Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з етики

Юридична мораль і етика

Реферат

На главную
Содержание: Реферати з етики

Мораль юриста є різновидом вселюдської і водночас професійної моралі, що функціонує у сфері правосуддя і правоохоронної діяльності й виявляється в домінуючій серед юристів громадській думці про належне (мораль) і в реальних моральних стосунках між юристами, юристами й іншими громадянами держави (моральність юриста).

Юридична етика не є усталеним терміном, оскільки часто замість нього послуговуються термінами «професійна етика юриста», «правова етика», «етика права», «етика представників права» тощо.

Юридична (лат. juridicus — судовий) етика — різновид теорії професійної моралі, в якому принципи й категорії загальної і професійної етики застосовуються для аналізу моралі, що діє чи повинна діяти в юридичній сфері.

Мораль юриста обумовлена специфікою його професійної діяльності, його соціальним станом. Ця діяльність істотно торкається прав, інтересів людей, впливає на їхні долі, тому таким важливим є її моральний вимір. Безперечно, передусім вона регулюється чинним законодавством держави, однак немало в ній залежить не тільки від правової, а й від моральної свідомості юриста.

Співвідношення моралі і права. Проблема співвідношення моралі і права посідає важливе місце в етиці, оскільки її осмислення пов'язане з розумінням відношення «людина — суспільство», розкриває специфіку моральних норм, сутність моралі. Про взаємозв'язок моралі і права свідчить афоризм: «Право є мистецтво добра і справедливості».

Мораль як форма суспільної свідомості має багато спільного з правосвідомістю. Як мораль, так і право є сукупністю відносно усталених норм, правил поведінки людини, які ґрунтуються на уявленнях про належне і справедливе. Ці норми є загальними і поширюються, принаймні формально, на всіх громадян суспільства. І моральні, і правові норми стосуються всіх сфер життя людини.

Усепроникність моралі загальновизнана. Про всепроникність права свідчать поняття «міжнародне право», «державне право», «економічне право», «цивільне право», «кримінальне право», «екологічне право» та ін.

Водночас між мораллю і правом існують суттєві відмінності. Так, норми права, крім звичаєвого, мають писаний характер, офіційно проголошуються державою. А норми моралі існують здебільшого у суспільній свідомості й виявляються насамперед у громадській думці. Та найістотніше відрізняє мораль і право спосіб, яким вони регулюють поведінку людей. Дотримання норм права забезпечується за необхідності заходами примусу (адміністративними, кримінальними, економічними санкціями) з використанням апарату правосуддя. Вимоги моралі підтримуються силою громадської думки. Тобто моральні санкції здійснюються шляхом духовного впливу, причому не окремими людьми, наділеними особливими повноваженнями, а громадською думкою колективу, соціальної групи, суспільства загалом. Більшість суспільних відносин регулюється нормами права і моралі.

Між вимогами права і моралі часто виникають суперечності, тому закономірним є питання, на юридичні чи моральні норми орієнтуватися. Однозначна відповідь на це питання неможлива. Загалом право має орієнтуватися на принципи моралі. Принаймні воно не може ігнорувати моральних вимог. Найефективніше діє право, якщо його норми узгоджуються з нормами моралі. Саме до такого ідеалу прагне правова держава.

Оскільки дотримання норм права забезпечується здебільшого засобами примусу, а примус є проявом насильства, принаймні пов'язаний з ним, то осмислення специфіки юридичної моралі передбачає з'ясування сутності насильства, його спроможності бути морально санкціонованим.

Насильство і мораль. Насильницькими є дії із застосуванням сили, з опорою на силу. Насильство можливе тільки у відносинах між людьми, оскільки лише вони мають свободу волі. Насильницькими вважають дії одних людей, безпосередньо спрямовані проти життя, здоров'я чи власності інших людей (убивства, каліцтва, розбій, пограбування, погрози, завоювання).

Чи не основною ознакою насильницьких дій є свідоме порушення загальноприйнятих норм, правил, домовленостей, що руйнує усталені форми комунікації, породжує хаос. Правда, хаос часто трактують як перехідний період до «нового» порядку. В цьому сенсі насильство можна розглядати як піднесення сили до рангу закону, що регулює відносини між людьми. Невипадково суб'єкти насильства нерідко апелюють до справедливості, людських цінностей, навіть до ідеалів.

Термін «насильство» асоціюється з негативними вчинками людей. Проте людство не може існувати, не вдаючись до насильства проти насильства. Історично першим його проявом було правило тальйону, яке зобов'язувало керуватися в насильницьких акціях за межами кровнородинного об'єднання правилом рівноцінної відплати.

Другою формою насильства проти насильства стала держава. Позиція держави щодо насильства характеризується такими ознаками: вона монополізує, інституціоналізує насильство, замінює його опосередкованими формами. Це означає, що в державі право на насильство зосереджується в руках особливої групи осіб (воїнів, працівників міліції, поліції), покликаної захищати життя і власність людей як від взаємних посягань, так і від зовнішньої експансії. Це насильство здійснюється за встановленими правилами — юридичними законами.

Побутує думка, що легітимність (узаконеність) насильства як у формі тальйону, так і в державно-правовій формі є способом його обмеження, оскільки одержує моральну санкцію лише тією мірою, якою виступає необхідним чинником й етапом на шляху подолання насильства. Це міркування засвідчує необхідність фактичного і термінологічного розмежування насильства і спрямованих на його приборкання дій прибічників тальйону чи представників держави.

Розрізнення насильства і подібних до нього дій передбачає з'ясування проблеми співвідношення мети, заради якої вдаються до насильства, і засобів, що при цьому використовують.

Мета і засоби її досягнення. Мета є однією зі складових поведінки і свідомої діяльності людини, яка характеризує передбачуваність результату її діяльності і шляхи його досягнення з використанням відповідних засобів. Це і своєрідний засіб інтеграції дій людини, адже завдяки меті вони набувають певної послідовності, системності, стають своєрідним проектом діяльності людини, що визначає характер і системну впорядкованість її різних актів і операцій. Під час досягнення мети відбувається процес переборення суперечності між реальною життєвою ситуацією і метою як прогнозованим результатом діяльності людини. Інтегральну функцію мети визнають не всі мислителі. Наприклад, В. Вундт переконаний, що між нею і результатами є суттєві розбіжності.

Проблема співвідношення мети і засобів її досягнення існує споконвіку. А міркування про те, що прогрес матеріальної і духовної культури спрямований проти людини, були відомі в різні часи. Факти іноді свідчать, що реалізація добрих намірів призводить до результатів, які є моральним злом. Натомість зло, низькі мотиви діяльності, як зазначають деякі мислителі, можуть бути і рушійною силою суспільного прогресу. У сфері моралі цей парадокс постає як суперечливість між цілями і засобами: висока мета досягається аморальними засобами. Така історична практика живила висновок, що задля досягнення високої мети виправданим є використання будь-яких засобів (макіавеллізм): обману, наклепів, жорстокості тощо. Противники макіавеллізму категорично стверджують, що висока мета має досягатися високоморальними засобами. Досвід підтверджує, що застосування негуманних засобів спотворює найгуманніші цілі.

Якщо проблема співвідношення мети і засобів стосується питань права і правозастосування, то набуває правового статусу. Наприклад, учасники кримінально-процесуальних відносин, діючи в установлених законом межах, мають різні цілі і для досягнення їх вдаються до різних засобів.

У тоталітарних державах метою кримінального процесу є неодмінне викриття злочинця і жорстоке його покарання «на науку іншим». Система доказування переважно ґрунтується на самообмові, а головним засобом одержання доказів є катування. У демократичних державах проблема співвідношення мети і засобів у кримінальному процесі розв'язується на принципово інших правових і моральних засадах. Метою кримінального процесу є захист особи і суспільства від злочинних посягань за допомогою справедливого правосуддя, яке водночас має бути і моральним.

Вступаючи в моральні відносини і відповідно діючи, люди, як правило, мотивують свою поведінку. Мотив є основою вчинку, внутрішньою спонукою до дії і виражає зацікавленість у її реалізації. Він взаємопов'язаний з метою, бажаним результатом дії. Реалізуючи мету, людина використовує засоби, що можуть бути як моральними, так і аморальними. Розрізнити їх непросто. Так, деякі засоби карного розшуку, на перший погляд, є тотожними тим, якими користуються злочинці: проникнення у злочинну групу, конспіративність, оперативна комбінація (дезінформація), вербування, облуда, приховане спостереження й розвідка тощо. Моральним вважається необхідний і достатній для досягнення моральної мети засіб, який не суперечить вищій і найвищій меті, не змінює її морального характеру. Це формулювання містить дві вимоги до засобів морального вибору — ефективність і моральну цінність.

Засоби в кримінальному процесі повинні бути не лише моральними й ефективними, а й дозволеними законом. Необхідною умовою їх ефективності є науковість.

Законодавство має створювати умови для постановки тільки суспільно корисних й узгоджених з інтересами людини як особистості цілей, а також для використання моральних засобів їх досягнення. Передумовою справедливості є незалежність судів, інших правоохоронних органів, створення відповідних матеріальних умов для їх працівників.

Особливості професії юриста. Об'єктивною основою специфіки моралі й етики юриста є особливості його професійної діяльності. Юристи належать до представників влади, посадових осіб, які здійснюють відповідні повноваження. Вони мають особливі повноваження щодо захисту інтересів держави, суспільства і громадян від різних посягань. Усе це вимагає від них великої відповідальності. Закон нерідко прямо визначає державний характер рішень, які приймають юристи. Наприклад, вироки з кримінальних справ і рішення з цивільних виносять від імені держави; прокурор здійснює нагляд за виконанням законів і підтримує державне обвинувачення. Одягнувши форму працівника органів внутрішніх справ, людина стає своєрідним символом Закону і Держави.

Діяльність судді, прокурора, слідчого стосується безпосередніх прав громадян і часто визначає долю людей, їх життя, здоров'я, благополуччя. Саме тому вона повинна строго відповідати законам держави і високим моральним нормам.

Специфікою діяльності юристів вважають і те, що всі їхні дії детально врегульовано законом. І якщо закони не суперечать вселюдським нормам моралі, то діяльність юриста переважно залежить від його професійних знань, умінь і навичок та особистого бажання діяти відповідно до законів. У тоталітарних державах робота юристів складніша, оскільки вимоги права і моралі часто не збігаються, панує свавілля, ігноруються закони. В таких реаліях необхідною, хоч і недостатньою, умовою збереження людяності є відмова від професії юриста. Відмова юриста від чинного законодавства, оскільки воно суперечить вселюдським нормам моралі, вимагає зусиль, на які не кожен здатний.

У демократичній державі відхід від закону, порушення, перекручення, хибне його тлумачення і застосування розцінюють як аморальний вчинок, що суперечить нормам етики юриста. Нерідко аморальними вважають не лише свідомі порушення закону, а й неправильні, протизаконні дії й рішення, спричинені небажанням глибоко оволодіти необхідними знаннями і постійно їх удосконалювати, неохайністю, неорганізованістю, відсутністю внутрішньої дисципліни й належної поваги до права.

Якщо вимоги моралі і права збігаються, то юрист повинен визнати виняткову важливість принципу діяльності органів юстиції, який зобов'язує підпорядковуватися тільки закону. Цей принцип дієвий лише за умови незалежності юриста. Суддя, прокурор, слідчий не мають права керуватися у своїй професійній діяльності вказівками, порадами, проханнями осіб і установ навіть найвищого статусу. Юрист особисто відповідальний за законність чи незаконність своїх дій і рішень як перед державою, суспільством, людьми, так і перед своєю моральною свідомістю, совістю.

Специфічними ознаками професійної діяльності юриста є гласність, контроль громадськості, громадської думки. Тому розгляд справ у судах, як правило, відбувається відкрито, а вироки завжди оголошуються публічно.

Суддя, прокурор, слідчий реалізують свої повноваження у сфері соціальних і особистих відносин. Беручи участь у розв'язанні найрізноманітніших конфліктів, юристи несуть особливу правову й моральну відповідальність за свої дії, рішення і навіть за поведінку та вчинки поза сферою професійної діяльності.

Особливості професії юриста зумовлюють специфіку моралі людини, яка присвятила своє життя захисту права. Це актуалізує і роль науки про цю мораль — юридичної етики. З огляду на особливості різних юридичних спеціальностей, правомірними є твердження про необхідність виокремлювати етику судді, прокурорську етику, етику слідчого, адвоката, арбітра, юрисконсульта, нотаріуса тощо.

Представники юридичної професії у своїй службовій діяльності і повсякденному житті повинні керуватися вселюдськими нормами моралі. Іноді загальні моральні норми не спрацьовують, а вчинок юриста не може вважатися високоморальним, оскільки він ігнорує специфічні моральні норми представників цієї професії. Наприклад, адвокат, отримавши від підсудного інформацію-зізнання в злочині, не може виступати на суді свідком проти обвинувачуваного як з точки зору права, так і згідно з принципами моралі.

Отже, специфічні норми моралі юриста не повинні суперечити принципам і нормам вселюдської моралі. Вони лише доповнюють і конкретизують їх з огляду на умови діяльності юриста.

Юридичну етику трактують і як звід моральних вимог до працівників юридичної професії, сукупність правил їх поведінки, моральний кодекс юристів різних спеціальностей. Однак мораль юриста також є сукупністю таких вимог. Цю суперечність долають у процесі розмірковувань, які ґрунтуються на тому, що серцевиною моралі є система вимог, а етика досліджує, з'ясовує їх об'єктивну основу, виправдовуючи одні, піддаючи сумніву чи запереченню інші. Раціональні норми закріплюють у відповідних професійних кодексах. Метою етики є вдосконалення моралі. Громадська думка, яка захищає мораль, здебільшого консервативна, байдужа до новацій. Тому рекомендації етики вона приймає повільно. Це стосується й моралі юриста та юридичної етики.

Завдання юридичної етики полягає в гуманізації моралі юристів. Вона орієнтує їх на дотримання моральних вимог, забезпечення справедливості, захисту прав, свобод, честі й гідності громадян, а також особистої честі й гідності. Юридична етика позитивно впливає і на законодавство держави та правозастосування.

Серед принципів юридичної етики, що загалом збігаються з принципами загальної теорії моралі, особливого значення надають принципу справедливості. До речі, слово «юстиція» латинською мовою означає справедливість. Цей принцип є визначальним у Всезагальній декларації прав людини, законодавстві сучасних демократичних держав, Конституції України. Справедливість за змістом часто вважають тотожною правосуддю, оскільки справедливе рішення повинне відповідати не лише букві, а й духу закону.

Моральні якості юриста. Законодавство передбачає моральні вимоги і до діяльності судів, правоохоронних органів та їх працівників. Адресуються вони конкретним людям. Передумовою правової і високоморальної діяльності судів і правоохоронних органів є справедливі закони. Проте вона немислима за відсутності у служителів закону, права відповідних моральних якостей, серед яких виокремлюють:

— досконале знання чинного законодавства. Без цього юристу не уникнути неправової й аморальної діяльності навіть за наявності в нього багатьох високоморальних якостей і спрямованості на добро. Тому деякі юристи, передусім судді, неодмінно повинні мати вищу юридичну освіту;

— уміння правильно застосовувати знання законів, зважаючи не лише на їх букву, а й на дух, яке неможливе без відповідного фахового й життєвого досвіду. Цим зумовлена регламентація вікового цензу, стажу професійної діяльності кандидата на посаду судді;

— наявність добрих намірів, глибоких переконань у необхідності жити і діяти згідно з чинним законодавством і високими моральними принципами. Без цього не будуть належно реалізовані ні висока професійна освіта, ні найдосконаліші фахові вміння.

Ефективне виконання юристом свого професійного обов'язку передбачає гуманність і вимогливість до себе й інших людей, чесність, сумлінність, неупередженість, вірність чинному законодавству.

Моральні якості працівників різних юридичних спеціальностей мають свої особливості. Наприклад, для працівника міліції, крім перелічених моральних якостей, необхідні ще й мужність, стійкість, самовладання, кмітливість, висока професійна майстерність, володіння правилами етикету.

Етика працівників органів внутрішніх справ

Правоохоронці, насамперед працівники органів внутрішніх справ, перебувають на передньому рубежі боротьби за закон, порядок, справедливість, виконуючи при цьому й профілактичну функцію.

Передумовою ефективного виконання ними своїх функцій є взаєморозуміння міліції і громадян. Цій меті служить система професійної освіти й виховання працівників органів внутрішніх справ. Важливу роль при цьому відіграє моральне їх виховання, а також пізнання ними теорії моралі (етики) та міліцейської (поліцейської) деонтології (грец. deon (deontos) — потрібне, необхідне і logos — слово, вчення) — розділу етики, що розглядає проблему обов'язку працівників органів внутрішніх справ, сферу моральних вимог до них.

Досконале знання етики не може автоматично змінити моральних поглядів, почуття людини: егоїст не стане враз альтруїстом, фанатик — толерантною людиною тощо. Проте ці знання можуть допомогти людині вберегтися від численних життєвих спокус.

Професійна діяльність працівників органів внутрішніх справ передбачає їх спілкування як зі своїми колегами та правопослушними громадянами, так і з правопорушниками, злочинцями. Спілкування міліціонера з колегами нагадує взаємини військових, що вимагає відповідних фахових знань, умінь, навичок і таких моральних властивостей, як вірність (насамперед закону), мужність, відвага, стійкість. Для цього необхідні належна фізична та бойова підготовка. Спілкування з правопорушниками та злочинцями, крім перелічених, передбачає і специфічні моральні якості, знання, уміння і навички.

Від працівника міліції часто залежить доля людини, її рідних і близьких, що накладає на нього особливу відповідальність, додаткові обов'язки. Тому етика для працівників правоохоронних органів не менш значуща, ніж комплекс юридичних дисциплін. Адже право зацікавлюється людиною тоді, коли вона здійснила чи не здійснила певний вчинок, внаслідок чого було завдано шкоди суспільству або іншій людині. Етику цікавить не тільки результат, а й мотив вчинку. За словами І. Канта, людина є юридично винною лише вчинивши спрямоване проти права іншої людини діяння. Проте морально вона винна з появою у неї думки про вчинення такого діяння. Тобто етика розглядає людину всебічніше, ніж правознавство.

Працівнику правоохоронних органів неправильна оцінка людини іноді може коштувати життя (при виборі стратегії й тактики ведення переговорів в екстремальних умовах: під час захоплення заручників, у ситуації загрози вибуху тощо).

Міліція України покликана захищати інтереси суспільства. Однак стереотип упереджено негативного ставлення до неї громадян ще залишається незмінним. Цей негативізм породжений традиційною опозиційністю владі та її інститутам, укоріненими уявленнями, що міліція виконує здебільшого каральні функції, і нездоровими проявами у середовищі її працівників.

На суттєві зміни у діяльності органів внутрішніх справ і сприйнятті її громадськістю можна розраховувати у зв'язку з формуванням в Україні правової держави. Здобути прихильність, визнання, авторитет у громадян міліція зможе лише високопрофесійною діяльністю, яка відповідатиме принципам моралі.

Етика попереднього слідства. Розслідування злочинів є специфічним видом юридичної діяльності і зумовлене характером завдань слідчого та обставинами, в яких йому доводиться діяти.

Слідчий має широкі владні повноваження (зокрема, й на обмеження основних прав і свобод людини і громадянина), право застосовувати заходи державного примусу, а також самостійно негласно вести слідство і приймати важливі рішення. Така робота часто вимагає надмірних навантажень. Слідчий, обмежений жорсткими строками розслідування, мусить мати справу з тими, хто прагне приховати істину, розкриття якої є його професійним обов'язком. Люди, з якими він спілкується у процесі професійної діяльності, певною мірою причетні до розслідуваного злочину чи судочинства з кримінальної справи. Це обвинувачений, підозрюваний, потерпілий, їх представники, захисник обвинуваченого, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Спілкування і відносини з ними складні, нерідко пов'язані з моральними проблемами. Професійна діяльність слідчого потребує високорозвинутих фахових і моральних якостей, насамперед почуття відповідальності, об'єктивності й неупередженості, пильності, чесності, справедливості, гуманності, високої культури спілкування.

У своїй діяльності слідчий керується процесуальними, криміналістичними і моральними правилами. Процесуальні норми вказують, що саме, в яких формах і в якій послідовності слід робити, провадячи слідство. Рекомендації криміналістики допомагають обрати тактику, ефективні прийоми і методи розкриття злочину і викриття винуватих. Зважаючи на моральні норми, оцінюють допустимість конкретних прийомів розслідування крізь призму моральних принципів. Усі види правил взаємопов'язані і не повинні суперечити одне одному. Визначальну роль серед них відіграє закон, який має бути високоморальним і доцільним. Це, однак, не звільняє слідчого від неухильного дотримання моральних норм. Проте ними нерідко нехтували в тоталітарних державах.

Антигуманною є концепція, яка тлумачить розслідування як боротьбу слідчого з обвинуваченим. Унаслідок цього зроблено спробу легітимізувати численні порушення вимог моралі, зокрема різноманітні слідчі хитрощі та пастки, що межують з обманом, провокацією. Це розпалювання конфлікту між учасниками злочину, залучення до його розкриття екстрасенсів, гіпнотизерів, віщунів.

Неприйнятним є й погляд на попереднє слідство як на конфлікт сторін, що протиборствують. Це зумовило абсолютизацію обвинувальних функцій слідчого, зосередження його діяльності на виявленні обставин, що роблять вину обвинувачуваного тяжчою, ігнорування обставин, які його виправдовують чи пом'якшують вину. Ця точка зору суперечить вимогам неупередженого, об'єктивного розслідування обставин справи в інтересах істини і справедливості. Та чи не найгрубішим порушенням права і принципів моралі є використання свідчень обвинувачуваного проти себе. Неприпустимим є одержання показань шляхом насилля, погроз, обману.

Слідчий зобов'язаний роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права і забезпечувати можливості реалізації цих прав. Особливо важливим правовим і моральним його обов'язком є турбота про потерпілих. Слідчий повинен бути коректним з ними незалежно від їх становища у справі (обвинувачуваний, потерпілий чи свідок) і їхньої поведінки.

Діяльність слідчого охоплює різноманітні слідчі дії, кожна з яких має свою специфіку, що виявляється в особливостях моральних вимог, яких необхідно дотримуватися під час допиту, обшуку, очної ставки, слідчого експерименту, огляду місця події, накладення арешту на майно тощо. На всі ці дії поширюються загальні моральні вимоги: бездоганне дотримання закону, об'єктивність, неупередженість, добросовісність, повага осіб, причетних до справи, заподіяння мінімальної шкоди їх майну та іншим благам тощо.

Однією з найпоширеніших слідчих дій є допит обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка, експерта з метою одержання показань про істотні для справи обставини. Проводять його у формі бесіди, процедура и умови якої регулюються законом. Співбесідники перебувають у неоднаковому становищі, оскільки слідчий має право ставити запитання, визначаючи предмет і прийоми бесіди, а підозрюваний, обвинувачуваний, потерпілий чи свідок зобов'язані лише правдиво відповідати на них. Правда, підозрюваний і обвинувачуваний не несуть кримінальної відповідальності за свідомо перекручені показання. Потерпілий, свідок та експерт повинні давати правдиві свідчення під загрозою кримінальної відповідальності. Важливою умовою допиту є використання лише дозволених законом засобів впливу на допитуваних.

Кримінально-процесуальний закон містить норми, що зобов'язують дотримуватися моральних принципів. Моральний критерій у кримінально-процесуальних нормах найчастіше фігурує як заборона вдаватися до дій, які принижують честь і гідність, розголошувати відомості про інтимні аспекти життя, домагатися показань шляхом насилля тощо.

Закон і моральні норми забороняють особам, які проводять дізнання чи попереднє слідство, застосовувати насильство і погрози та інші незаконні прийоми. До них належать так звані навідні запитання, що суперечать вимозі неупередженого, об'єктивного слідства. Тому професійна й криміналістична література містить дозволені під час допиту види запитань з метою одержання достовірної інформації. Їх поділяють на доповнювальні; такі, що нагадують; контрольні; уточнювальні; допоміжні тощо. Не рекомендується вдаватися до образливих навідних запитань, а також запитань-пасток. Менш категоричним є погляд на правомірність непрямих та умовних запитань.

Під час допиту слідчий повинен дотримуватися загальноприйнятих правил етикету, насамперед ввічливої форми звертання, а також правових і моральних норм ведення протоколу допиту.

При збиранні доказів він має право вдаватися до обшуку, не порушуючи вимог права і моралі. Обшук можливий тільки за наявності достатніх правових підстав. Навіть законний обшук пов'язаний з багатьма моральними проблемами. Йдеться про обшук без відповідного дозволу за умови його безвідкладності; обшук у нічний час; забезпечення присутності особи, в якої проводиться обшук; ізолювання дітей і хворих, які проживають у приміщенні, в якому здійснюють обшук; залучення понятих.

Специфічні моральні проблеми виникають під час очної ставки, слідчого експерименту, огляду місця події, накладення арешту на майно тощо.

Отже, попереднє слідство має відповідати чинному законодавству держави, вселюдським нормам моралі, специфічним правилам і приписам юридичної етики.

Судова етика. Вона досліджує мораль суддів та інших професійних учасників кримінального, цивільного й господарського судочинства. Законодавство про суд і судочинство в демократичних державах охороняє економічні, політичні, соціальні, моральні цінності.

Судова етика — галузь юридичної етики, яка досліджує комплекс моральних заборон і дозволів, зумовлених специфікою розгляду і вирішення в судових засіданнях кримінальних, цивільних, адміністративних справ.

Оскільки судова система діє у сфері соціальних і міжособистісних конфліктів, найважливішою вимогою до неї є дотримання принципу справедливості. У кримінальному процесі, в якому йдеться про злочини і покарання, захист від злочинів найважливіших благ особистості, дотримання справедливості набуває особливого значення. Несправедливий суд може завдати великої шкоди як окремій людині, так і суспільству.

Суд вважають справедливим, якщо він вирішує справи і приймає рішення відповідно до чинного законодавства і достовірних доказів. Вимога справедливості стосується не тільки остаточних рішень, а й всієї діяльності суду. Для всіх він має бути об'єктивним і неупередженим. Необ'єктивний, тенденційний суд спотворює ідею правосуддя і може стати знаряддям свавілля.

Конституція України забороняє будь-який вплив на суддів. Водночас вони не можуть належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат.

Суд повинен бути компетентним. Тому на посадах суддів працюють фахівці з досягненням відповідного віку, стажем роботи у правовій галузі, будучи рекомендованими відповідними кваліфікаційними органами.

Вирішальним етапом кримінального процесу, в якому безпосередньо здійснюється правосуддя, є судовий розгляд, на якому досліджується кримінальна справа, приймаються рішення про долю підсудного. Моральні проблеми, що виникають під час судового розгляду, залежать від того, як провадиться судочинство: одноосібно, колегією суддів чи судом присяжних. Наприклад, за колегіального розгляду справи виникають специфічні стосунки між суддями, суддею і народними засідателями, суддею і присяжними. Загалом ці стосунки регулюються правом, проте воно не може передбачити всіх ситуацій у процесі судового розгляду. Вважається, що колегіальний суд більшою мірою гарантує прийняття виваженого і справедливого рішення. Тому одноосібне здійснення правосуддя у кримінальних справах нерідко кваліфікують як усунення громадян від участі у правосудді.

Велика правова і моральна відповідальність покладається на голову суду, який повинен забезпечити під час судового розгляду дотримання чинних законів і моральних принципів. Керуючи судовим засіданням у межах, приписаних законом процесуальної процедури, голова суду вступає в моральні відносини зі сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі (а при колегіальному слуханні справи — із суддями, народними засідателями чи присяжними засідателями). Він повинен завчасно ознайомити народних засідателів з матеріалами справи, пояснити сутність закону, згідно з яким звинувачується підсудний, ознайомити з правами та обов'язками народного засідателя, роз'яснити його особисту відповідальність за участь у дослідженні справи та її справедливе розв'язання. У процесі судового слідства всі дії голови суду підпорядковані всебічному, повному і об'єктивному дослідженню доказів задля встановлення істини у справі. Це слідство повинно відповідати нормам права і принципам моралі.

Прокурор, суддя, слідчий, захисник мають дотримуватися моральних норм. Так, прокурор, захищаючи інтереси суспільства і виступаючи від імені держави, водночас повинен дбати і про законні інтереси, гідність підсудного. Захисник-адвокат покликаний передусім захищати гідність підсудного, адже обвинувачений, якого судять, ще не засуджений.

Розгляд справи здебільшого завершується судовим рішенням з основного питання кримінальної справи. Йдеться про вирок, який, будучи найважливішим рішенням у справі, повинен своїм змістом і формою відповідати високим вимогам права і моралі, законності, обґрунтованості, мотивованості, переконливості і справедливості.

Судова етика, досліджуючи і рахуючись із нормами чинного законодавства, виявляє сфери, де воно не спрацьовує, і пропонує відповідні рекомендації, які ґрунтуються на загальних принципах етики і даних юридичної практики.

Етика кримінально-процесуального доказування і судових дебатів сторін

Перед тим як винести обвинувальний чи виправдувальний вирок (суб'єкти доказування), юристи повинні виконати складну і відповідальну роботу, в процесі якої виникають специфічні проблеми, які розв'язують, послуговуючись засобами права і моралі. Досліджує їх етика кримінально-процесуального доказування, яка є галуззю юридичної етики.

Етика кримінально-процесуального доказування. Доказування є діяльністю державних органів щодо збирання, дослідження й оцінювання фактичних даних про обставини, достовірне встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи. А норми процесуального права, що регламентують цілі, порядок, межі і зміст цієї діяльності, називають доказовим правом.

Встановлення істини у кримінальній справі є необхідною умовою справедливого судочинства, його відповідності вимогам права і принципам моралі. Судочинство демократичної держави має швидко й повністю розкрити злочин, викрити винуватих, забезпечити правильне застосування закону, щоб кожен злочинець був підданий справедливому покаранню, а жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності і навіть не потрапив до підозрюваних.

Доказування як процесуальна діяльність здійснюється через комплекс процесуальних дій осіб, яких називають суб'єктами доказування. Залежно від процесуальних інтересів і функцій їх поділяють на дві основні групи. Суб'єктами доказування першої групи є посадові особи, які мають державні повноваження і відповідають за доказування на відповідних стадіях процесу. Це слідчий, особа, яка проводить дізнання, державний обвинувач (прокурор), суддя. До другої групи суб'єктів доказування належать обвинувачуваний, його захисник, законні представники, потерпілий і його представник тощо. У процесі доказування беруть участь свідки, експерти, спеціалісти та інші особи.

Основою доказування є діяльність органів держави, які відповідають за встановлення істини у справі. Вони здійснюють доказування на відповідній стадії процесу, зокрема збирають і перевіряють докази; проводять дії, необхідні для визнання суб'єктами доказування осіб, які належать до другої групи, і залучають їх до конкретних процесуальних дій; на основі зібраних, перевірених і оцінених доказів виносять рішення, на підставі яких відбувається перехід до наступної стадії, справу вирішують або припиняють судочинство.

Моральні проблеми, що виникають у процесі судочинства, насамперед доказування, пов'язані з пошуком істини, яка є основною проблемою в судочинстві. Проте у кримінальному судочинстві, де встановлені слідчим і судом фактичні обставини стають підставою для прийняття відповідальних рішень, що стосуються долі людини, дуже важливою є достовірність використовуваних знань. З огляду на це закон детально регламентує засоби доказування, що гарантує найдоцільніший і найефективніший з точки зору завдань судочинства порядок одержання, перевірки і засвідчення знань. Ефективність доказування залежить не тільки від фахових знань суб'єкта доказування, а й від знання ним логіки, дотримання її вимог. А це породжує нові моральні проблеми.

Логічно правильне мислення необхідне для досягнення істини у процесі судового доказування. Зрозуміло, що логічна досконалість мислення не є самоціллю, однак вона належить до моральних цінностей, а проблема правильності мислення в кримінальному процесі є проблемою не тільки юридичною, а й етичною. Адже доказування в кримінальному судочинстві забезпечує встановлення істини про обставини розслідування злочину, а також обґрунтування одержаних даних.

Судове доказування підлягає не лише логічним, а й юридичним нормам, які перебувають у зв'язку з моральними. Воно пов'язане з ризиком різноманітних помилок і неточностей, здатних спричинити негативні правові й моральні наслідки. Наприклад, невизначеність у юриспруденції поняття «доказ» породжує численні непорозуміння, ускладнює пошук істини. А між тим «зміст, що вкладається в це поняття, — за словами сучасного російського юриста Олександра Коблікова, — впливає на встановлення і реалізацію прав і гарантій учасників кримінального судочинства, що органічно пов'язано із забезпеченням демократичних принципів здійснення правосуддя, гарантій прав і законних інтересів учасників процесу». Тлумачення поняття «доказ» впливає і на розв'язання моральних проблем, що виникають у процесі судочинства.

Доказом вважають і певні факти, і знання про них, і логічне доведення, а іноді навіть увесь процес доказування. Нерідко доказ протиставляють аргументу. Мовляв, у логіці доказом вважають аргумент, а в судочинстві — фактичні дані, що містяться в законно встановленому джерелі. Все-таки доказ-факт слід розглядати не як аргумент, а як об'єктивну основу аргументу. Адже принаймні деякі факти (матеріальні докази) не можна вважати аргументами через їх нездатність потрапити до мисленої «тканини» доведення, оскільки вони є матеріальними предметами, явищами, а не думками (або з огляду на те, що вони вже втратили буття і належать минулому).

Не кожен юрист чітко усвідомлює, що, виявивши факт, необхідно закріпити знання про нього у формі відповідного судження, яке повинне бути об'єктивним за змістом, чітким і ясним, позбавленим двозначності й багатозначності. Не усвідомлюючи відмінності між фактом і знанням про нього, ототожнюючи їх, юрист, як правило, переконаний у своїй правоті навіть за умови, що його судження про факт є перекрученими. Це спричинює відхід від істини, вимог закону і моралі.

Поняття «факт» і «подія» не завжди ототожнюють. На незалежності й автономності фактів наполягають так звані фактуалісти. Їх опоненти (прибічники «теоретизму») стверджують, що факти повністю залежать від теорії. Як традиційно буває у таких випадках, істину слід шукати між крайнощами: події, явища є справді незалежними, оскільки мають своє буття, без них не існує сутність, закономірні зв'язки, але вони стають промовистими лише у світлі певної версії, догадки про сутність досліджуваної справи. Тоді їх і розглядають як факти, тобто події, що мають відношення до справи.

Основу так званого теоретизму утворюють, очевидно, класовий і партійний підходи, які реалізують себе в заідеологізованих соціологічних концепціях. Так, доноси дітей на своїх батьків («ворогів народу») комуністична ідеологія розцінювала як факти, що свідчили про винятково важливе досягнення у боротьбі сил добра проти сил зла, а батькопродавців іноді навіть проголошували героями, гідними наслідування. Автори гуманістичних соціальних доктрин, народна думка такі явища, події розглядають як факти, що свідчать про живучість сил зла.

Уникнення таких труднощів можливе за чіткого диференціювання понять «доказування», «доведення» і «доказ», уникнення двозначності у тлумаченні поняття «доказ» («судовий доказ»), розрізняючи доказ як факт і доказ як знання про факт, аргумент. Таке розрізнення можливе лише за наявності контексту. Прибічникам «теоретизму» необхідно протиставити строгу орієнтацію на чинне (демократичне) законодавство, відмову від будь-якого іншого (класового, партійного, корпоративного, кланового тощо) підходу при вирішенні кримінальних справ. Орієнтиром юриста при вирішенні суспільних суперечностей повинні бути вимоги закону і моралі.

Численні правові та моральні проблеми породжують й інші аспекти процесу доказування і судочинства. Йдеться про предмет доказування, обставини, що підлягають з'ясуванню, роль непрямих доказів, межі доказування, моральне значення оцінки доказів за внутрішнім переконанням тощо. Особливість цих проблем можна проілюструвати, розглянувши моральні засади використання деяких видів доказів. Їх поділяють на такі види: докази, що ґрунтуються на показаннях свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; докази, що ґрунтуються на висновках експертів; речові і неречові докази тощо. Докази-факти не завжди є чимось реально існуючим і доступним безпосередньому спогляданню. Адже зв'язок, що існував між окремими фактами й утворював єдине явище злочину, на час судочинства вже втратився, став недоступним для безпосереднього сприймання слідчого, суддів. Явище злочину розпалось на факти, одні з яких перестали існувати (нанесення удару, поведінка злочинця в момент скоєння злочину, агонія жертви та ін.), а інші втратили свої первісні властивості, що цікавлять слідчого і суд. Про безпосередність пізнання таких фактів може йтися лише стосовно очевидців (свідків, потерпілого та ін.), а не стосовно суддів, слідчого. Збирають, перевіряють і оцінюють факти та відповідні докази спеціалісти, а отримують їх від інших людей, які або є «джерелами» відомостей про суттєві для справи обставини, або залучаються до їх досліджень. Тому неабияке значення мають моральні якості тих, хто оперує доказами, і тих, від кого їх одержують, а також моральні засади законодавства, яке регламентує одержання і використання доказів.

Різноманітні труднощі збирання, перевірки й оцінювання доказів дають підставу зрозуміти, чому свідчення обвинуваченого тривалий час вважалося найдосконалішим засобом досягнення істини. Проте значна кількість таких свідчень вживалась у прямому значенні цього слова. І лише в 1789 р. було зроблено перший крок щодо захисту свободи і гідності особистості обвинувачуваного. Йдеться про презумпцію невинуватості як принцип права, вперше проголошеного у Франції і закріпленого в Декларації прав людини і громадянина. У статті 9 Декларації проголошувалось, що кожна людина винуватою вважається після того, як це визнає суд, а за необхідності її арешту будь-яка строгість, яка не є необхідною, повинна каратися законом.

Презумпція (лат. praesumptio, від praesumo — передбачаю, вгадую) невинуватості — демократичний правовий принцип судочинства, згідно з яким підозрювана чи обвинувачувана у вчиненні злочину особа вважається невинуватою доти, доки її винність не доведена у передбаченому законом порядку.

Вона є суттєвою гарантією законності при розв'язанні кримінальних справ. Презумпція невинуватості як принцип права демократичних держав цілковито узгоджується з принципами етики. Вона ґрунтується на визнанні самоцінності людини як особистості, її свободи й гідності. Визнання принципу презумпції невинуватості передбачає такі наслідки:

— покладання обов'язку доказування обвинувачення на обвинувача, який несе юридичну і моральну відповідальність за виконання цього обов'язку. Дослідження обставин справи повинно бути всебічним і об'єктивним як на етапі попереднього слідства, так і в суді. Безпідставне наполягання на тому, що людина скоїла злочин, є аморальним;

— звільнення обвинувачуваного від обов'язку пояснювати свою невинуватість. Правда, як один із суб'єктів судового доказування він має право на спростування інкримінованих йому обвинувачень, висунути й аргументувати власну версію.

Показання обвинувачуваного завжди підлягають об'єктивній перевірці, зокрема й тому, що вони можуть бути самообмовою. Однак їх не ігнорують, навіть якщо вони суперечать обвинувачувальній версії, а відкидають лише внаслідок спростування. При цьому сумніви тлумачаться на користь обвинувачуваного.

Оскільки обвинувачуваний не несе кримінальної відповідальності за свідому неправдивість, то іноді йдеться про його «право на брехню», аргументуючи таке право відомим твердженням: «Дозволяється все, що не забороняється». Однак відсутність кримінальної відповідальності за неправдиві показання і право на обман — не одне й те саме, ототожнення їх суттєво підриває правові і моральні засади судочинства.

Презумпція невинуватості перестає діяти у момент визнання особи винуватою в скоєнні злочину компетентним органом, який приймає остаточне рішення у справі від імені держави.

Найактивніше використовують у судовому процесі докази свідків і потерпілих. Потерпілого можна розглядати як суб'єкта доказування, який має протилежний порівняно з обвинувачуваним процесуальний інтерес у кримінальному судочинстві. Всі права суб'єкта доказування він набуває з моменту винесення постанови про визнання його таким і може поєднувати їх з правами цивільного позивача.

Права, якими наділений потерпілий, забезпечують обвинувачувальний характер його діяльності, але він може обрати й інше її спрямування. Іноді потерпілий сприяє з'ясуванню обставин, які свідчать на користь обвинувачуваного. Такий вибір має не лише правовий, а й моральний характер.

На відміну від обвинувачуваного потерпілий, як і свідки, експерти, відповідає перед законом за лжесвідчення, що, як і всі інші злочини, є аморальним явищем. Проте його моральні оцінки в суспільній свідомості різняться залежно від змісту неправдивих показань і мотивів, якими керувався потерпілий, свідок чи експерт, — жалість чи ненависть до обвинуваченого, підкуп, погрози кримінальних структур тощо. Загалом лжесвідчення негативно впливають на мораль.

Використання інших видів доказів (показання свідків, висновків експертів, документів, речових доказів) теж провокує численні моральні проблеми. Істотним, зокрема, є питання про імунітет свідка. Щодо цього чинне законодавство України стверджує, що ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе і близьких родичів.

Отже, на стадії попереднього слідства слідчий і орган дізнання, як правило, збирають усі докази, необхідні й достатні для вирішення судом питань при винесенні вироку.

Етика судових дебатів. Усі сторони (елементи) процесу доказування — виявлення, закріплення, перевірка й оцінювання доказів — виявляються найповніше і найпереконливіше під час судового розгляду. За багатьма критеріями доказування в суді є самостійним дослідженням, а суд вважають своєрідним суб'єктом доказування.

Виступаючи перед судом, учасники судового розгляду аналізують названі під час судового слідства докази і, викладаючи свої висновки, прагнуть переконати суд у правильності власної позиції по справі. Обґрунтовуючи істинність своїх висновків, вони допомагають суду правильно оцінити кожен доказ окремо і сукупність доказів, сприяють формуванню достовірних висновків з усіх питань, які необхідно вирішити для винесення справедливого вироку.

Доказування на стадії судочинства є змагальним, безпосереднім, усним, гласним тощо. Дебати в суді часто називають боротьбою думок, процесуальним змаганням сторін, інтереси яких загалом не збігаються, а іноді — й своєрідним видовищем. У цьому є доля істини.

Дебати в суді мають певні спільні і відмінні ознаки з філософськими дискусіями. Схожість їх зумовлюється наявністю двох сторін, кожна з яких обстоює свої інтереси; інтелектуальною загальністю; однотипністю дискусійних процедур (чергування доведень і спростувань, хоч кримінально-процесуальне доказування не вичерпується ними); гласністю тощо. Істотно відрізняються вони тим, що учасники судових дебатів, за всієї відмінності інтересів, загалом прагнуть чи повинні прагнути встановити істину у справі, а метою учасників логічної дискусії часто є створення видимості досягнення істини (суперечки софістів). Учасники судових дебатів зобов'язані діяти відповідно до чинного законодавства, законів логіки й принципів етики, порушення ними норм права і вимог логіки вважається аморальним. Під час філософсько-логічних дискусій часто не гребують навмисним перекрученням дійсності, хибними думками тощо. Судовим дебатам передує складна й скрупульозна робота щодо виявлення, перевірки й оцінювання доказів, а логічна дискусія часто відбувається експромтом. Судовими дебатами керує суддя, у логічній дискусії цю роль виконує публіка. Ефектом майстерних судових дебатів може бути емоційна й інтелектуальна насолода, проте вона майже завжди затьмарена переживанням за потерпілого чи обвинуваченого. Правда, не тільки в суді, а іноді й у філософській дискусії йшлося про долю, навіть життя людини (учасника дискусії). Адже переможений нерідко мусив позбавити себе життя (кинутись у ріку чи зі скелі), стати рабом переможця, прийняти його віру. Багаті особи змушені були відмовлятися від свого майна на користь бідняка — переможця дискусії.

Попри те, що учасники судових дебатів виконують різні функції, і їхні інтереси не збігаються, до кожного з них ставляться не тільки специфічні, а й загальні моральні вимоги. Вони повинні дотримуватися загальних моральних норм суспільства, правил юридичної, судової етики.

Дотримання етичних норм є запорукою результативного виконання учасниками судових дебатів своїх обов'язків. Етичні засади потребують від них індивідуального підходу до кожної справи, врахування особливості осіб, які беруть у ній участь. Недопустимими вважаються упередженість, суб'єктивізм, однобічність у висвітленні обставин справи, використання незаконних засобів для відстоювання своїх позицій, наполягання на необґрунтованих твердженнях, навмисне зволікання судового розгляду справи, свідоме введення суду в оману. Заборонено також принижувати гідність осіб, які беруть участь у справі. Сторони судових дебатів повинні виявляти повагу до суду, сприяти підтриманню його авторитету, оцінювати поведінку суддів за принципами етики і нормами права. Кожен учасник судових дебатів зобов'язаний дотримуватися правил ввічливості і такту. Всі, крім обвинуваченого, повинні говорити суду тільки правду. Хоча обов'язок говорити правду у розумінні прокурора й адвоката має свої особливості. Також є відмінності між правдою та істиною. Маючи абсолютне право вимагати від сторін судового процесу правдивості, прокурор не може вимагати від них ні істини, ні відвертості. Якби учасники судового процесу відповідали за істинність, а не за правдивість своїх висновків, то вони часто змушені були б мовчати. Судове рішення приймається як істинне, хоча відомо, що воно не завжди відповідає істині і принципу справедливості.

Велике моральне значення має напутня промова голови на суді присяжних, від якої певною мірою залежить їх рішення. Враховуючи відсутність у присяжних необхідних юридичних знань, він повинен вплинути на їх об'єктивність, проте не явно, оскільки не має права висловлювати особисті думки про вину чи невинуватість підсудного. Голова зобов'язаний відновити в пам'яті сторін істинні обставини справи, не виражаючи при цьому свого погляду на відповідальність підсудного. Усе це змушує його бути особливо обережним, раціональним, тактовним.

Етика обвинувальної промови прокурора. Виголошуючи обвинувальну промову, прокурор виконує функцію кримінального переслідування. Він є стороною обвинувачення, захищає інтереси суспільства, виступає від імені держави.

Моральний аспект промови прокурора полягає у правильності його позиції по суті, справедливості висновків, які він подає на розгляд суду. Іноді великого значення надають критичному ставленню прокурора до державного обвинувачення, сформульованого на попередньому слідстві. Доля істини в цьому є, адже прокурор повинен бути налаштованим на стадіях порушення кримінальної справи та попереднього слідства особливо критично, що дає йому змогу зменшити до мінімуму критичність і сумніви при підготовці своєї промови. Він має всі важелі, щоб домогтися об'єктивного розслідування справи. Діяльність прокурора в доказуванні у кримінальних справах зумовлена обов'язками органів нагляду за дотриманням законності. На стадії порушення кримінальної справи він покликаний своєчасно розпочати розслідування за кожним фактом здійсненого злочину, дбаючи про запобігання можливим злочинам, збереження матеріалів, які свідчать про наявність ознак злочину, недопущення незаконного й необгрунтованого порушення кримінальної справи.

Повноваження прокурора на стадії попереднього слідства полягають у відстеженні дотримання органами дізнання і слідства вимог закону, який регламентує порядок доказування. З цією метою він має право перевіряти матеріали кримінальної справи, участь у слідчих діях органів розслідування, безпосередньо виявляти і перевіряти докази.

Дотримання законів у процесі доказування на попередньому розслідуванні й дізнанні прокурор забезпечує завдяки перевірці доказів по справі, які надійшли з обвинувальним висновком. Виявивши неповноту розслідування, недостатню обґрунтованість обвинувачення, він повинен повернути справу, вимагаючи додаткових доказів. Якщо вичерпано всі можливості для їх збирання, цілком можливе припинення справи. Прокурор припиняє справу, повертає її органу дізнання чи слідчому для додаткового розслідування або для перескладання обвинувального висновку у разі неправильного оцінювання доказів слідчим або недостатньої обґрунтованості доказами логічних висновків обвинувачення. Він також має право за необхідності самостійно здійснювати доказування на стадії попереднього слідства. Все це важливо для аналізу морального аспекту промови, насамперед критичного ставлення до обвинувачення, сформульованого на попередньому слідстві.

Беручи участь у судових дебатах, проголошуючи обвинувальну промову, прокурор висловлює остаточні й кінцеві висновки, яких він дійшов у результаті судового розгляду кримінальної справи, підсумовує обвинувальну діяльність. Ця промова є одним із найвідповідальніших етапів підтримання обвинувачення в суді. Вона підтримує державне обвинувачення, аналізує докази, містить міркування про кваліфікацію злочину, міру покарання та інші питання, які мають значення для винесення вироку.

Обвинувальну промову прокурора утворюють послідовні частини, кожна з яких має своєрідне моральне навантаження. Зміст і структура її не можуть бути однаковими й незмінними для будь-якої справи. Структурними складовими промови є вступна частина; фабула справи (виклад обставин злочину); аналіз і оцінювання зібраних у справі доказів; обґрунтування кваліфікації злочину; характеристика особи підсудного; обґрунтування пропозицій про міру покарання; аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, і пропозицій щодо їх усунення; заключна частина. Кожен із цих елементів виконує важливу роль у промові.

Особливий моральний вплив справляє оцінювання суспільного значення справи (вступна частина). Проте це вельми делікатна справа. Найменша неточність, необ'єктивність, перебільшення суспільної значущості справи, надмірне моралізування можуть спричинити небажаний ефект. Тому замість суспільної оцінки часто вдаються до характеристики правових і моральних особливостей кримінальної справи, оцінки небезпечності злочину і специфіки справи.

У своїй промові прокурор повинен встановити перед судом, чи є злочин у тому, що було здійснено, і якщо є, то який саме; відновити загальну картину злочину; чітко окреслити його основні ознаки. Правовий і моральний обов'язок прокурора при цьому полягає в максимальній об'єктивності викладу фактичних обставин злочину (фабули справи).

Центральними у промові є аналіз і оцінювання зібраних у справі доказів та обґрунтування кваліфікації злочину. Саме вони можуть переконати суд у правильності позиції прокурора. Аналіз доказів повинен довести подію злочину і винність підсудного в його здійсненні. Докази мають переконливо підтвердити правдивість висновку прокурора. Протиправно й аморально перекладати обов'язок доказування на підсудного чи його захисника. Навіть зізнання підсудного, ясність і простота справи не звільняють прокурора від аналізу та оцінювання доказів, оскільки обов'язок доказування в кримінальному процесі закон покладає на нього. Він повинен перевірити й оцінити необхідні докази та їх джерела і на цій підставі прийняти законне, обґрунтоване і справедливе рішення.

Навіть внутрішнє переконання про законність і обґрунтованість обвинувачення, яке базується на фактичних даних, не дає прокурору права забувати, що він висловлює точку зору однієї сторони, думку державного обвинувача, а не абсолютну істину.

Характеризуючи особу підсудного, прокурор повинен пам'ятати про презумпцію невинуватості і те, що підсудний може бути виправданим. Характеристика підсудного має ґрунтуватися тільки на даних, що є у справі; враховувати, що підсудний ще не злочинець; не бути голослівною, суб'єктивістською, ігнорувати його позитивні якості. Відомості з біографії підсудного не повинні виходити за межі того, що має юридичне значення, стосується злочину чи можливого покарання. Його особисте життя може висвітлюватися в обвинувальній промові лише за умови, що відповідні факти стосуються предмета доказування. Недопустимі насмішки над підсудним, образливі характеристики, грубість.

Обґрунтування пропозицій про міру покарання в промові прокурора вимагає об'єктивності, врахування наслідків виду і розміру покарання, обставин, які не тільки обтяжують провину, а й пом'якшують її. Для того щоб кримінальне покарання досягло своєї мети, забезпечило бажані результати, воно повинне бути справедливим, раціональним, індивідуальним, максимально сприяти виправленню засудженого. Проблематичними є надмірно м'яке і надмірно суворе покарання.

Прямим обов'язком прокурора є з'ясування причин й умов, що призвели до злочину, і пропозиції щодо їх усунення. Ця частина промови містить у собі значний морально-виховний потенціал, оскільки розглядає заходи, які необхідно вжити для запобігання подібним злочинам.

Заключна частина обвинувальної промови прокурора найчастіше завершується міркуванням про міру покарання. Прокурор може коротко зупинитися на підсумках судового процесу, висловити впевненість, що справедливий вирок буде сприяти зміцненню правопорядку і морального клімату в суспільстві, вказати на моральні уроки судової справи.

Захищаючи інтереси суспільства, держави, прокурор, дотримуючись свого морального обов'язку, повинен оберігати й законні інтереси підсудного. Проте наївно сподіватися, що він виконуватиме функцію протилежної сторони так само ретельно, як і свою. Істина народжується в процесі суперечки двох сторін, кожна з яких часто бачить те, чого не бачить інша. За цілковитої безпорадності підсудного і його захисника моральна відповідальність прокурора за долю підсудного зростає.

Етика промови захисника-адвоката. Промова адвоката теж повинна орієнтуватися на закон і мораль, сприяти пошуку істини у справі. У ній адвокат протистоїть стороні обвинувачення.

Структура промови адвоката дещо нагадує структуру промови прокурора, оскільки теж висвітлює ту саму справу, хоча з іншого боку. Однак вони істотно відрізняються. Спричинено це різними їх позиціями у судовому засіданні. Оскільки обов'язок доказування покладається на державного обвинувача, промова прокурора повинна вичерпно висвітлювати справу, відповідати жорстким канонам. Промова захисника може стосуватися переважно тих питань справи, які прокурор розкрив непереконливо (порушення вимог закону, наявність хибних або недостовірних доказів, логічна неспроможність міркувань тощо). Захищати підсудного важче, ніж обвинувачувати. Адвокату доводиться виступати після прокурора, промова якого часто буває досить ґрунтовною і переконливою. Тому він повинен послуговуватися особливо переконливими аргументами, які спонукали б учасників судового процесу подивитися на справу з іншого боку. З цією метою адвокат може доводити невинуватість підсудного, відсутність у його діях складу злочину, події злочину або недоведеність участі у вчиненні злочину і заперечувати обвинувачення загалом чи окремі його частини, а також правильність кваліфікації обвинувачення, переконуючи в необхідності його змінити, обґрунтувати менший ступінь вини і відповідальності підсудного або доводити його неосудність.

Вибудовуючи зміст промови, захисник повинен внести новизну у висвітлення фактів, по-новому їх проаналізувати чи охарактеризувати підсудного. Не менш актуальні оригінальність форми, використання можливостей логіки та красномовства.

У промові адвоката особливо переконливо виявляється гуманізм професії захисника. Він прагне допомогти людині, що з власної вини потрапила в біду чи й зовсім невинна, яка може бути несправедливо засудженою через некритичне ставлення прокурора до сформульованого на попередньому слідстві обвинувачення. Для змісту і структури захисної промови важливі чітке окреслення правової і моральної позиції захисника.

Якщо юриспруденція та етика жорстко обмежують позицію адвокатів, то громадська думка не завжди засуджує тих, хто виграє безнадійні справи, рятуючи від справедливого покарання явних злочинців. Такі адвокати навіть можуть досягти світової слави.

Іноді адвокат рекомендує своєму підзахисному мовчати під час судового засідання. Трапляється, що у судових засіданнях допитують як свідків осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину. При цьому попереджають про відповідальність за відмову свідчити або за неправдиві свідчення. Ця ситуація є проблематичною з погляду права. Однозначно вона аморальна, оскільки людину змушують свідчити проти себе. Зрозуміло, що в такому разі адвокат рекомендує підзахисному не відповідати на запитання слідчого, а виголошені докази спростовує у своїй судовій промові як одержані протиправними засобами.

Нерідко адвокат у своїй промові вдається до неточностей, не несучи за це кримінальної відповідальності. Йдеться про софізми — міркування, що здаються правильними, проте в них навмисно допущена логічна помилка для надання видимості істинності хибному твердженню, і паралогізми (грец. paralogismos — хибний умовивід) — ненавмисно неправильно побудовані міркування. Звинуватити захисника в навмисному перекрученні дійсності немає достатніх підстав, оскільки закон вимагає від нього правди, а не істини. Отже, використання софізмів несумісне із законом і принципами моралі, проте їх автор може бути покараний лише муками власної совісті. Не відповідають перед законом і адвокати, які вдаються до явної брехні.

Однією з гарантій здійснення правосуддя є правильна кваліфікація злочину. Помилка щодо кваліфікації злочину може спричинити безпідставне засудження особи, діяння якої не вважаються протиправними, тощо.

Визнавши обвинувачення, захисник змушений зосередитись у своїй промові на спростуванні кваліфікації злочину. Оскільки фактична сторона діяння підзахисного визнана, а закон вважається істинним і достовірним положенням, то в захисника, здається, немає шансів на успіх. Проте він може виявити двозначність чи багатозначність у формулюванні закону і наполягати на тому, що діяння його підзахисного слід кваліфікувати не тим кримінальним законом, яким його кваліфікує прокурор. Наскільки такі засоби захисту можна вважати моральними, однозначно відповісти неможливо. Захисника, який вдається до нетрадиційного трактування закону, критикують за те, що ніби він чіпляється за букву закону або спотворює його дух. Проте в досконало сформульованих законах буква і дух є тотожними, тому правову і моральну відповідальність за розбіжності несуть ті, хто їх формулював і приймав.

Складаючи промову, адвокат повинен узгодити свою позицію з позицією свого підзахисного з принципових питань, передусім щодо визнання чи заперечення вини. При цьому теж виникають моральні проблеми. Наприклад, можлива ситуація, коли підсудний у суді винним себе не визнає, а його захисник, виходячи з того, що вину в процесі слідства доведено і вибудовувати свою промову на запереченні вини безперспективно, визнає вину свого підзахисного і наполягає лише на пом'якшенні покарання. Одні схвалюють таку його позицію, інші засуджують. Очевидно, у такій ситуації захисник має орієнтуватися на норми чинного законодавства. Якщо його позиція в певних ситуаціях однозначно не регламентована, він має діяти згідно з власним моральним вибором.