Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Сарматські племена

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

З послабленням скіфської могутності у II ст. до н. е. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З їх іменем пов'язаний цілий період стародавньої історії Півдня нашої країни. Сармати були активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і ранньослов'янської епох. Вони протягом шести століть займали панівне становище в приазовських і причорноморських степах і внесли зміни в етнічний склад і культуру населення всього Північного Причорномор'я.

Сармати були східними сусідами скіфів. Ранні античні автори називали їх савроматами (від іранського слова «саоромант», що значить «оперезаний мечем»). Ім'я сармати з'являється в античних джерелах з III ст. до н. е. як збірна назва для різних племен, що, за повідомленням грецьких авторів, «утворювали одне плем'я, але розділене на кілька народів з різними назвами».

Щодо етнічної належності савроматів — сарматів найвірогіднішою є думка про спорідненість їх зі скіфами. Геродот наводить легенду про амазонок, від шлюбу яких зі скіфами нібито і пішли сармати, що переселилися слідом за своїми дружинами на схід від Дону. За свідченням Геродота, «за рікою Танаїсом вже не скіфська земля і перша з тамошніх ділянок належить савроматам». З інших повідомлень Геродотової «Історії» можна дізнатися про давність їх перебування на вказаній території. Як відомо, савромати брали діяльну участь у боротьбі з Дарієм на боці скіфів.

Мова сарматів, як і мова скіфів, належала до північно-східної групи іранських мов. Відгомін цієї мови, на думку лінгвістів, можна знайти в сучасній осетинській мові. Що ж до дуже поширених у І—IV ст. н. е. «загадкових знаків Причорномор'я», які частково визнано за сарматські та аланські і в яких деякі вчені вбачали зачатки сарматської писемності, то вони, як уже зазначалося, мають різне значення.

Від античних авторів ми дізнаємось і про назви окремих племен. Основні з них аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани. Останні три пов'язані з сучасною територією України.

Розкопками савроматських курганів у Степовому Поволжі, Приураллі і в степах на схід від Дону встановлено, що у VIII—VII ст. до н. е. тут відбувалося початкове формування культури цих племен. Виявлено дві великі локальні групи споріднених племен: волго-донська (савромати, яксамати, сірмати) і самаро-уральська (протоаорси і протороксолани). На сході савроматські племена підтримували зв'язки з хорезмійцями і сако-массагетським світом, на заході — зі скіфами, на півдні — з племенами Північного Кавказу: сіндами, меотами та ін.

У VI—IV ст. до н. е. сармати жили в Поволжі та Приураллі. Цей період характеризувався розвитком конярства і вершництва (склався і вдосконалився новий тип залізної зброї та спорядження бойового коня), утворенням союзів споріднених племен на чолі з вождями.

Наприкінці цього періоду союзи племен вийшли на історичну арену як сильні у воєнному відношенні політичні об'єднання, що прагнули до розширення пасовиськ і сусідства з причорноморськими містами. Внаслідок зростання чисельності населення та збільшення поголів'я худоби почалася вимушена міграція частини сарматських племен, які просунулися на правий берег Дону, в глиб скіфських володінь. Ці події пов'язуються з другим періодом історії сарматів.

Спочатку проникнення сарматських племен проходило або мирним шляхом, або шляхом окремих грабіжницьких набігів. Гіппократ вказував на розселення савроматів «навколо озера Меотіди» в Європі, тобто на захід від Дону, який у той час вважався кордоном між Європою і Азією. Псевдо-Скілак (IV ст. до н. е.) згадує про народ сірматів — одну з гілок сарматів на правому березі Дону. Про присутність сарматів у степах Північного Причорномор'я наприкінці III ст. до н. е. свідчить декрет на честь Протогена, в якому серед варварських племен, що нападали на Ольвію, згадуються фісамати і сайї, що, мабуть, належали до числа сарматських племен.

Масового характеру рух сарматів на захід набув у II ст. до н. е. Грецькі письменники Діодор Сіцілійський та Лукіан Самосатський характеризують цей рух як спустошливі набіги, в результаті яких значна частина Скіфії перетворилася на пустелю. З цього часу назва «Скіфія» перестав існувати. Замість неї починає згадуватися Сарматія, західний кордон якої до І ст. н. е. (на карті Агріппи) проходив ще по лівому березі Дніпра, а пізніше (на карті Птолемея, II ст. н. е.) — по Віслі. Птолемей перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, кордон між якими проходив по Танаїсу. Назва «Сарматія» стала географічним визначенням великої території, зайнятої різними за етнічним походженням племенами. Почався третій період історії сарматських племен, який тривав з II ст. до н. е. по II ст. н. е. Він був тісно пов'язаний з історією Північного Причорномор'я, де частково відбувалися події заключного (четвертого) періоду історії сарматів (II—IV ст. н. е.).

Найбільш раннім історичним документом, що підтверджує перебування сарматів у II ст. до н. е. у «Європейській Сарматії», є третя книга «Історії» Полібія (205—123 pp. до н. е.), де повідомляється, що в мирному договорі 179 р. до н. е. між понтійським царем Фарнаком І і малоазійськими царями брав участь і «європейський» союзник Фарнака — сарматський цар Гатал. Згадки про сарматів містяться у переданій Поліеном історії сарматської цариці Амаги, яка виступила на захист Херсонеса проти скіфів. Наведені факти свідчать про те, що сармати у II ст. до н. е. являли собою вже велику політичну силу. Вони брали участь у міжнародних договорах і воєнних союзах, а також активно впливали на політичне життя Криму, куди вони просувалися двома шляхами: з півночі — через Перекоп і зі сходу — через Керченську протоку. Хвилі сарматських племен, прокотившися степами Північного Причорномор'я, досягли Дунаю.

Страбон серед племен, що жили у західній частині Північного Причорномор'я і займали простір між Істром і Борисфеном, на схід від Істру після гетської пустелі і тірагетів, згадує язигів, так званих царських сарматів і ургів. «Всі вони в більшості кочовики, але невелика їх кількість займається і землеробством: ці останні, кажуть, живуть по Істру, нерідко на обох його берегах, а рівнини між Танаїсом і Борисфеном населяють роксолани».

У цьому переліку племен привертає до себе увагу згадка Страбона й інших авторів про царських сарматів. З повідомлень Аппіана (II ст. до н. е.) випливає, що вони, як і язиги, у II ст. до н. е. пройшли до Дунаю, де наприкінці II ст. до н. е. приєдналися до війська Мітрідата.

Крім наведених коротких згадок, ніяких відомостей про царських сарматів у джерелах не подається. Однак було б неправильним вважати їх залишками царських скіфів. Аппіан цілком точно зазначає, що «з числа савроматів» союзниками Мітрідата були «царські, язиги і коралли», підтверджуючи цілком реальне існування царських сарматів. Мабуть, не позбавлена підстав думка, що в сайях, які згадуються у Протогеновому декреті, можна вбачати царських сарматів.

За аналогією з царськими скіфами — войовничими кінними вершниками, які панували над рештою скіфів, у царських сарматах можна вбачати одне з найбільш сильних войовничих племен, яке очолювало політичне об'єднання сарматів під час просування їх у причорноморські степи. Кінні загони царських сарматів у своєму русі на захід, очевидно, досить стрімко пронеслися через причорноморські степи, не залишивши там глибоких слідів. З активізацією у Подунав'ї гетських племен, об'єднаних Буребістою, і просуванням туди інших сарматських племен (язигів і роксоланів) царські сармати, ймовірно, втратили провідну роль і розчинилися в загальній масі. На думку дослідників, саме з ними можна пов'язувати «скарби» з фаларами, знайдені біля Старобільська і Балаклеї в басейні Сіверського Дінця, поблизу с. Кам'янського на лівому березі Дніпра й далі на захід біля с. Галич у сучасній Болгарії — в країні трибаллів.

Сліди перебування царських сарматів у степах на захід від Дніпра і їх культурного впливу простежуються у деяких пізньоскіфських курганах. Зокрема, в Олександропільському кургані (Дніпропетровська область) серед кінської збруї знайдено круглі фалари з рельєфними прикрасами, а в Гермесовому (на Запоріжжі) — золоту бляху, на якій зображено боротьбу закутих у панцири пішого і кінного воїнів з довгим списом навпереваги, що характерно для сарматського бойового спорядження, тощо.

Язиги першими просунулися на Дунай. Вони разом із царськими сарматами і кораллами брали участь у війнах Мітрідата. Про появу сарматів приблизно на початку І ст. до н. е. на південь від Дунаю згадує Флор (II ст. н. е.). Овідій (перша чверть І ст. н. е.) розповідає, що сармати на прудких конях переправлялися по скутому льодом Істру і спустошували «жалюгідні пожитки» навколишніх сіл: худобу, скрипучі вози й збіжжя бідного селянства, «забираючи жителів у полон або протикаючи їх начиненими отрутою стрілами».

Пліній застав язигів уже на Середньому Дунаї, куди вони прийшли в середині І ст. н. е. і зайняли країну між «Дунавієм і Гірканським хребтом до Паннонських стійбищ в Карнунті і до полів та рівнин, де по сусідству проживають германці», вигнавши даків до «гірських хребтів і ущелин». Про перебування на Середньому Дунаї язигів згадує і Таціт (55—120). Цікаве зауваження Плінія, що у цей час «ім'я скіфів скрізь переходить в імена сарматів і германців».

Про пересування царських сарматів і язигів на захід свідчать, треба думати, і деякі написи кінця II ст. до н. е., зокрема ольвійські написи на честь Нікерата, що загинув у Гілеї під час нападу кочовиків, на честь архітекта Єпікрата, який відновлював зруйновані укріплення міста. Подібні написи лишилися у західних грецьких містах Істрії і Томах, де, зокрема, згадується про фортифікаційні заходи у зв'язку з нападом варварів. На початку І ст. до н. е. в гирлі Дністра за наказом полководця Мітрідата Неоптолема зведено вежу, відому під його ім'ям.

У степах на захід від Дніпра поки що не знайдено сарматських курганних поховань II—І ст. до н. е., за винятком кількох впускних поховань цього часу в більш ранні кургани, розташовані в басейні р. Базавлука. Мабуть, у своєму прагненні досягти Подунав'я сармати довго тут не затримувались.

У II ст. до н. е. в степах Поволжя і Приуралля виникло нове сильне племінне об'єднання, очолюване роксоланами. Перейшовши Дон, роксолани зайняли межиріччя Дону й Дніпра. Вздовж лівого берега останнього відкриті найбільш ранні сарматські поховання, головним чином озброєних воїнів. Зайнявши лівобережні степи, роксолани здійснювали набіги на Таврський півострів. Відомо, що роксолани в кількості 50 тис. воїнів, очолювані царем Тасієм, виступили на боці скіфського царя Палака у його боротьбі з полководцем Мітрідата Діофантом.

Сарматські поховання І ст. до н. е. — І ст. н. е., більшість яких належить племені роксоланів, відомі в басейні середньої течії Сіверського Дінця. З роксоланами може бути пов'язаний винятковий за своїм значенням сарматський могильник на р. Молочній поблизу с. Новопилипівки на Запоріжжі і радгоспу «Аккермень».

Подальший рух роксоланів на захід, можливо, був затриманий на деякий час на Нижньому Дніпрі лінією укріплених поселень, побудованих скіфами, як уже зазначалося, наприкінці III — у II ст. до н. е. Однак на рубежі нашої ери, скориставшись тимчасовим послабленням нижньодніпровських поселень після готської навали, роксолани переправилися в межиріччя Дніпра і Дністра, де про них у середині І ст. н. е. згадують античні автори. Очевидно, спочатку удару зазнали лівобережні поселення, що раніше від інших припинили своє існування. Саме в цей час на одній з правих приток Нижнього Дніпра — Базавлуку, на північ від лінії укріплених поселень, виникла стоянка сарматів, що засвідчено великим курганним могильником поблизу с. Усть-Кам'янки Апостолівського району на Дніпропетровщині, який датується першими століттями нашої ери. Частина сарматів проникла далі на північ, у лісостепові райони Середньодніпровського Правобережжя (басейн Тясмину), де в курганах більш раннього часу і в окремих ґрунтових могилах зустрічаються їхні поховання, здійснені за звичаєм місцевого землеробського населення, з яким вони, ймовірно, змішались (Колонтаївський могильник).

У цей час відновилися напади сарматів на Ольвію, яка змушена була тримати свої брами зачиненими. На березі Очаківського мису сармати побудували укріплення Алектор. Виникли й інші укріплені населені пункти сарматів на узбережжі Чорного моря і Бузькому лимані.

У І ст. н. е. роксолани почали нападати на римську провінцію Мезію. Римляни змушені були побудувати довгий ланцюг укріплень вздовж берегів Дунаю, який був північним кордоном Римської імперії. Щоб захистити кордони від неспокійного сусідства з «номадами», у Криму та Ольвії були розквартировані римські гарнізони. Роксолани у І ст. н. е., за імператора Веспасіана, «у великій кількості потай переправилися через Істр в Мезію і потім обрушилися великою силою» на римський гарнізон і пронеслись по всій країні, «вивозячи і виносячи все, з чим вони зустрічались».

Пізніше за інших пройшли через причорноморські степи алани. Рух аланських племен на захід почався, ймовірно, у II ст. до н. е. Найбільш раннє повідомлення про них в античних авторів належить до І ст. н. е.

Йосиф Флавій вказує, що алани приблизно у 36 р. н. е. займали райони Меотіди — навколо р. Танаїсу. Частина їх згодом рушила на Дунай, а інша, яка лишилася на місці, з другої половини І ст. н. е. почала завойовницькі походи на Мідію та Вірменію, завдаючи їм спустошливих руйнувань. «З великою кількістю полонених та іншої здобичі з обох царств алани повертаються додому». Яскравим свідченням цих подій є багаті набори золотих і срібних чаш, різноманітних прикрас та інших речей, знайдені при розкопках кубанських і донських курганів.

Письменники І ст. н. е. засвідчують перебування західних аланів уже на Нижньому Дунаї. У II ст. н. е. алани утворили міцний союз племен, який зайняв панівне становище серед інших племен і витіснив назву сарматів, давши своє ім'я сарматському племінному об'єднанню. За словами Амміана Марцелліна (330—393) «вони [алани] поступово виснажили сусідні народи і поширили на них назву своєї народності, подібно персам». Рух аланів через степи Північного Причорномор'я знайшов відображення в топоніміці й епіграфіці причорноморських міст. Наприклад, назва м. Феодосії, яке передавалось аланським словом «Ардабда» (що значить «семибожий»), наводиться в периплі Арріана.

Перебування аланів у Криму, куди вони переселилися з Прикубання і Тамані, засвідчено рядом пам'яток. На Тамані збереглася стела з іменем Ірана (208 р.) — «головного перекладача аланів». В Ольвії серед великої кількості «варварських імен» у написах II ст. н. е. фігурує й аланське ім'я Респендіал.

Часті воєнні сутички з сарматами наприкінці І та в II ст. н. е. знайшли відображення в образотворчому мистецтві Боспору і причорноморських міст. Яскравими пам'ятками цих бурхливих подій є розписи пантікапейських склепів, які передають сцени бою з кочовиками. На кам'яних надгробних рельєфах, теракотових статуетках, монетах зустрічаються зображення піших і кінних воїнів, одягнутих у панцири, палаючі фортеці з прикутими до їх стін полоненими варварами і ряд інших сюжетів. У воїнів, зображених на цих пам'ятках, характерні для сарматського озброєння мечі з кільцевим навершям, довгі списи, плащі, що майорять від швидкого бігу, і круглі фалари в кінській збруї.

Алани, просунувшись у район Дунаю, взяли участь у маркоманській війні і були схарактеризовані античними авторами, як «хоробрі», «сильні й багатокінні» воїни. Разом з роксоланами, костобоками, бастарнами і багатьма іншими племенами вони брали участь у загальній змові племен проти Риму.

З середини III ст. н. е. в причорноморські степи рушили з заходу готи, в союз із якими вступили інші племена. Серед них були алани, які займали не останнє місце в армії готів. Перебування готів у Північному Причорномор'ї супроводжувалося спустошливими набігами на прилеглі до Чорного моря області, що підірвало економічний розвиток причорноморських міст. У цей час Ольвія припинила карбувати свою монету (235 p.); занепала торгівля причорноморських міст з населенням степів і укріпленими поселеннями Нижнього Дніпра, частина яких, можливо, перестала існувати в результаті спільних ударів готів та аланів.

Східна частина аланів, яка залишилася на Північному Кавказі, у IV ст. н. е. зазнала нападу кочовиків, що прийшли зі сходу, — гуннів. «Пройшовши через землі аланів, — повідомляє Амміан Марцеллін, — що межують з гревтунгами і звичайно називаються танаїтами», гунни «зробили в них страшне спустошення, а з уцілілими уклали союз і приєднали їх до себе». Головне торжище сарматських племен — Танаїс — було зруйноване.

У своєму стрімкому русі на захід гунни захопили з собою і частину східних аланів, втягнувши їх у боротьбу з готським племінним союзом, очолюваним Германаріхом. Про дальші дії сарматської кінноти разом з гуннами на Середньому Дунаї та на Тисі розповідають пізні римські історики. Алани пройшли через всю Європу, проникли на Рейн, Британські острови, в Галлію та Іспанію, переправилися морем до Африки. Частина східних аланів, що лишилася на своїх попередніх місцях, ймовірно переселилась у басейн Верхнього Дінця.

Алани ховали небіжчиків у вузьких підкурганних могилах або підбоях, а пізніше — і в катакомбах головою на північ. Деякі дослідники пов'язують з аланами звичай штучної деформації черепів, відзначений у похованнях Поволжя з І ст. н. е. Загального поширення в Поволжі і Південному Приураллі він набув у II ст. н. е. і пізніше, коли алани посіли там чільне місце. Поховання з деформованими черепами в пізньосарматський час (II—IV ст. н. е.) виявлено також на Дону, у Прикубанні, Криму та Ольвії. На території Степової України вони відкриті на Лівобережжі Дніпра і в басейні Сіверського Дінця.

Пізньосарматський період у сучасних межах України, для якого характерні спільні дії готів, аланів і гуннів, лишається ще в багатьох відношеннях не дослідженим. До цього часу належить ряд випадкових знахідок і окремі поховання кінних воїнів, бойове спорядження яких і кінська вуздечка прикрашені різнобарвними скляними вставками, тобто виконані у поліхромному стилі.

З приходом готів і гуннів у степи Північного Причорномор'я закінчився сарматський період у стародавній історії Півдня нашої країни.

Степова зона сучасної території України у пізньосарматський час являла собою досить строкату етнічну картину. Крім кочових сарматських племен Птолемей відмічав і осілих жителів, що проживали навколо міст і носили їх назву — торрекадів, наварів, амадоків, а також населення укріплених поселень на обох берегах Дніпра та античних міст — тірітів, борисфенітів (ольвіополітів), танаїтів, боспорян, херсонесітів.

У степах Північного Причорномор'я сармати продовжували займатися скотарством і вести кочовий спосіб життя, здійснюючи протягом року замкнутий цикл кочувань за певними маршрутами. «Вони йшли за своїми стадами, — свідчить Страбон, — вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами, взимку — в болотах біля Меотіди [Азовське море], а влітку — на рівнинах». Сліди одного з сарматських зимівників, який дослідники пов'язують з роксоланами, відкрито в долині р. Молочної. Сармати розводили велику рогату худобу, овець і низькорослих коней. Додатковим промислом було полювання, в якому разом з чоловіками брали участь і жінки.

Велике значення в житті сарматів мали війни, які велися за пасовиська або задля здобичі. Особливо зросла роль війни під час просування сарматів на захід. Вона викликала до життя утворення великих союзів племен. Удосконалилися організація війська, воєнна тактика, озброєння. Налагодилося масове виробництво залізних черешкових вістер до стріл, що змінили втулчасті бронзові. Ввійшла в ужиток нова форма короткого меча з кільцевим навершям. З'явилися панцири з комбінованим набором, у II—IV ст. н. е. набули поширення кольчуги. Лозяні щити оздоблювалися металевими умбонами. В кінській вуздечці, крім дугоподібних псалій з шишечками на кінцях, почали з'являтися колесоподібні північнокавказького типу.

В перші століття нашої ери особливого значення набула важкоозброєна піхота катафрактаріїв. Вони були озброєні довгими списами, які тримали обома руками навпереваги, і довгими прямими мечами для удару з коня. Вирішальну роль у воєнних діях відігравала кіннота. Таціт відмічає раптовість і несподіваність атаки сарматів, особливий спосіб метання дротиків, накидання аркана на противника. Різноманітний асортимент предметів побуту, озброєння й прикрас, знайдених у могилах, свідчить про існування різних домашніх ремесел: ковальського, бронзоливарного, шкіряного, деревообробного та ін. Сарматські жінки займалися прядінням, ткацтвом, виготовленням повстяних виробів, простого ліпного посуду. Вони відзначалися сміливою вдачею, войовничістю, що неодноразово засвідчували у своїх творах античні автори.

За житло у сарматів правили кибитки, зроблені з повсті на возах. Основною їжею сарматів було м'ясо, сир, молоко. За свідченням Плінія, вони вживали також просяну кашу.

Одяг сарматів мало чим відрізнявся від скіфського. Найпоширеніший був плащ грецького типу, скріплений на плечі фібулою, а також гостроконечний башлик. Жінки носили довгий одяг, підперезаний поясом, обшитий на комірі, рукавах і подолі бісером, скріплений на грудях і на плечах фібулами (використання фібул з приходом сарматів поширилось і на півдні Східної Європи), а також довгі шаровари. Взуття з гострими носками також розшивалося бісером. Вбрання доповнювалося прикрасами у вигляді намиста, сережок, підвісок, браслетів, каблучок і перснів.

З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор'я значно розширились їх зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією, тісно пов'язаною з нижньодніпровськими укріпленими поселеннями, з якими сармати перебували в постійних контактах. Процес майнової диференціації і нагромадження багатства в руках родоплемінної знаті сприяв розвитку мінової торгівлі з античними містами і сусідніми народностями. Загальним торговим центром для європейських та азіатських кочовиків і тих, хто приїздив морем з Боспору, залишався Танаїс в гирлі Дону. Сармати «постачали рабів, шкіру та інші товари кочовиків, а греки взамін привозили на суднах одяг, вино й інші речі, притаманні цивілізованому способу життя» (Страбон). Серед останніх були витвори місцевого і заморського виробництва, шовкові й гаптовані тканини, амфори, червонолаковий посуд, ювелірні вироби: сережки, браслети тощо.

Економічні й культурні зв'язки з античним світом сприяли поглибленню у сарматів процесу класоутворення і посилення племінної знаті, навколо якої групувалися військові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним їх багатством і головним засобом виробництва. Значну роль у їхньому господарстві відігравала праця рабів, яких вони захоплювали під час безперервних війн. З оточуючих Понт країн вивозилася велика кількість рабів, головним пунктом збуту яких був Танаїс.

Однак родоплемінний лад у сарматів тримався досить стійко, і в своєму політичному розвиткові вони не перейшли від племінних об'єднань до утворення держави.

Головним об'єктом поклоніння у сарматів, як і у скіфів, був меч, що втілював бога війни. За словами Амміана Марцелліна, сармати «втикають у землю меч і набожно поклоняються йому, як Марсу». Великою пошаною користувалася богиня родючості, яка водночас була і покровителькою коней. Зображення богині поміж двох коней відомі на сарматських кістяних гребінцях і сережках. З нею ж пов'язаний і культ сонця та вогню. Охоронцями останнього були спеціальні жриці, яких ховали з великими почестями разом із кам'яними алтариками на ніжках в особливо високих курганах. Їх могили відкрито в Поволжі і Приураллі, а також на Правобережжі Дніпра.

Знахідки в сарматських могилах антропоморфних кам'яних та бронзових чоловічих і кістяних жіночих статуеток з ознакою статі свідчать про наявність у сарматів культу продуктивних сил природи.

Великого значення у художньому оформленні речей надавалося оздобленню їх різноколірним склом, напівкоштовним камінням та емаллю, вкрапленими у гнізда, облямовані, як правило, псевдозерню, сканню і філігранним візерунком. Ця любов до поліхромії, здавна характерна для східних народів, набула особливого розвитку в І—III ст. н. е. Разом з готами і гуннами сармати сприяли поширенню поліхромного стилю в Західній Європі, де він зазнав своєрідного переродження в готському і меровінгському мистецтві. Предмети в звіриному стилі зустрічаються у сарматів значно рідше, ніж у скіфів. Пристрасть до поліхромії вносить в нього помітні зміни, насичуючи зображення тварин мальовничими вставками. Однак зображення звірів передаються в більш реалістичних вільних позах (олені стоять, пантера йде, лев лежить).

Сармати підтримували зв'язки і з Китаєм, Індією, Іраном та Єгиптом. Роль посередників у караванній торгівлі відігравали аорси, які «торгували індійськими і вавілонськими товарами, одержуючи їх від мідян, і перевозили на верблюдах» (Страбон). З Китаю привозили бронзові дзеркала, вироби з нефриту, шовкові тканини; з Індії — бірюзу, корали для намиста, черепашки каурі; з Ірану — напівкоштовні камені сердолік і альмандін; з Кавказу — кришталеве та гешірове намисто. В ужиток сарматів проникали і речі західного виробництва: латенські і галло-романські фібули та браслети з шишечками, італійські бронзові ковші та ойнохойї, римські скляні посудини, особливо поширені у І—II ст. н. е.

Кочовий спосіб життя сарматів та торговельні зв'язки з багатьма народами сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. Їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

З приходом сарматів помітно змінився етнічний склад місцевого населення Північного Причорномор'я. Воно поповнилося новими елементами, про що свідчить збільшення кількості «варварських» імен у написах чорноморських міст. Проникнення сарматів у чорноморські міста і входження їх до складу правлячих династій Боспору викликало подальшу сарматизацію античної культури і загальне нівелювання виробів міського ремесла. Сармати справили великий вплив як на економіку, так і на суспільне життя античних міст (особливо Боспору), сприяли зміні загального вигляду вбрання, поширенню нових типів озброєння і застосуванню нової воєнної тактики, впровадженню у виробництво художніх виробів, особливого різновиду поліхромного стилю, техніки псевдозерні й псевдоскані, яка набула подальшого розвитку в середньовічному мистецтві Візантії і Заходу.

Багатовікові зв'язки сарматів з землеробським населенням Українського Лісостепу позначилися і на його культурі: виникли нові типи поховальних споруд, дещо змінився поховальний ритуал, з'явилися нові форми деяких речей. Ряд художніх образів, таких як образ великої богині з кіньми, вершники в акті адорації, тамгоподібні знаки та інші зображення, що ввійшли до скарбниці українського мистецтва, мають свої прототипи у сарматській культурі.

bigmir)net TOP 100