Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Сусіди східнослов'янських племен VI—IX ст.

Реферат

На главную
Реферати з історії України

На південному сході сусідами східних слов'ян були кочові племена. На північному заході жили балтські племена — латгали, земгали, ятвяги та ін. На півночі та північному сході проживало угро-фінське населення: у Східній Прибалтиці — ести, водь, іжора; на Білому озері — весь; у Волго-Окському межиріччі — меря; на Середній і Нижній Оці — мордва і мурома. Угро-фінські й балтські племена східні слов'яни частково асимілювали, решта залишалась їх північними та північно-східними сусідами.

Східні слов'яни безпосередньо межували з кочовими племенами, що просувалися зі сходу на захід або осідали в Причорномор'ї та Приазов'ї: аварами, аланами, болгарами, хозарами, мадьярами, печенігами. В писемних пам'ятках збереглися відомості про тяжку й тривалу боротьбу, яку довелося вести східним слов'янам з аварами, хозарами й печенігами. Між аланськими й болгарськими племенами, які у VII—IX ст., переходячи до осілості, займали землі на південно-східній окраїні східнослов'янських земель, з одного боку, та східними слов'янами — з другого, складалися переважно мирні взаємини. Частина кочовиків, зокрема аланів та болгар, що осідала на землях східних слов'ян, була ними асимільована.

Основна територія проживання аланів знаходилась на Північному Кавказі, проте їхні поселення існували і за його межами. У V—VII ст. у Південне Подніпров'я проникали елементи аланської культури, найбільш помітні в тогочасній місцевій кераміці. Можливо, що в цей район переселилася якась частина аланського населення. Підтвердженням цього с поселення VII ст. у колишній порожистій частині Дніпра, де виготовлялася на продаж велика кількість посуду аланського типу. Тут, на схилах балки Канцерки, відкрито 12 майстерень з 18 горнами, в яких випалювалися великі глеки, призначені для доставки й зберігання води. Розташоване в нижній частині порогів, поблизу давньої переправи, відомої у X ст. під назвою «Крарійської», це поселення своїми виробами задовольняло потреби степових мандрівників та кочовиків у посуді для води.

На початку VII ст. у Приазов'ї виникло об'єднання болгарських племен — Велика Болгарія. Згодом, наприкінці VII ст., під тиском хозарів болгари частково перемістилися на захід, де взяли участь у створенні Дунайської Болгарії, та на північний схід, де виникла Волзька Болгарія. Частина болгарського населення залишилася в Північному Причорномор'ї та на Подонні.

У VIII—IX ст. у басейнах Дону, Дінця та в Приазов'ї оселилася значна частина аланських та болгарських племен, утворивши великий масив, відомий за матеріалами салтівської культури. На згаданій території досліджено понад 200 пам'яток цієї культури. Основною причиною переходу частини кочовиків до осілості і до заняття землеробством був розвиток у середовищі цих племен феодальних відносин, що спричинилося до їх часткового розорення. Племена, які лишили пам'ятки салтівської культури на Подонні, в літній період продовжували кочове життя, повертаючись на зиму до постійних поселень або зимовищ.

Салтівська культура представлена сезонними стійбищами, поселеннями, городищами з земляними валами, замками з кам'яними стінами. Були у цих племен і міста, наприклад, велике місто на Сіверському Дінці, поблизу сучасного с. Верхнього Салтова, від назви якого походить назва цієї культури. Жителі городищ та поселень будували напівземлянкові житла зрубної або стовпової конструкції, а також із саману, які обігрівалися печами-кам'янками та відкритими вогнищами. Біля жител споруджувалися господарські ями-погреби різних форм та розмірів. Подекуди на Подонні, на місці кочовищ, збереглися залишки легких жител типу юрт, з відкритими вогнищами.

В алано-болгарських племен були розвинуті різні галузі господарства. Значного розвитку досягло землеробство, з яким пов'язані такі знахідки, як лемеші та чересла від плугів, серпи, коси, жорна. Важливу роль у господарстві відігравало скотарство. На городищах і поселеннях тримали велику й дрібну рогату худобу, коней, а також свиней. Кочова частина населення розводила переважно овець і коней. Певне значення у житті напівкочових племен мали полювання та рибальство.

З ремесел найбільшого розвитку досягли ковальське, ювелірне, теслярське й гончарне (характерними для салтівських племен типами посуду були кухонні горшки з лінійним орнаментом та глеки з сірою і чорною лискучою поверхнею). Великі міста салтівських племен являли собою осередки торгівлі з Візантією та Передньою Азією.

Алано-болгарські племена мали численне військо, що складалося з воїнів-вершників, озброєних шаблями, бойовими сокирами, кістенями, списами, луками. Збереглись численні предмети їх дружинного убору, зокрема пояси з великою кількістю металевих прикрас, а також кінська збруя.

Болгари — племена тюркської групи — становили більш численну групу населення, алани, що належали до іраномовних племен — менш численну. Ці етнічно різні групи племен можна простежити за матеріалами могильників. Болгарські могили представлені ямними похованнями, аланські — катакомбними. Болгари й алани різнилися і за антропологічним типом. Панівне становище у алано-болгарських племен посідали етнічно споріднені хозари і тюрки.

Східні слов'яни підтримували економічні та культурні зв'язки з сусідніми алано-болгарськими племенами. Про це свідчить наявність у них посуду та прикрас салтівського, а у салтівських племен — жител та посуду слов'янських типів. У певних районах, зокрема на Сіверському Дінці та в колишній порожистій частині Дніпра, простежується спільне проживання слов'ян, аланів та болгар.

Алано-болгарські племена, на думку дослідників, перебували в політичній залежності від Хозарського каганату — держави, яка виникла в середині VII ст. у Прикаспії та Приазов'ї після розпаду Тюркського каганату. Крім хозарів і тюрків, що представляли панівну верхівку в каганаті, у Хозарії, особливо у великих містах, жили болгари, слов'яни, євреї та інше населення. Столиця Хозарії Ітіль знаходилась у гирлі Волги. Це було велике місто, через яке проходили торговельні шляхи. Основну роль серед них відігравав волзький шлях, що з'єднував Європу з Арабським Сходом. Хозарський каган та знать багатіли, збираючи мито з товарів, що йшли через Ітіль. До великих міст Хозарії належав також Саркел на Дону.

Джерелом збагачення хозарської верхівки були також грабіжницькі напади на сусідні народи. Незабаром після свого виникнення Хозарська держава поширила свою владу на народи Північного Причорномор'я та значної частини Криму. В літописах збереглися згадки про те, що перед утворенням Русі і в ранній її період хозарам платили данину південно-східні слов'янські племена — поляни, сіверяни, в'ятичі, радимичі. Східні слов'яни вели з хозарами тривалу боротьбу. Розпочалася вона ще до утворення Київської Русі, коли, за словами літописця, замість данини поляни передали хозарам мечі. Продовжили боротьбу з хозарами перші руські князі, і закінчив її князь Святослав, який у 965 р. розгромив каганат.

Складним за етнічними компонентами було населення середньовічного Криму. Тут жили нащадки давнього скіфо-сарматського населення, греків, готів. До складу населення Криму входили і слов'яни. Археологічні знахідки дають можливість припустити проникнення в цю область слов'ян ще в III—VII ст. н. е. Про проживання слов'ян у кримських містах у IX ст. і в пізніші часи свідчать виявлені в них руські срібні грошові злитки, хрести-складні, кераміка тощо. Наприкінці VII—VIII ст. до Криму проникли хозари, аланські й болгарські племена; у VIII—IX ст., в період іконоборства у Візантії, з'явилися переселенці з Візантійської імперії.

Населення Криму вело здебільшого осілий спосіб життя, займалося землеробством, ремеслами, торгівлею. У VI—IX ст., у період формування феодальних відносин, основний тип поселень становили сільські селища, городища-замки, міста — значні ремісничі й торгові центри. У зв'язку з раннім проникненням у Крим християнства тут споруджувалися численні храми й монастирі.

Значним міським осередком Південно-Західного Криму був Херсонес — ремісничий, торговий і культурний центр, посередник в економічних і політичних зв'язках Візантії з племенами Східної Європи. На початку VI ст. Херсонес входив до Візантійської імперії. В місті перебувала візантійська адміністрація, що відала військовими й фінансовими справами. З другої половини VI ст. почався занепад міста. У IX ст. Херсонес (середньовічні назви Херсон, Корсунь) переживав новий період піднесення, він знову став значним економічним і культурним центром. Розширилася територія міста, встановилися широкі економічні зв'язки, велося будівництво житлових і оборонних споруд, церков.

У цей час у місті проживало і руське населення. Слов'янський проповідник Кирил в 60-х роках IX ст. зустрів у Корсуні «русина», з яким він розмовляв «руською бесідою». В літописах збереглися згадки про володіння руських князів у Корсуні та навколишніх землях.

До найзначніших центрів Східного Криму належав Боспор, який з VI ст. перебував у залежності від Візантійської імперії, а в кінці VII ст. був захоплений хозарами. Хозари поширили свою владу і на центральну частину Криму. У VII—IX ст. в цю область та в Південно-Східний Крим переселилася частина болгарських племен, які внесли нові елементи в культуру місцевого населення. Тут відомо понад два десятки поселень і могильників VIII—IX ст., на яких збереглися залишки залізоробного, ювелірного та гончарного виробництва.

В ранній період Русі землі Боспору перейшли у володіння руських князів. Боспор, що дістав слов'янську назву Корчів, ввійшов до складу руського Тмутараканського князівства, заснованого на Тамані.

Серед міст Східного Криму важливе місце займала Сугдея (Сурож), яка у VIII—IX ст. становила значний ремісничий центр. У «Житії Стефана Сурозького», що був архієпископом міста у другій половині VIII ст., оповідається про похід у Крим руського новгородського князя Бравліна, про завоювання ним земель від Корсуня до Корчева, а також міста Сурожа. Про проживання слов'янського населення в Сурожі і у наступні століття свідчать виявлені у місті археологічні матеріали.

На південному узбережжі Криму (за Прокопієм) у VI ст. лежала «країна Дорі», яку заселяли кримські готи, відомі як землероби й воїни. Тут існували невеликі укріплення, поселення, монастирі. Від того часу лишилися також могильники Суук-Су та Балгота. У VI ст., за часів правління імператора Юстініана, Візантія збудувала в цій області фортеці Алустон (сучасна Алушта) і Горзувіт (сучасний Гурзуф). Тоді ж споруджено оборонні об'єкти — так звані довгі стіни — для захисту узбережжя від нападів степових кочовиків.

У передгір'ях Південно-Західного Криму відкрито групу городищ, селищ, монастирів. Наявність на цих пам'ятках, поряд з наземними житлами, будівель, висічених у скелях, дала підставу назвати цю групу пам'яток «печерними містами». До найбільших «печерних міст» належать Мангуп, Чуфут-Кале, Ескі-Кермен. Невеликі за розмірами городища Каламіта (Інкерман), Бакла, Тепе-Кермен та Сюренське нагадують феодальні замки.

У Південно-Східному Криму відомо також понад два десятки поселень і могильників VIII—IX ст. На поселеннях збереглися залишки залізоробного, ювелірного та гончарного виробництва. Найбільшого поширення набули гончарні майстерні по виготовленню амфор, на які був великий попит у зв'язку з розвитком виноробства.

Строкатий етнічний склад населення ранньосередньовічного Криму позначився на його культурі, в якій простежуються античні й скіфо-сарматські традиції, елементи візантійської, слов'янської та салтівської культур.

bigmir)net TOP 100