Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Київська Русь у другій половині XI — на початку XII ст. Боротьба Русі з половцями

Реферат

На главную
Реферати з історії України

Ярослав Мудрий помер у 1054 р. на 76-му році життя. Спадкоємцями він залишив синів та племінників, між якими поділив землі Київської Русі. Київ, Новгород, Деревська і Турово-Пінська землі дісталися старшому синові — Ізяславу; Чернігів з Сіверською землею — Святославу; Переяслав з південним Лівобережжям — Всеволоду; Волинська земля — Ігорю; Галицька — племіннику Ростиславу Володимировичу; Полоцька — троюрідному племіннику Всеволоду Брячиславичу. На старшого сина Ізяслава як князя київського покладалася роль глави держави.

Ярослав мав всі підстави побоюватися, що після його смерті розпочнеться така ж боротьба між його нащадками за київський стіл, яка виникла між синами Володимира після смерті батька. У своєму заповіті він закликав князів жити в мирі. У «Повісті временних літ» читаємо: «Се азъ отхожю світа сего, сынове мои, — заповідав Ярослав, — имійте в собі любовь, понеже вы есте братья єдиного отца и матере. Да аще будете в любви межю собою, богъ будеть в васъ, и покорить вы противныя подь вы. И будете мирно живуще. Аще ли будете ненавидно живуще, в распряхь и которающеся [сварячися], то погибнете сами, и погубите землю отець, своихъ и дідъ своихъ, юже налізоша [яку вони здобули] трудомь своимь великымъ».

Князі мали слухатись Ізяслава як старшого князя Русі, так само як вони слухались його батька. «Сего послушайте, — звертався Ярослав до інших князів, — якоже послушаете мене, да той вы будеть в мене місто». Ізяславу ж він доручив стежити, щоб брати не переступали «предел братний» і не виганяли один одного з уділів. «Аще кто хощеть обидіти брата своего, то ты помагай, его же обидять». Так визначав Ярослав політичні відносини між старшим братом як головою держави і молодшими братами як його васалами.

Але реальна сила й особистий авторитет Ізяслава були недостатніми для ролі старшого князя. За таких умов могла розпочатися міжусобна боротьба. Усвідомлюючи її негативні наслідки для Русі, троє старших братів — Ізяслав, Святослав і Всеволод — уклали союз для спільного управління державою. Союз старших Ярославичів тримався близько 15 років, протягом яких вони спільно здійснювали найважливіші політичні акції. Серед них, зокрема, був спільний виступ Ярославичів проти нового небезпечного ворога Русі — половців.

У 1036 р. відбулась остання битва з печенігами під Києвом, на тому місці, де, згідно з літописом, на відзнаку перемоги збудовано Софійський собор. У середині XI ст. місце печенігів у причорноморських степах зайняли нові кочовики, відомі у західних джерелах під назвою куманів, а на Русі — половців. Це був численний і небезпечний ворог. Напади їх були раптові й руйнівні. Нападаючи на Русь, половці палили міста і села, полонили тисячі людей. У літописах згадується 46 половецьких нападів на руські землі, насправді ж їх було значно більше.

Вперше половці напали на Русь (Переяславську землю) у 1061 р. У битві, що сталася між половцями і дружиною переяславського князя Всеволода, перевага лишилася за кочовиками. Ще більшими силами вони напали на Переяславську землю у 1068 р. Всеволод звернувся за допомогою до братів. На р. Альті половці знову розбили руські війська, князі повтікали з поля бою, а половецькі загони розійшлися по обох берегах Дніпра, спустошуючи руські землі, безпосередньо загрожуючи Києву.

Усвідомлюючи небезпеку, кияни зібралися на віче і звернулися до князя Ізяслава з вимогою дати їм зброю і коней, щоб виступити на боротьбу з половцями. Боячись озброєного народу, він відмовив. Це привело до вибуху народного повстання. Ізяслав утік у Польщу, а кияни оголосили своїм князем Всеслава Полоцького, який князював у Києві протягом семи місяців.

Тим часом Ізяслав, заручившись підтримкою польського короля Болеслава II, який доводився йому племінником, з польським військом рушив на Київ. Руські і польські війська зійшлися недалеко від Києва під Білгородом. Напередодні битви Всеслав утік до Полоцька. Кияни, боячися сваволі окупантів, звернулися до інших Ярославичів з проханням не допустити погрому Києва. Святослав і Всеволод зажадали від Ізяслава, щоб він не вводив поляків у Київ, але Ізяслав вступив у місто і вчинив жорстоку розправу над киянами. Він дозволив полякам грабувати населення, розпустив їх, як каже літописець, «на покорм». Населення почало партизанську боротьбу проти окупантів — «избиваху ляхи отай». Болеслав з військом змушений був повернути додому.

В умовах дальшого загострення класових суперечностей і посилення боротьби народних мас проти феодальної експлуатації князі і бояри вживали заходів щодо охорони осіб і майна феодалів та феодальної адміністрації. На князівській раді у 1072 р. було укладено «Правду Ярославичів» — нову редакцію «Руської правди». Вона містила ряд законів, що передбачали сувору кару за будь-яке порушення феодальної власності і за виступи проти представників феодальної адміністрації.

Невдовзі суперечності між старшими Ярославичами знову загострились. У результаті тріумвірат їх розпався, і 1073 р. Всеволод і Святослав виступили проти Ізяслава. Ізяслав утік до Польщі, а київським князем став Святослав. Почалася міжусобна боротьба. Київ кілька разів переходив з рук у руки. В 1076 р. після смерті Святослава київським князем став Всеволод, але вже наступного року до Києва з поляками повернувся Ізяслав. У 1078 р. він загинув у битві, що сталася між Ізяславом і Всеволодом, з одного боку, та їх бунтівним племінником Олегом Святославичем — з другого. Київ перейшов до Всеволода, який князював тут до 1093 р. Після нього київським князем став Святополк Ізяславич.

Наприкінці XI ст. на політичній арені виступив син Всеволода Ярославича, переяславський князь Володимир Мономах. Разом з двоюрідним братом Святополком він намагався зберегти політичну єдність руських земель. Спільно з іншими князями Мономах організував походи проти половців, напади яких на руські землі в цей час посилились.

Щоб припинити князівські усобиці, організувати спільну боротьбу з половцями, Святополк і Володимир Мономах у 1097 р. скликали князівський з'їзд у Любечі, в якому, крім них, взяли участь чернігівський князь Олег Святославич, смоленський — Давид Святославич, володимир-волинський — Давид Ігоревич і теребовльський — Василько Ростислави. З'їзд закликав князів припинити чвари й об'єднатися для боротьби з ворогом. «Почто губим Русьскую землю, сами на ся котору (сварки) діюще? А половци землю нашю несуть розно, и ради суть, оже межю нами рати. Да ноні отселі имемся въ едино сердце, и блюдем Рускыі земли: кождо да держить отчину свою», — читаемо у «Повісті временних літ».

Але князівська постанова не могла змінити політичних відносин у феодальній державі, боротьба між представниками вищої феодальної ієрархії тривала і після Любецького з'їзду.

Тим часом ефективна боротьба з половцями була можлива лише за умови спільних дій князів. У 1100 р. відбувся новий князівський з'їзд у Вітачеві, на порядку денному якого знову стояло питання про мир між князями. На початку XII ст. на Русі встановилися більш-менш мирні взаємовідносини, що дало можливість об'єднати сили для активної боротьби з половцями. Питання організації спільних походів розглядалися на з'їзді 1103 p., що зібрався поблизу Долобського озера під Києвом. На ньому було ухвалено вирушити на ворога спільними силами. Навесні 1103 р. похід очолили Святополк Ізяславич і Володимир Мономах. Руські війська рушили вниз по Дніпру до острова Хортиці. Попереду головних військ рухалися розвідувальні загони, які мали своєчасно виявити ворожі війська і тим самим запобігти їх несподіваному нападу. Сторожеві загони зустрілися з половцями, і в ході бою був убитий половецький воєначальник Алтунопа. У наступній битві взяли участь основні сили сторін. «И поидоша полци половецьстии, аки борове (ліс), — каже літописець, — и не бе перезрити ихъ: и Русь поидоша противу имъ». Половці не витримали натиску і кинулися тікати.

1111 р. відбувся другий похід проти половців, який також очолили київський і переяславський князі. Руські війська підійшли до Ворскли, звідти до Сіверського Дінця, де взяли половецькі міста Шарукань і Сугров. За Сіверським Дінцем вони зустріли великий половецький загін і розбили його. Через три дні свіжими силами половці почали контрнаступ. У критичний момент у бій були введені резерви на чолі з Володимиром Мономахом, і це вирішило результат битви. Половці потерпіли поразку.

Походи проти половців доповнювалися заходами щодо укріплення кордонів Русі. Відбудовувалися старі фортеці й закладалися нові. Наприкінці XI ст. були побудовані лінії оборонних укріплень на півдні Київської Русі — по Сулі, Росі й Дніпру. Найважливіше значення мала Посульська лінія, яка захищала лівобережні руські землі від половецьких нападів. Від верхів'я річки до її гирла відомо 18 давньоруських городищ — сторожових фортець. Серед них найбільш вивченим є стародавній Воїнь, який знаходився у гирлі Сули.

Воїнь, заснований ще наприкінці X ст. Володимиром Святославичем, понад два з половиною століття стояв на сторожі руських земель. Літописи неодноразово розповідають про те, як Воїнь разом з іншими посульськими містами витримував напади торків і половців. Місто пережило і спустошливий напад половців 1186 p., коли, за виразом літописця, хан Кончак «снесе Сулу». У 1239 р. його зруйнували монголо-татари.

Кожна фортеця на Сулі, Дніпрі і Росі прикривала певну ділянку кордону, а разом вони складали єдину систему оборони півдня Русі. Зв'язок між фортецями здійснювався за допомогою світлової сигналізації, про що свідчать розкопки Вітачівського городища. На найвищій його точці виявлено залишки башти, на якій запалювали сигнальний вогонь.

Організатором і активним учасником боротьби з половцями був Володимир Мономах, який заслужив цим славу і популярність на Русі. Боротьба з половцями вимагала великих матеріальних витрат і людських ресурсів. Вона відривала від господарських робіт тисячі людей. А ті, хто безпосередньо не брав участі у воєнних походах, забезпечували військо всім необхідним.

Великим лихом для трудящого люду була міжусобна князівська боротьба, яка особливо посилилася в останню чверть XI ст. Князі не рахувалися з інтересами населення. Міжусобні феодальні війни супроводжувалися розоренням населених пунктів і полоном жителів.

Половецькі напади й міжусобні феодальні війни посилювали тягар феодальної експлуатації. Незадоволення народу вилилось у повстання 1113 р. Володимир Мономах (1113—1125), який заступив на київському столі Святополка, розумів, що для заспокоєння народу, крім репресій, потрібні й законодавчі заходи. В результаті з'явився новий закон — «Устав Володимерь Всеволодичя», який дещо полегшував становище міських і сільських низів.

За часів Володимира Мономаха зміцнилися політичні зв'язки з Києвом князівств і земель Київської Русі. У відносинах з удільними князями Володимир виступав як необмежений монарх. І якщо траплялися випадки непослуху князів, він їх суворо карав. Як глава держави Володимир Мономах досяг становища свого діда Ярослава Мудрого. Йому корилися всі землі й князівства Київської Русі.

За князювання Володимира Мономаха припинилися спустошливі половецькі напади та внутрішні феодальні чвари. Мирні умови сприяли розвиткові господарства і культури, зростанню міст і феодальних замків. Саме до цих часів належить виникнення багатьох нових городищ і селищ. Йшов процес економічного зміцнення феодальних князівств.

Міжнародне становище Київської Русі на початку XII ст. ще більше зміцніло. Як і раніше, виявом високого авторитету Русі були династичні зв'язки київського двору з дворами Візантії і західноєвропейських країн. Мономах одружився з дочкою англійського короля Гаральда Гітою, його син Мстислав — з дочкою шведського короля Інга Стенкільсона Христиною, а дочка Марія вийшла заміж за візантійського царевича. Зятями сина Мономаха Мстислава були візантійський імператор, принци норвезький і датський, королевич угорський.

Володимир Мономах помер у 1125 р. на 73-му році життя. Його наступником став син Мстислав, який продовжував внутрішню і зовнішню лолітику батька. За князювання Мстислава давньоруська держава зберігала єдність і силу, як і за Володимира. Васальні князі знаходились у повній покорі Мстиславу.

У проведенні політики об'єднання давньоруських земель, подолання сепаратистських тенденцій, широкого наступу на ворогів Русі Мономах і Мстислав досягли великих успіхів. Їм вдалося значно стабілізувати внутрішнє становище, піднести авторитет Київської Русі на міжнародній арені, поставити її в ряд наймогутніших країн середньовічної Європи.

bigmir)net TOP 100