Позитивізм В. Лесевича і монодуалізм М. Грота

Реферат

Поява нових філософських течій і напрямів унаслідок переосмислення філософської класики чи виходу за її межі — явище неординарне і не піддається однозначним оцінкам як з боку їх критиків, так і адептів. Для їх адекватної оцінки необхідне засвоєння не лише результатів, а й самого процесу становлення і розвитку з урахуванням історичної сприятливості умов, за яких вони виникають. Це повною мірою стосується такого філософського напряму другої половини XIX ст. як позитивізм.

Позитивізм, основоположниками якого були О. Конт (запровадив термін «позитивізм»), Дж.-С. Мілль та Г. Спенсер, — перша реакція на класику, зокрема ідеалізм німецької класичної філософії з її спекулятивним мисленням, а також на механістичний матеріалізм XVIII ст. Він, проголосивши свою нейтральність щодо ідеалізму і матеріалізму, заявив про себе як про нову лінію у філософії з вимогою перетворення її на позитивну науку. Підставою для цієї вимоги стало твердження про те, що єдиним предметом істинного, реального знання є явища, які пізнаються у простому бутті чи дійсності. Відповідно, наука має пізнавати дані не тільки природних, а й гуманітарних наук. Із цієї точки зору, позитивна філософія має відкинути метафізичні побудови і визначити своїм завданням розгляд усіх явищ, підпорядкованих незмінним законам природи. Однак якщо О. Конт був переконаний в тому, що це стане основою соціальної реорганізації, виведення суспільства з кризи і забезпечить перехід людини до людства, то Дж.-С. Мілль обмежив філософію розробленням методологічних правил, звівши її до індуктивної логіки («науку про саму науку»), а Г. Спенсер — до класифікації наук і систематизації знання (він, проголосивши вершиною наук соціологію, якій підпорядковані інші науки, з яких вона виводиться, вбачав її завдання у збиранні і систематизації фактів).

Установки позитивізму, орієнтовані на здоровий глузд, спричинили обмеження ролі і значення теоретичного мислення, збіднення функцій філософії. Водночас позитивізм узгодив науково-пізнавальну діяльність відповідно до деяких методологічних ідеалів, що було пов'язано з інституціональною професіоналізацією наукової діяльності, становленням її дисциплінарної структури. Ці та інші процеси, які вимагали підвищення рівня стандартизації науки, зумовили значне зростання її самосвідомості, вивільнення від натурфілософських побудов. Позитивізм прийняли природознавці і філософи не тільки на Заході, а й у Росії. Серед них К. Кавелін, Д. Писарев, М. Чернишевський, соціологи Г. Вирубов, Є. Де-Роберті. В Україні ідеї позитивізму поділяли М. Драгоманов, В. Лесевич.

Український філософ Володимир Лесевич (1837—1905) ґрунтовно вивчав сучасні йому напрями західноєвропейської філософії, особливо позитивізм, залишаючись його популяризатором і пропагандистом, пройшовши шлях від позитивізму О. Конта до емпіріокритицизму німецької критичної школи Авенаріуса — Герінга. У вченні Конта його приваблювали відмова від метафізики, погляд на розумовий поступ як на головний чинник історії, спроба науково обґрунтувати філософію, порушення соціальної проблематики, контівський «закон трьох станів», згідно з яким усі знання проходять три фази, визначаючи основні риси трьох можливих для усвідомлення людини світорозумінь: супранатурального (релігійного), метафізичного (філософського) і позитивного (наукового).

Звертаючись до побудови системи Конта і сприйняття її його послідовниками, В. Лесевич звертав увагу на те, що в ній не все рівноцінне. Зокрема, відсутній критичний момент, вихідні принципи і положення гносеологічно і методологічно не обґрунтовані, а в її завершених будовах наявні містичні елементи, які перетворюють її на нову релігію.

Мислитель дійшов висновку, що систему Конта необхідно зруйнувати для подальшого поступу наукового мислення. Послідовників філософа він поділяв на контистів і позитивістів: контисти сприйняли вчення Конта догматично, а позитивісти — критично, рішуче заявляючи, що контизм має розвинутись у позитивізм як філософію, основану лише на науці.

У працях «Листи про наукову філософію» (1878), «Досвід критичного дослідження основ позитивної філософи» (1887), «Що таке наукова філософія?» (1891) В. Лесевич намагався подати власне розуміння суті наукової філософії. На його думку, Конт ставить за мету довести, «що дух істинної філософії полягає у простому методичному розширенні повсякденного розуміння на всі предмети, доступні розуму людини», а «вищі наукові прийоми походять тільки від щасливої систематизації повсякденної кмітливості». Це дало підставу деяким послідовникам Конта зводити позитивну філософію винятково до здорового глузду і основаного на ньому повсякденного мислення. Лесевич назвав такий погляд на позитивну філософію помилковим, таким, що суперечить змісту «законів трьох станів», оскільки слід брати до уваги відмінність між знаннями і побудовами повсякденного мислення; узгодження розуміння і знання; взаємозв'язок науки і філософії стосовно досвіду, що дає змогу стверджувати про науковість філософії.

На думку В. Лесевича, знання належать тільки результатам мислення, яке керується науковим методом. Повсякденне мислення може досягати знання лише уривками, підсвідомо, без контролю уявлення. Воно змішує поняття з уявленнями, перетворює на уявлення поняття про явища природи, процеси, які відбуваються в організмі і навіть бажання й волю. Все це об'єктивується і стає світом думки, яка формується «за образом і подобою світу дійсного», обмежуючись розумінням і поясненням. Зазвичай це необхідно для розумового мислення. Адже зрозуміти явище, пояснити його — означає бачити його ясним, переконливим, зрозумілим, що відповідає моменту мислення, коли явище зводиться до його причинності. Якщо причина відома, явище вважається зрозумілим і поясненим. Однак для повсякденного мислення причинність не важлива. Явище є зрозумілим через його звичність, що не потребує ніяких пояснень. Повсякденне мислення бере зрозумілі факти для пояснення неповсякденних, незвичних, рідкісних і зводить невідоме до відомого. Пояснюючи невідоме, воно начебто робить його зрозумілим. Цьому сприяють асоціації, які беруть початок у словесному визначенні понять. Для пояснення є придатними слова, які часто повторюються, а також поняття, породжені уявленням. Саме ж поняття причинності означає, що один об'єкт створює інший об'єкт чи інше явище, або те, що причиною є лише останній об'єкт чи явище з низки тих, які передували новому об'єкту чи явищу, що приймається як дія.

В. Лесевич, посилаючись на «закон трьох станів», вважав, що таке містико-міфологічне трактування причинності долається утвердженням наукового поняття причинності, завдяки якому узгоджується розуміння і знання. Наукове поняття причини постає як фактор стосовно створеного або як елемент щодо цілого, а сама причинність — це причина і дія. Спостерігаючи порядок у послідовності явищ і виявивши в цьому порядку певну послідовність їх виникнення, наука отримала можливість виявляти причини і дії усіх явищ. Причинність як містичне начало усувається остаточно, її заступають окремі причини, визначення яких і є завданням наукового методу. Йдеться про означення поняття причинності як співвіднесення причини і дії. Про дію людина має уявлення, знає її безпосередньо. Про причину робить висновок, вибудовуючи гіпотезу і за її допомогою встановлюючи розуміння явища, яке сприймається як дія. Якщо поняття може бути зведене до уявлення, об'єкти уявлення можуть бути вказані, зв'язок уявлень з явищем, що приймається як дія, може бути підтвердженим a posteriori (залежно від досвіду), то розуміння набуває наукового характеру і зникає суттєва відмінність між ним і знанням.

Розглядаючи розуміння і знання як абстракції, що постійно існують у розумовій роботі і в яких обов'язково містяться відповіді на питання «що це таке?» (питання буття) та «звідки це постало?», Лесевич наголошував на тому, що про розуміння йдеться лише тоді, коли уже щось відомо. Тому знання завжди має передувати розумінню, зберігаючи певну незалежність від нього.

Мислитель стверджував про неправомірність ототожнення позитивізму з науковою філософією, яка має ґрунтуватися на зв'язку науки і філософії як основи пізнання та мислення. На його думку, мислення починається з уявлень, які зумовлюються відчуттями, укорінене в досвіді і не може існувати поза ним. Досвід він трактував як «відношення мислячого суб'єкта до мислячих об'єктів», «відношення, яке виражається в можливості зведення процесу думки до сприйняття, яке передбачає певний зв'язок цього процесу з реальним світом». За Лесевичем, об'єкти, які мають стати змістом науки, можуть бути даними самим досвідом, а будь-яка наука має своєю основою тільки досвід. Це стосується і філософії, бо якби її знання і завдання були далекими від досвіду, то між філософією і наукою не могло б бути нічого спільного, і філософія за змістом неминуче відрізнялася б від наук. Науки протиставляються філософії не з погляду досвіду, а тим, що досвідні науки є спеціальними, а філософія — наука загальна. Кожна конкретна наука виробляє спеціальні поняття, а філософія об'єднує поняття, що виробляються окремими дисциплінами, і підводить їх під вище, загальне поняття.

В. Лесевич, проводячи межу між наукою і філософією, рівнем спеціальних і філософських понять, вказував, що ця межа має зникнути остаточно щодо їх змісту, бо спеціальні науки вступають у контакт між собою, роблячи мислення всебічним, абстрактним з логічного боку та глибшим — з психологічного. Однак ця межа залишається щодо характеру прийомів дослідження, де виникають труднощі, які не може здолати жоден спеціальний метод.

З огляду на це В. Лесевич зробив висновок, що наукова філософія не може зводитися до реєстрації фактів, класифікації наукового знання чи добудови відгалуженої системи позитивної філософії. Вона насамперед має зробити критицизм важливою основою наукового дослідження, у т. ч. і самого досвіду, спиратися на теорію пізнання, спрямовану не лише на отримання знання, а й з'ясування самого процесу пізнавання. Основи наукової філософії мислитель вбачав у антиметафізичному напрямі «новокритицизму» західноєвропейської філософії, зокрема німецької школи Авенаріуса — Герінга, який отримав назву «емпіріокритицизм». Це, на думку В. Лесевича, «новий продукт дослідної науки», «початок наукової філософії», а його заслуга полягає в тому, що, поєднавши позитивізм з теорією пізнання як «трибуналом всіх наукових понять», «етикою мислення, що містить правила, які регулюють мислення в досягненні ним пізнання», дав нове життя самому позитивізму. Однак, перейшовши на позиції емпіріокритицизму, філософ залишався його пропагандистом, популяризатором, «дописувачем про назрілі або ті, що назрівають успіхи у філософії, яка основується на науці». Водночас, виступаючи «з тими результатами західноєвропейської філософії, які можуть вважатися науковими» і залишаючи за собою право самостійного про них судження, він у своїх «Дописах» нерідко порушував ту проблематику, з якою пізніше виступив неопозитивізм, заявивши про себе як «філософію науки».

З оригінальною концепцією нового етичного, або морального, світогляду з посиланням на дані сучасних науково-природничих учень і відновленням ідеальних та абсолютних моральних ідей не відмовою від метафізики, а її збереженням як роботи філософської думки виступив український філософ Микола Грот (1852—1899).

М. Грот як професійний філософ формувався під впливом ідей античної філософії, якій присвятив першу свою роботу «Спростування Платона і піфагорійців за метафізикою Арістотеля», Дж. Бруно, Б. Спінози, І. Канта, А. Шопенгауера. Ґрунтовно вивчав сучасну йому західноєвропейську філософію, до якої ставився критично, заявляючи, що «західна філософія ухилилась від кращих традицій свого минулого, вона постаріла і... осліпла на одне око». Визнаючи послідовність «чистого матеріалізму», не сприймав «прикритих фіговим листком» матеріалістичних «філософій», вульгарного матеріалізму Г. Бюхнера, Я. Молешотта, К. Фогта, різних форм спіритизму.

Істотний вплив на філософські пошуки М. Грота мало духовно-культурне життя України, де він розпочав свою науково-педагогічну діяльність, особисте спілкування з професорами філософії Університету Св. Володимира С. Гогоцьким, О. Козловим, О. Гіляровим.

Переїхавши з Ніжина до Одеси, учений організував перший студентський філософський гурток, читав публічні лекції, які пізніше видав окремими працями («Досвід нового визначення поняття прогрес» (1883); «Критика свободи волі у зв'язку з поняттям причинності» (1884); «Завдання філософії у зв'язку з вченням Дж. Бруно» (1885); «Дж. Бруно і пантеїзм» (1885) та ін.

Залежно від наукових інтересів у творчості М. Грота виділяють психологічний і метафізичний етапи (Л. Лопатін, М. Лосський); позитивістський, метафізично-ідеалістичний і примирення позитивізму з ідеалізмом (П. Соколов); позитивістський, перехід на позиції Дж. Бруно і від нього — до Платона та Арістотеля (В. Соловйов). Філософські погляди мислителя еволюціонували, пройшовши шлях від психологізму до створення концепції «нової метафізики» . Так, на початку своєї діяльності він вважав, що основою пояснення духовного життя людини в усіх його проявах має бути психологія, а її методи і підходи мають слугувати прикладом для інших наук. В одеський період він дійшов висновку, що не психологія, а філософська метафізика є теоретичною основою розв'язання проблеми буття світу і людини. У цьому слід орієнтуватися на зв'язки філософії з іншими формами свідомості, загальними поняттями культури, звернення до людини як центру теоретичних досліджень із властивими їй свідомістю (почуття Я) і самосвідомістю (свідомість Я).

Психологізму М. Грот не заперечував, оскільки «питання душі в людині — це проблема, що торкається найдорожчих, найсвятіших і найближчих для людського серця інтересів життя». Філософське осмислення природи духу дає відповідь на основні питання буття світу і людини, сприяє науковому обґрунтуванню морального закону та основних моральних цінностей, що визначають ставлення людини до світу та інших людей. Однак питання про душу вчений переніс у площину філософії, пов'язуючи його з більш загальними, центральними питаннями знання про природу та закони буття Всесвіту. Грот констатував, що, починаючи з античності, відповідь на це питання пов'язане з контрастністю співвідношення духу з природою іншого начала — матерії, які протиставлялися стихійно чи інтуїтивно, що зумовило виникнення матеріалізму, спіритуалізму, дуалізму та монізму (пантеїзму).

М. Грот детально аналізував ці погляди, вказуючи на їх позитивні і негативні моменти. Розбіжністю між ними є вчення про відношення сили і речовини, однорідності і різнорідності. Філософ вважав найближчим до істини пантеїзм, оформлений у філософії Дж. Бруно та Б. Спінози. Його перевага полягала в тому, що він розглядав дух і матерію, матеріальне та ідеальне не як протилежності, а як якості атрибутів єдиної субстанції. Хоча пантеїзм мав кілька відтінків, однак він дав ключ для подолання контрастностей шляхом поєднання протилежностей, віднайдення єдності у двоїстості і двоїстості у єдності. Щодо природи духу, то йдеться про примирення монізму і дуалізму в поглядах на начала буття, з одного боку, і подолання матеріалізму і спіритуалізму — з іншого. Грот стверджував, що це не тільки не суперечить законам природи, що доведені наукою, а цілком узгоджується з ними, оскільки «вони є ніщо інше, як закони взаємодії різнорідних начал, що за своєю сутністю однорідні, одноманітні і незмінні для всієї природи». Вони містять у собі три ідеї, що «покриваються термінами перетворення сил, єдність сил у природі, закон збереження сили, або енергії».

З огляду на це М. Грот обґрунтував «психічний поворот» як взаємодоповнюваність, зняття контрастності психічного і фізичного (ідеального та матеріального). Суть його полягає в тому, що фізичний процес з енергією А викликає психічний акт, який зумовлює виникнення психічного процесу з резервом енергії А. З постулюванням психічної енергії Грот пов'язував і розуміння прогресу, визнаючи його як «економізацію сил і збільшення вільних сил, що випливають звідси стосовно напружених». Примирення дуалізму і монізму, з якими пов'язане питання про співвідношення сили і речовини, здійснюється завдяки впровадженню понять «сила духу» і «матерія-сила». Тоді, з одного боку, зберігається дуалізм сили і речовини як самостійних начал духовного і матеріального, а з іншого — відбувається їх об'єднання за допомогою більш загального поняття сили. У такий спосіб визнається не тільки двоїстість цих начал, а і єдність, різнорідність та однорідність, де дуалізм набуває форми монодуалізму. Систематизована посередництвом синтезу протилежностей нова метафізика Грота отримала назву монодуалізм.

Монодуалізм М. Грота викликав неоднозначну оцінку сучасників. О. Введенський і М. Лосський критикували його за визнання просторовості і часовості психічних актів; інші історики філософії монодуалізм з постулюванням психічної енергії вважали спорідненим з енергетизмом Освальда.

Концепція монодуалізму М. Грота постала як некласичний тип філософування, у якому філософія розглядалась не просто як знання про світ, а як раціональна форма взаємозв'язку людина — світ, де людина розкриває уявлення про світ і саму себе. Визнання зв'язку філософії, науки, мистецтва та їх взаємовпливів як своєрідного синтезу знання, близького до мистецтва, поєднання раціональних та ірраціональних форм освоєння людиною світу сприяли проникненню в сутність предметів і явищ, поясненню «потаємного» з визнанням пріоритетності духовного начала в світі і в людині, розкриттю сутнісних аспектів людського буття в його гуманістичних вимірах.

Порушення М. Гротом етичної проблематики є логічним і закономірним завершенням його концепції монодуалізму. Одним із її завдань було розкриття сутності моральних законів і моральних цінностей в орієнтації людини і людства шляхом осмислення взаємозв'язку духу і природи. Трактуючи моральні закони як «закони "життя" живого всесвіту», «закони природного ставлення один до одного і до світу», Грот наголошував, що вони, як і обґрунтовані наукою закони природи, доступні пізнанню. Їх змістом є закорінені в духовності вищі начала моральності, ідеї добра та розумні цілі Всесвіту. Розкриваються вони через самосвідомість за допомогою внутрішнього досвіду як специфічного методу пізнання природи сили духу, прозрівання внутрішніх основ речовини та основ життя і свідомості.

У центрі етико-моральної проблематики М. Грота — проблема свободи. Він мотивував це тим, що природним станом сили-духу є стан свободи, а метою буття і розвитку Всесвіту — повне звільнення духу в самій матерії шляхом її пристосування і підкорення силі-духу. Філософ вказував на багатогранність і багатоаспектність свободи, шляхів її вивчення в метафізичному, культурно-історичному і соціально-політичному планах. Особливу увагу він приділяв питанню свободи волі, визнаючи її як «посилене звільнення утисків, що накладаються на неї самою матерією», як «еманацію свідомості особи з-під гніту організму середовищем». Орієнтуючи моральність на утвердження добра, альтруїзму, М. Грот негативно ставився до егоїзму і песимізму, пов'язуючи основні аспекти свободи не просто з духовним розвитком людини, а з її моральним вибором та моральною відповідальністю. Це означає, що тільки покладаючись на власні сили, свідомий вибір, людина здатна реалізувати свої сутнісні сили, змінювати саму себе і світ в ім'я свободи, перемоги над злом, утвердження вищих моральних цінностей.

Крім професорів філософії, які через своє становище часто були змушені займати охоронні позиції щодо офіційних ідеологічно-релігійних установок царської влади, на умонастрої, світоглядно-філософські орієнтації студентської молоді і формування громадської думки впливали відомі вчені, професори фізико-математичних і медичних факультетів. Закінчивши вітчизняні навчальні заклади, вони стажувалися за кордоном, були добре обізнані зі станом сучасної їм тогочасної науки, історією її розвитку, першоджерелами.