Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Скіфія у VI—IV ст. до н. е.

Реферат

На главную
Реферати з історії України

Найважливішою подією ранньої історії Скіфії було вторгнення на її територію військ персидського царя Дарія І у 513 р. до н. е. Формальним приводом для походу послужило намагання Дарія покарати скіфів за попередні вторгнення в Азію і за поразку, завдану ними мідійцям. Насправді, здійснюючи широку завойовницьку політику на Сході, Дарій мав намір підкорити скіфів, зробити їх своїми данниками і тим самим усунути небезпеку їхнього нового вторгнення.

З величезним військом Дарій вступив у межі Скіфії з Фракії, побудувавши мости через Босфор Фракійський та Істр. Перед лицем навислої загрози скіфи звернулися за допомогою до сусідніх народів, але тільки савромати, будини та гелони погодилися їх підтримати. Інші відмовилися допомогти, мотивуючи тим, що похід персів не спрямований проти них. Насправді вони були заінтересовані в послабленні скіфів — свого могутнього й агресивного сусіда.

Не маючи достатніх сил, щоб вступити у відкритий бій з персами, скіфи вдалися до тактики відступу й заманювання противника в глиб країни. На своєму шляху вони засипали криниці, джерела, знищували трави. Своє майно та більшу частину худоби вони відправили разом з сім'ями на північ, у землеробські райони Лісостепової Скіфії.

Головним супротивником персів у цій боротьбі виступили царські скіфи. Вони розділили свої сили на три загони, відповідно до племінного поділу. Основні сили скіфів очолював цар Іданфірс; другий загін під началом царя Скопасиса включав союзні сили савроматів; третій загін, очолюваний Таксакисом, з'єднався з гелонами й будинами. Рухаючись слідом за ар'єргардом скіфів, військо Дарія переправилося за Дон і досягло Волги.

Далі скіфи рушили на північ та захід, через землі народів, які відмовили їм у допомозі, щоб втягнути їх у війну. Виснаживши сили у безплідних переслідуваннях, Дарій І послав до Іданфірса гінця з пропозицією припинити відступ і або розпочати битву, або, визнавши себе слабішим, підкоритися і стати данником перського царя. На це скіфський цар Іданфірс гордо відповів: «...Знай, перс, який я: і раніш ніколи не тікав я зі страху ні від кого з людей, і тепер не тікаю від тебе, нині я не зробив нічого в порівнянні з тим, що, як правило, роблять в мирний час, а чому я не кваплюся битися з тобою, я й це тобі роз'ясню: у нас нема ні міст, ні засіяної землі, з-за якої ми поквапилися б битися з вами зі страху, аби вони не були захоплені й спустошені. Якби треба було щоб то не стало прискорити бій, то у нас є могили предків: ось спробуйте розшукати і зруйнувати їх, — тоді дізнаєтесь, чи будемо ми битися з вами заради могил, чи ні; раніше ми не поборемось, якщо нам не захочеться. Це відносно битви; господарями ж своїми я визнаю лише Зевса, мого предка, і Гестію, царицю скіфів. А тобі, замість дарів землі й води, я посилаю такі дари, які належить тобі одержати; нарешті, за те, що ти називаєш себе моїм володарем, ти мені ще поплатишся».

Скіфи надіслали Дарію символічні образливі «дари»: птицю, мишу, жабу і п'ять стріл. Значення цих дарів було таке: «Якщо ви, перси, не полетите на небеса, перетворившись на птахів, якщо не сховаєтесь у землю подібно до мишей чи не стрибнете в озера, перетворившися на жаб, то не повернетеся назад, вбиті цими стрілами».

Змушений визнати свою невдачу в боротьбі зі скіфами, Дарій поспішив залишити Скіфію. Безуспішний скіфський похід не приніс слави наймогутнішому Ахеменіду. Тим часом для скіфів успішне закінчення кампанії мало величезне значення; воно зміцнило їхній політичний авторитет і принесло славу «непереможних». За 60—70 років, що минули з часу походу, згадки про нього набули характеру героїчного епосу, яким і записав його Геродот.

У VI—V ст. до н. е. межею між Скіфією і Фракією був Дунай. Скіфам доводилося рахуватися з могутністю західних сусідів, що утворили сильне політичне об'єднання. Відомо, що скіфський цар Аріапейт (початок V ст. до н. е.) був одружений на дочці фракійського царя Тірея. Таким чином, добросусідські відносини скіфів і фракійців скріпляли вузи династійного шлюбу. Але після смерті Аріапейта відносини між скіфами й фракійцями ускладнились. Цар Скіл, що зрадив звичаї своєї країни, був вигнаний із Скіфії і, рятуючись від переслідувань свого брата Октамасада, втік до Фракії. В той же час у скіфів шукав притулку брат фракійського царя Сіталка. Ці обставини ледве не призвели до війни. Врешті конфлікт уладнали. Обмежилися взаємною видачею ворожих царям родичів. Звідси випливає, що обидві сторони брали активну участь у політичних інтригах і династійних суперечках своїх сусідів, намагаючись використати їх у власних інтересах.

Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. на ринку в Афінах з'явилася велика кількість рабів — гетів і трибалів з числа фракійських народів. Це сталося в результаті посиленого натиску скіфів на Фракію.

У IV ст. до н. е. на чолі Скіфії стояв цар Атей, який об'єднав під своєю владою всі скіфські племена. Боротьба з фракійцями на заході становила основний зміст заключного етапу його довголітнього правління. Відомо, що скіфи, очолювані Атеєм, в союзі з македонським царем Філіппом II (батьком Александра Македонського) завдали поразки царству одрисів і поширили свої володіння за Дунай. Пізніше відносини між Атеєм і Філіппом Македонським різко погіршали і навіть стали ворожими. Почалася війна, яка проходила з перемінним успіхом. Врешті перемогу здобув Філіпп Македонський, розбивши в генеральній битві у 339 р. до н. е. військо скіфів. У цьому бою загинув і цар Атей, якому на той час було понад 90 років. Македонці полонили 20 тис. жінок і дітей, захопили 20 тис. племінних кобил.

Близько 331 р. до н. е. намісник Александра Македонського у Фракії Зопіріон здійснив похід у Скіфію й обложив Ольвію, але на зворотному шляху 30-тисячне військо Зопіріона було знищене скіфами. В свою чергу Лісімаху, який став після смерті Александра Македонського правителем Фракії, вдалося розбити скіфів і захопити велику здобич. Таким чином, боротьба на західному кордоні не припинялася протягом усього IV ст. до н. е.

Поразка, завдана скіфам Філіппом Македонським, стала початком кінця їх могутності, відкривши цілу смугу наступних невдач і поразок. Після цієї битви район на захід від Дністра практично вже не контролювався скіфами й опинився під владою гетських племен.

Експансія скіфів спрямовувалася не тільки на захід. Постійним об'єктом нападів стали лісостепові племена, в тому числі й ті, що входили до складу Скіфії. Тому населення цієї території змушене було створити оборонну систему з великих укріплених городищ, де могли сховатися люди разом з худобою. Натиск скіфів на північ особливо посилився у IV ст. до н. е. В цей час спостерігається спустіння цілого ряду городищ Правобережного Лісостепу. Водночас тут з'явилися скіфські степові поховання в катакомбах, що свідчить про проникнення сюди кочового скіфського населення. Вздовж лівого берега Дніпра скіфи заходили далеко на північ, аж до широти Києва. Розширенням експансії скіфів пояснюється виникнення нових городищ у басейнах Ворскли, Сіверського Дінця та в інших місцях.

Відомо, що скіфи здійснювали походи в країну сіндів. На якийсь час їм вдалося підкорити також племена меотів. Але, незважаючи на великий культурний вплив, влада їх над цими племенами не була тривалою.

Відносини скіфів з античними містами Північного Причорномор'я у VI—V ст. до н. е. мали переважно мирний характер і регулювалися договорами. Скіфи були заінтересовані в торговельних зв'язках з грецькою метрополією та її колоніями. Однак наприкінці скіфського періоду ці відносини значно погіршали. У II ст. до н. е. цар Сайтофарн вимагав від Ольвії непосильну данину для себе й своїх воєначальників, загрожуючи в противному разі захопити і зруйнувати місто. Пізніше скіфи примусили Ольвію визнати свою залежність від них.

Боспорське царство, незважаючи на свою могутність, також змушене було сплачувати скіфам регулярну данину. Лукіан Самосатський (II ст. н. е.) повідомляє про від'їзд скіфського посольства на Боспор з приводу тримісячної затримки у виплаті данини. Несплата її могла спричинитися до війни. Про одну з таких воєн при Перісаді згадує у своїй промові Демосфен (IV ст. до н. е.).

Таким чином, скіфське об'єднання до кінця зберегло свій завойовницький характер, заснований на прямому підкоренні залежного населення. У IV ст. до н. е. гніт і воєнний тиск скіфів на підвладні племена й античні міста стає особливо жорстоким і нестерпним.

Кінець пануванню скіфів у Північному Причорномор'ї поклали у III ст. до н. е. прийшлі з-за Дону племена сарматів. Ослаблена війнами і внутрішніми суперечностями «Велика Скіфія» як складне міжплемінне об'єднання розпалась. Скіфи були витіснені у Крим. Вони зберегли за собою також невелику територію на Нижньому Дніпрі, де продовжували жити ще протягом кількох століть.