Загальні особливості етики Давнього Риму

Реферат

У Давньому Римі етичні вчення розвивалися під відчутним впливом моральної практики давньогрецького суспільства і теоретичних надбань давньогрецьких мислителів. Це відповідало загальній тенденції культурного розвитку Давнього Риму після завоювання ним грецьких міст-колоній, яку влучно охарактеризував поет Горацій (65—8 до н. е.): «Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою культури». Усвідомлення цих реалій спонукало виступи багатьох римлян на захист своєї культурної самобутності. Водночас вони неприховано гордилися власною культурою, навіть возвишали її у своїх думках і висловлюваннях над грецькою. Один із найактивніших інтерпретаторів давньогрецької філософії Цицерон писав, що римляни не гірше від греків здатні до відкриттів, мають неабиякі здобутки на цьому поприщі, а запозичувані у своїх сусідів матеріальні і духовні цінності вони завжди поліпшують, удосконалюють. Тому звичаї і порядки, зокрема домашні і сімейні, налагоджені у них на значно вищому рівні. І взагалі, на його думку, з огляду на те, що дається людям від природи, а не від науки, з римлянами не можуть зрівнятися ні греки, ні інші народи. Римлянам, за його словами, характерні величавість, твердість, високість духу, благородство, честь, доблесть. Він закликав римлян до самостійного дослідження філософських проблем, насамперед «практичної» філософії, тобто етики. Давньоримській етичній думці передусім був властивий практицизм. Саме практицизм давніх римлян, який спонукав їх до розв'язання теоретичних і практичних проблем політики і права, привів їх і до усвідомлення важливості філософських знань, і до реальних філософських осягнень. Виявлявся він у таких формах, як експансіонізм (намагання домінувати над природою), місіонерство (намагання утвердити свої етичні ідеї серед інших народів), індивідуалізм (орієнтація на інтереси і права особи), внутрішня і публічна дисциплінованість.

Загалом римські філософи не створили оригінальної етичної школи, вони визнавали і розвивали етичні вчення античної Греції, насамперед стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, платонізм (неоплатонізм), що дало підстави назвати давньоримську філософію й етику еклектичною, синтетичною, своєрідним синтезом філософських учень, які витворили підкорені ними народи. Римські стоїки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій збагачували ідеї грецьких стоїків, Цицерон і Тіт Лукрецій Кар були послідовниками вчення Епікура, скептики (Агріппа) розвивали погляди своїх грецьких попередників. Цицерон, зважаючи на лінгвістичну операцію Арістотеля, утворив від іменника mos прикметник moralis (моральний), запровадив термін «moralis», який є буквальною калькою створеного Арістотелем терміна «ethikos» («етичний»).

Однак твердження, що давньоримські мислителі тільки запозичували, зіставляли, використовували філософські надбання чужоземних мислителів було б надто поверховим. Вони започаткували не абстрактне, а конкретне, пристрасне осмислення і переживання світу, буття людини, яке невдовзі було перейняте й розвинуте західноєвропейською філософською, етичною думкою. Результати цього осмислення відчутно вплинули на формування моральних традицій багатьох західноєвропейських народів.

Отже, етичні концепції, створені мислителями, які жили у різних регіонах і країнах Давнього світу, закорінені у тодішні загальноцивілізаційні реалії і в конкретне буття тогочасних народів. У багатьох аспектах вони були схожі між собою, проте чимало між ними й відмінностей. Наприклад, етичні концепції Давньої Індії мали переважно релігійний характер, а Давнього Китаю — світський, перебували в органічній єдності з тогочасним ученням про державу і право.

Спільні елементи етичних концепцій Давнього світу зумовлені єдиним процесом переходу від первіснообщинного ладу до рабовласницького. За тих часів раба не визнавали ні суб'єктом, ні об'єктом моральних відносин. До фізичної праці вільні громадяни ставилися з презирством (цінували її, правда, деякі мислителі, зокрема Ян Чжу, Епікур, Лукіан), до розумової — з повагою, оскільки вважалось, що вона підносить людину, а мудрість є найважливішою чеснотою, притаманною брахманам (Індія), вченим книжникам (Китай), учителям мудрості — філософам (Греція і Рим). Критерієм моралі вони визнавали розум, а найвищим благом — споглядальну діяльність, мету життя вбачали у досягненні особистого блага, хоча й не ігнорували обов'язку служіння благу суспільства. Особливо важливою в тогочасній етиці була проблема співвідношення свободи і необхідності. Досліджуючи різні етичні школи, зіставляючи їх твердження й аргументацію, скептики дійшли висновку про умовність і релятивність положень моралі. Оскільки характеризувати настанови моралі як істинні чи хибні неможливо, то неможлива, на їх погляд, етика як наука про істинне благо та істинне зло.

Із занепадом заснованої на рабській праці античної цивілізації руйнувалися засади тогочасних етичних систем. У суспільному бутті починає утверджуватися особа, яка усвідомлює свободу волі, її не задовольняє життя в окреслених античною міфологією моральних координатах. Ідея невмолимої, невідворотної долі, аморальні вчинки міфологічних богів не могли безконфліктно сприйматися духовно розвинутою особою. Значно ближчими і зрозумілими для неї стали моральні ідеї християнства.