління підприємством, зростанню ефективності праці усіх ланок управлінського апарату та ін.

Відносно самостійним видом економічних суперечностей у межах економічної системи є суперечності господарського механізму. До них належать суперечності в межах ринкового саморегулювання економіки, в межах державного регулювання (наприклад, між економічними й адміністративними методами такого регулювання), між ринковими і державними важелями тощо.

Найважливішою рушійною силою економічного прогресу (в межах суспільного способу виробництва) є суперечність між продуктивними силами і відносинами економічної власності. Найдинамічніші елементи продуктивних сил на сучасному етапі — наука, засоби праці, тому в процесі свого розвитку вони першими вступають у суперечність, конфлікт з відносинами економічної власності.

Кожен з елементів, у свою чергу, формується з відповідних компонентів (наприклад, наука — з фундаментальної та прикладної наук). Компонентами сучасної робочої сили є рівень освіти, кваліфікації, культури, психологічний стан тощо. Найдинамічніші та найреволюційніші елементи робочої сили першими вступають у конфлікт з діючими відносинами економічної власності. Це зумовлює процес переростання людиною, робочою силою, домінуючих типу або форми власності, перехід до якісно інших, розвинутіших у межах суспільного способу виробництва. Переростання окремими компонентами робочої сили, науки тощо певних типів і форм власності й поява внаслідок цього розвинутіших зумовлюють те, що адекватними для розвитку певного елемента продуктивних сил, а отже, і всієї їх системи, стають водночас кілька конкретних типів і форм економічної власності в межах одного суспільного способу виробництва.

Такий механізм взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв'язання економічних суперечностей у межах одного суспільного способу виробництва. Основними методами розв'язання економічних суперечностей є такі:

1) створення якісно нових форм руху для попередніх суперечностей, що означає певне пристосування відносин економічної власності до рівня й характеру розвитку продуктивних сил. Так, внаслідок загострення суперечностей між продуктивними силами і відносинами економічної власності у першій половині XIX ст. виникла і швидко розвивалася акціонерна власність;

2) економічні кризи. Залежно від їх глибини і сфери поширення (кризи надвиробництва товарів, фінансові, кризи кредитної системи та ін.) здійснюється часткове (криза охоплює одну зі сфер господарства, окремі галузі або їх низку) і тимчасове, або більш повне розв'язання економічних суперечностей. Через деякий час ці суперечності знову вступають у фазу власне суперечності, конфлікту, загострюються і готують нову економічну кризу;

3) господарський механізм, насамперед діяльність держави, виконувані нею функції, зокрема такий елемент цього механізму, як розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва, послаблення їх гостроти, механізм узгодження економічних інтересів;

4) кількісний метод. У процесі переростання продуктивними силами або їх окремими елементами меж певного типу або форми економічної власності за суспільного способу виробництва спочатку відбуваються переважно кількісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва та ін., що створює передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зумовлюють появу нової якості — розвинутіших типу або форми власності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і навпаки;

5) процес діалектичного заперечення. Поява якісно нової, розвинутішої форми власності в межах одного суспільного способу виробництва означає водночас заперечення попередньої, менш розвинутої форми власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних ознак і одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі власність.

Так зберігаються позитивні властивості всіх діючих форм власності, завдяки чому відбувається пристосування виробничих відносин до рівня, характеру й структури продуктивних сил, здійснюється економічний прогрес.

Фактори економічного прогресу (фактори виробництва). В сучасній економічній літературі поняття «фактори економічного прогресу» і «фактори виробництва» розглядають здебільшого як тотожні, тобто вважають їх (фактори) джерелами національного доходу, зокрема прибутку. Водночас ці два поняття під певним кутом зору ототожнюють з терміном «економічні ресурси».

Фактори виробництва — важливі об'єкти або елементи, які здійснюють вагомий вплив на можливість і результати виробництва, але речові елементи яких не є джерелом національного доходу.

У працях західних науковців ще другої половини XIX ст. (зокрема, Ж.-Б. Сея) міститься теза про те, що трьома основними факторами виробництва, кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з концепцією продуктивності капіталу кожен із факторів має фізичну продуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток (власники грошового капіталу отримують відсоток, а власники підприємницьких здібностей — підприємницький дохід), земля — ренту землевласникові, а праця — платню робітникові. Звідси випливає, що кожен громадянин отримує по справедливості й експлуатації не існує.

А. Маршалл на початку XX ст., крім названих трьох факторів, виокремив четвертий — діяльність з організації виробництва, яка приносить платню управляючому виробництвом. Натепер окремими факторами виробництва називають також ризик, інформацію, час, науково-технічний прогрес (економічна реалізація цього фактора відбувається у привласненні доходу від інтелектуальної власності). Австрійський економіст К. Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) головним джерелом прибутку назвав здійснення підприємцем «нових комбінацій» щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо. Останніми роками як окремий фактор почали виокремлювати екологічний, який може і сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення довкілля).

Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що супроводжується їх комбінуванням з боку підприємців для зниження витрат виробництва. Так, у разі надто високої ціни землі під забудову у великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки — хмарочоси. Взаємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшості ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими властивостями продукту, конструктивними особливостями виробу.

Марксистська політична економія розмежовує фактори виробництва та джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості визнана праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, — речовими факторами.

Речові, або об'єктивні, фактори виробництва самі не є капіталом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом експлуатації найманої робочої сили, матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто певного виробничого відношення. Так, засоби виробництва — матеріальний носій постійного капіталу тому, що від них та від засобів існування відособлені наймані працівники, які для забезпечення власного існування та своїх сімей змушені найматися до власника засобів виробництва (капіталіста). Засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо), який не має достатньої кількості робітників (для того, щоб не працювати самому), не перетворюються на капітал або здійснюють це частково. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості й відповідно додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як і вартість предметів праці, лише переноситься на новостворений продукт конкретною працею найманого працівника, а отже враховується як уречевлена праця. Наприклад, працею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково переноситься вартість токарного верстата. Внаслідок цього вартість є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної продуктивності, тобто здатності самим створювати частину доходу, засоби виробництва не мають.

Західна статистична наука з усієї сукупності засобів виробництва, що застосовуються у процесі виробництва, до річного валового національного продукту зараховує лише перенесену конкретною працею частину зношених засобів праці (а також вартість сировини, матеріалів та інших предметів праці), тобто амортизовану частину. Це також є свідченням того, що засоби виробництва жодної вартості не створюють.

Такий підхід щодо окремих речових факторів підтримують і окремі західні вчені. Так, Ф. Махлуп не вважає капіталом землю як безкоштовний дар природи. Капіталом є витрати на поліпшення якості землі, точніше, праця людей, спрямована на поліпшення якості землі. Ця думка була вперше висловлена Д. Рікардо.

Отже, не самі названі фактори є джерелом певної частини національного доходу або додаткової вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпечення щодо вдосконалення форм і методів організації праці, використання нових сил природи (наприклад ядерної, термоядерної, сонячної енергії). У такому разі не буде підстав для розбіжності у поглядах з приводу того, що джерелом національного доходу (прибутку) є діяльність з організації виробництва, поліпшення якості землі, збирання, зберігання та розповсюдження інформації, наукова діяльність, особливо прогрес знань про найефективніше використання факторів виробництва та ресурсів. Цілком прийнятна і теза Й. Шумпетера, що таким фактором є діяльність підприємця щодо створення нових товарів, зміни техніки, технології тощо. Продуктивною є праця у сфері освіти, управління народним господарством та в інших сферах.

У процесі взаємодії всіх елементів системи продуктивних сил виникає так званий синергічний ефект (нова продуктивна сила), яку окремі суб'єкти економічних відносин, як і багато науковців, можуть поверхово розглядати як фізичну продуктивність самих засобів виробництва або як плату за ризик. Більше того, у процесі ускладнення системи продуктивних сил, появи в ній нових елементів синергічний ефект від їх комплексної взаємодії зростає. Ця об'єктивна закономірність може набувати химерних форм у свідомості учасників виробництва, у суб'єктів різних форм власності й породжувати концепції про дію нових факторів виробництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єдиним джерелом новоствореної вартості, прибутку зокрема, є лише праця в її різновидах (підприємця, вченого, лікаря та ін.).