Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Основні тенденції історичного розвитку Русі (XII — перша половина XIII ст.)

Реферат

На главную
Реферати з історії України

Першими десятиліттями XII ст. закінчився ранньофеодальний період історії Київської Русі, почалася епоха феодальної роздробленості. Історичний зміст цієї епохи довгий час визначався не точно або й зовсім неправильно. Нова стадія розвитку феодалізму на Русі нерідко оголошувалась явищем регресивним, яке зумовило економічний і культурний занепад країни. Нині на основі аналізу всіх наявних джерел, особливо археологічних, учені дійшли висновку, що Русь протягом XII — першої половини XIII ст. продовжувала розвиватися по висхідній лінії і за рівнем економіки і культури входила до числа найпередовіших країн Європи.

На думку академіка Б. О. Рибакова, який переконливо довів поступальність історичного розвитку Русі аж до монголо-татарської навали, час з 1132 по 1240 р. правильніше називати не періодом феодальної роздробленості, а початковим етапом розвинутого феодалізму, який характеризувався поглибленням процесів феодалізації у місті й на селі. Зміни в економічному базисі покликали до життя і нові форми політичної надбудови, які виявлялися, насамперед, у поглибленні процесів кристалізації на Русі окремих князівств. Наприкінці 30-х років XII ст. вони настільки зміцніли й виросли, що змогли почати самостійне, незалежне від Києва життя. Влада великого київського князя, який став першим серед рівних, відійшла в минуле і більше не поширювалася на всі давньоруські землі. Поряд з київським титул «великий князь» мали також владимирський, чернігівський та деякі інші князі, які в своїх князівствах були повновладними господарями. Раніше за інших від Києва відпочкувалися Полоцьк і Новгород, згодом — Владимир (Суздальський), Чернігів, Галич. Процес формування нової політичної карти Русі з багатьма центрами відповідав загальноісторичним умовам життя давньоруських земель.

Дослідження останніх років показують, що нова стадія розвитку феодалізму на Русі характеризувалася не тільки зміцненням імунітетних прав, а й надзвичайно розгалуженою системою васально-ієрархічних зв'язків. Панівний клас на Русі являв собою досить складну феодальну ієрархію, на верхніх щаблях якої стояли представники князівського роду, на нижчих — бояри, дружинна знать, дворяни. Всі вони були пов'язані між собою системою сюзеренітету — васалітету, яка і в умовах розчленованої форми землеволодіння лишалася визначальною системою державно-правових відносин.

Економічний розвиток Русі XII—XIII ст. відбувався шляхом зміцнення вотчинного господарства. Князі — засновники місцевих династій — досить швидко зміцнили своє становище в князівствах і ввійшли в тісний контакт з земським боярством, представниками земельної знаті, заінтересованої в мирному господарюванні у своїх вотчинах. З часом між осілими князями та місцевим родовим боярством виникли непримиренні суперечності, які нерідко переростали у воєнні конфлікти. Не одержавши від князя тих прав і привілеїв, на які вони розраховували, бояри досить часто позбавляли князя влади. В свою чергу князі, яким вдавалось утриматись у тій чи іншій землі на довший час, жорстоко розправлялися з непокірними васалами.

У боротьбі з сепаратистськими тенденціями великого боярства князі спиралися на постійну дружину, яка розташовувалася поблизу стольного міста князівства й була готова в будь-яку хвилину виступити в похід. Протягом XII ст. у кожному князівстві народжувався нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство, яке формувалось із князівських дружинників, слуг, рядовичів і тіунів.

Дворяни, будучи суперником боярства і живучи з милості своїх князів, засновували власні феодальні гнізда навколо старих міст, ставали не тільки дрібними землевласниками, а й володарями залежних селян. Економічна нестабільність, залежність від княжої влади визначали й політичні симпатії дворянства. Князівська «чадь», «отроки» і «детские» були зацікавлені у стабілізації внутрішнього становища земель, вони вірою і правдою служили своєму князю, вважаючи його уособленням об'єднавчих тенденцій. Не випадково Даниїл Заточник, один із князівських слуг, зауважував, що «лучше мне в лаптях жить при княжьем дворе, чем в сафьяновых сапогах при боярском».

Одним із основних елементів суспільного й державного розвитку Русі, як і всієї середньовічної Європи, були міста. Найвищий їх розвиток і зростання припадає на XII—XIII ст. Давньоруські міста являли собою надзвичайно складні соціально-економічні й політико-адміністративні організми, основу господарського життя яких становили ремесло й торгівля, а також сільськогосподарське виробництво. Тут виготовлялося все необхідне для держави, для потреб господарства, побуту, торгівлі та війни. На міських посадах працювали золотарі, емальєри і склороби, гончарі й ковалі, різьбярі по дереву, каменю і кістці, ткачі і кожум'яки, шевці, зброярі тощо. Міста були також адміністративними центрами, фортецями, колективними замками великих земельних магнатів округи або князівства, центрами культури, місцем зосередження церковного управління.

Водночас з економічним розвитком давньоруських земель у XII—XIII ст. значно розширились торговельні зв'язки між ними. Їх зміцненню сприяла наявність певної ремісничої спеціалізації, як окремих міст, так і цілих районів. Успішно розвивалась у цей час і міжнародна торгівля Русі; для захисту торговельних шляхів від половців (грецького, соляного й залозного) неодноразово виступали з'єднані дружини руських князівств.

З розвитком внутрішньої та міжнародної торгівлі у великих містах ріс і зміцнював свої позиції стан лихварів та крупних ремісників. Це проти них і земельних магнатів, які зосереджувались у містах, піднімалося на боротьбу рядове населення торговельно-ремісничих посадів. Класова боротьба у давньоруських містах XII—XIII ст. була складною і набирала різного вияву. Вона спалахувала як у формі повстань, так і у вигляді церковних єресей. Міські низи, нещадно експлуатовані боярами, купцями й лихварями, об'єднувались у корпорації, подібні до ремісничих цехів країн Західної Європи. Іноді спільниками «чорного люду» виступали князі, які використовували невдоволення мас у боротьбі проти незалежних бояр. Опорою панівного класу, засобом ідеологічного впливу на маси була церква, а вище духовенство — частиною самого панівного класу. Церковна організація нагадувала світську. На чолі церкви стояв митрополит «київський і всієї Русі», якого призначав або патріарх константинопольський, або великий київський князь з наступним затвердженням його собором руських єпископів. Єпархіями, які у XII—XIII ст. територіально наближалися до князівств, управляли єпископи. Вони відбиралися місцевими князями переважно з київського духівництва і затверджувалися київським митрополитом. Важливу складову частину церковної організації становили монастирі, що розташовувалися у великих містах і за їх межами. У XII—XIII ст. монастирі перетворилися на великих землевласників. Вони володіли містами й селами, тисячами залежних селян і величезними земельними угіддями. Крім того, монастирі широко займалися лихварством, у їх володіннях розвивалися ремесло й торгівля. Церква брала активну участь і в політичному житті Русі, у феодальних усобицях і класовій боротьбі.

Активізація суспільно-політичного життя Русі періоду феодальної роздробленості пробуджувала почуття загальнонародної єдності, що знайшло виявлення в численних літописах і літературних творах — від «Поучения» Мономаха до «Слова о погибели земли Русской». У своєму патріотичному ставленні до Руської землі літописці й публіцисти піднімалися до розуміння загальноруських інтересів. Багато в чому вони відбивали почуття і настрої народних мас Русі, етнічний розвиток якої відбувався шляхом подальшої консолідації давньоруської народності. В її основі лежали свідомість спільного походження й історичної долі, єдність мови, культури, віри, наявність міцних економічних зв'язків тощо.

Незважаючи на політичну роздробленість Русі й зростання обласних відмінностей, у XII—XIII ст. розвивалася і самобутня, єдина в своїй основі руська культура. Відмінності були значною мірою поверховими, а єдність опиралася на глибокі основи творчості трудових мас. Закономірно, що матеріальна культура Русі XII—ХIII ст. стала більш єдиною. Причому ця єдність простежується не тільки в широкому асортименті виробів міського й сільського ремесла, а й у домобудівництві і навіть у кам'яній архітектурі. Поступальний розвиток давньоруських міст як осередків вищих культурних цінностей народу свідчив про надзвичайну силу у суспільстві доцентрових тенденцій. На Русі склався єдиний (при певних локальних відмінностях) народний стиль культури.

Політичне життя феодальної Русі XII — першої половини XIII ст. характеризувалося невпинними зіткненнями доцентрових і відцентрових сил, постійною конфронтацією тенденцій єдності давньоруських земель з їх політичним дробленням. Напружена міжусобна боротьба князів і князівських угруповань відбувалася на грунті відстоювання тієї чи іншої програми загальноруської єдності. Певний час традиційним символом цілісності Русі виступав Київ, навколо якого точилася боротьба претендентів за старшість; згодом поряд з Києвом висунулись і нові об'єднавчі центри — Чернігів, Владимир на Клязьмі, Смоленськ, Галич.

Політичне суперництво окремих князівських династій Русі викликало до життя близько середини XII ст. систему двуумвірату — співправління на київському столі князів із двох ворогуючих князівських ліній, які не бажали поступатися першістю одна одній. Співправління князів-двуумвірів відіграло позитивну роль в історії Південної Русі, оскільки воно певною мірою пом'якшувало гостроту міжкнязівських усобиць і сприяло згуртуванню сил для боротьби з половцями. Князі-співправителі, за якими постійно стояли Смоленське князівство або Волинь, чернігово-сіверські або владимиро-суздальські землі, зв'язували Південну Русь з іншими районами Русі.

Протягом XI — початку XII ст. на політичній карті Русі з'явилося близько 15 незалежних великих князівств, з яких п'ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке — знаходились у межах сучасної території України. Згодом, у другій половині ХII і в XIII ст., процес дальшого політико-адміністративного дроблення захопив і їх. У кожному князівстві, в свою чергу, з'явилося багато невеликих князівств-васалів.

Поряд з дробленням у ряді земель Русі чітко виявились і тенденції до єдності, виразником яких була сильна князівська влада. Особливо виразно вони виявилися у Владимиро-Суздальській Русі, де вже наприкінці XII ст. визначилася перемога великокнязівської авторитарної влади. «У кожній з ...середньовічних держав, — писав Ф. Енгельс, — король являв собою вершину всієї феодальної ієрархії, верховного главу, без якого васали не могли обійтись і щодо якого вони одночасно перебували в стані безперервного бунту». Це висловлювання Ф. Енгельса повною мірою може бути віднесене і до політичної ситуації, що склалася на Русі у XII — першій половині XIII ст.

Цілий ряд прогресивних явищ — складання великих економічних областей, подолання замкнутості феодального натурального господарства, встановлення тісних економічних зв'язків міста з селом та інші, які спостерігаються в житті Русі цього часу, не набули ще такого розвитку, який зупинив би процеси дальшого дроблення давньоруських князівств.

Історичні події розгорнулися так, що об'єднавчі тенденції, які виходили з Києва, Владимира, Смоленська, Чернігова, Галича, були насильно перервані монголо-татарським нашестям.

У наступній боротьбі за національну незалежність ідеї єдності всіх земель Київської Русі, які з такою силою прозвучали в знаменитому «Слові о полку Ігоревім», відіграли вирішальну роль.

bigmir)net TOP 100