Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Київська земля. Міста (XII — перша половина XIII ст.)

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

Київська земля в період феодальної роздробленості була однією з розвинутих і густонаселених областей Русі. Загальна кількість її міст, згадуваних у писемних джерелах, досягала 79. Різні типи населених пунктів розподілялися на території Київської землі нерівномірно. Як правило, великі міські центри знаходились у лісостеповій смузі на підступах до Києва. Вздовж південних рубежів стояли міста-фортеці, сторожові застави, що охороняли державний кордон Русі. У Прип'ятському Поліссі було менше міст, ніж в інших районах Київської землі, але й тут існували великі міста. У зв'язку з поглибленням процесів феодалізації і дальшим зростанням продуктивних сил на Русі, на Київській землі з'явилася велика кількість нових населених пунктів — міст, феодальних замків, фортець, неукріплених сільських поселень.

Головний центр Київської землі — Київ — і в цей час продовжував свій поступальний розвиток. Місто епохи феодальної роздробленості займало велику площу, а його населення становило 50 тис. чоловік. Київ був одним з найбільших міст не тільки Русі, а й усієї середньовічної Європи. Протягом XII — першої половини XIII ст. у Києві зводиться близько 20 кам'яних будівель культового, цивільного й фортифікаційного характеру, що становить майже половину споруд, збудованих за всю його домонгольську історію. Будівельні роботи таких масштабів були, безперечно, під силу тільки великому місту, яке мало значні економічні ресурси та резерви робочої сили. Для порівняння зазначимо, що у Владимирі (Суздальському) і Галичі, які швидко прогресували, за цей час з'явилося відповідно 10 і 12 кам'яних будівель.

У будівництві кам'яних споруд Києва брали участь архітектори з різних давньоруських земель. Цей висновок значною мірою грунтується на свідченні літописної статті 1175 р., в якій читаємо: «Уже ли Киеву поіха, господине, в ту церковь, тіми Золотыми вороты, ихже ділать послалъ бяше тои церкви на велицім дворі на Ярославлі, а река: хочю создати церковь таку же, яка же ворота си золота, да будеть память всему отечеству моему». У цій давній літописній розповіді про участь владимирських майстрів у будівництві церкви у Києві особливо цікавим є те, що Андрій Боголюбський, який все життя боровся за політичний пріоритет своєї північно-східної столиці, вирішив спорудити храм у давньому центрі Русі на пам'ять «всему отечеству».

Економічну основу життя стародавнього Києва становили ремесло й торгівля, розквіт яких припав на середину XII ст. За час археологічного вивчення Києва виявлено близько 50 ремісничих майстерень, де виготовлялися керамічні, ковальські, ювелірні, кістяні, скляні, дерев'яні та інші вироби. На думку дослідників, численні ремісничі майстерні припинили своє існування в основному в результаті розгрому Києва монголо-татарськими завойовниками. Характерним є також і те, що переважна більшість відомих на сьогодні виробів київського ремесла належить саме до XII—XIII ст. Київські ремісники у цей час знали багато технічних й технологічних прийомів обробки заліза, міді, срібла, сплавів. На Русі не було жодної технічної різновидності обробки кольорових і благородних металів, якою б не володіли київські золотарі.

Вивчаючи ремесло Київської Русі, дослідники дійшли висновку, що ніякого занепаду його з другої половини XII ст. не спостерігається ні у Києві, ні в інших містах. Давньоруські майстри у ряді галузей ремесла, зокрема в техніці емалевого пастилажа, золотого розпису по міді, зерні й скані, випереджали своїх західноєвропейських колег. Головна заслуга в цьому належала київським ремісникам, які аж до монголо-татарської навали були законодавцями художніх мод і технічних новинок давньоруського ремесла.

Поряд з ремеслом у Києві XII—XIII ст. процвітала й торгівля. На риночних площах міста (літопис їх називає дві) — Бабиному торжку на Горі і Торговищі на Подолі, як і раніше, можна було побачити купців з різних земель Русі, а також із Чехії, Німеччини, Скандінавії, Польщі, Угорщини, Візантії та інших країн. Деякі з них жили у Києві постійно, утворюючи своєрідні торговельні колонії. У XII—XIII ст. такими були торговельні двори новгородських і туровських купців, у XIII ст. — німецьких, при дворі яких існував навіть костьол св. Марії. На другу половину XII ст. припадає значний розквіт торгівлі Києва і Середнього Подніпров'я з Регенсбургом, великим промисловим і торговельним центром Західної Європи, а також пожвавлення зв'язків з нижньодунайськими землями, з Угорщиною і Польщею.

У літописі часто згадуються торговельні шляхи грецький, соляний, залозний, які зв'язували Русь з багатьма країнами світу. Протягом XII — першої половини XIII ст. київські князі виступали ініціаторами великих воєнних походів проти половців, щоб відвернути небезпеку від цих торговельних шляхів, однаково важливих і необхідних як Києву, так і всім давньоруським землям.

Київ і в епоху феодальної роздробленості продовжував лишатися одним з головних центрів внутрішньої торгівлі. Вироби київських ремісників завдяки купцям-посередникам проникали у найвіддаленіші куточки давньоруських земель. Підчас розкопок багатьох міст виявлено у великій кількості вироби київських майстрів XII—XIII ст. — ювелірів, склоробів, гончарів та ін. Про торгові обороти Києва цього часу красномовно свідчать знахідки монетних гривен, вагою близько 45 кг, що становить третину ваги всіх срібних злитків, виявлених на давньоруських землях.

Зростання і розвиток Києва в указаний період тісно пов'язані зі збільшенням у ньому кількості феодальних дворів. Літопис протягом XI—XIII ст. згадує понад 20 боярських і воєводських династичних родів, які відігравали важливу роль у житті не тільки Києва, а й усієї Русі. Родоначальник знаменитого боярського роду Вишата брав участь у поході руських дружин на Царград 1043 p., а його син Ян був відомим київським тисяцьким. Визначними діячами кінця XI — початку XII ст. стали київські бояри Чудіни. Старший із них — Чудін Нікула був посадником у Вишгороді, його брат Туки — воєводою в Ізяслава і Всеволода Ярославичів, а син Чудін Іван брав участь у відомій нараді, скликаній Мономахом у Берестові. Помітне місце у житті Києва початку XII ст. посідав боярський рід Ратібора, родоначальник якого 1079 р. був посадником Всеволода у Тмутаракані, а потім став радником Мономаха.

Названі, а також інші боярські родини мали у Києві великі феодальні гнізда-двори, що розташовувалися переважно у центральній частині міста і зосереджували в собі значні багатства. Крім трьох князівських дворів (великий Ярославів, Мстиславів і Брячиславів), літопис називає ще десять боярських (Никифорів, Чудін, Гордятин, Воротиславів, Коснячків, Путятин, Глібів, Ратшин, Бориславів, Васильків). Безперечно, їх було значно більше, про що свідчать численні знахідки скарбів. Не менші багатства перебували і в руках духівництва. Київські митрополити, духовенство численних монастирів та храмів жили не тільки за рахунок пожертвувань, що надходили з усіх кутків Русі, а й за рахунок експлуатації селян.

Важливу роль у житті Київської землі відігравали міста Вишгород, Білгород, Василів, а також фортеці, що входили до системи оборонного кільця навколо Києва. Вишгород (сучасне м. Вишгород) виник за 15—16 км вище Києва на правому високому (до 80 м) виступі дніпровського берега, поблизу переправи через Дніпро. Місто було обнесене земляними валами, що, як і вали Києва, споруджувалися за допомогою дерев'яних городин. На підступах до міста розташовували сторожові пункти, що разом з Вишгородом контролювали північно-західні підступи до Києва. Воєнно-стратегічне значення міста у системі сборони центральної території Русі високо оцінювали київські князі. Під час воєнної небезпеки вони нерідко зачинялись у вишгородській фортеці, вважаючи її, напевно, більш міцною, ніж київську. Князі — претенденти на київський стіл — також надавали особливого значення оволодінню Вишгородом як однією з основних перешкод на шляху до Києва.

Починаточи з князювання Ярослава Мудрого, Вишгород набрав значення великого церковного центру Русі. У ньому покоїлись останки князів Бориса й Гліба — перших руських святих, на честь яких була збудована дерев'яна, а в 1115 р. і кам'яна церква. Культу Бориса й Гліба присвячена значна церковна література, яка поряд з літописом є важливим джерелом для вивчення історії міста. В одному з літературних творів XI ст., де Борис і Гліб прославляються як захисники Русі, міститься характеристика Вишгорода як важливої фортеці Руської землі: «Стенам твоим, Вышгород, я устроил стражу на все дни и ночи. Не уснет она и не задремлет, охраняя и утверждая отчину свою русскую землю от супостатов и усобной войны».

Вишгород являв собою також великий ремісничий центр, продукція якого задовольняла потреби значної округи. Розвитку торгівлі сприяло географічне положення міста. Його роль у міжнародній торгівлі відзначав уже Константин Багрянородний. Не менше значення мав він і у внутрішній торгівлі.

Вишгород належав до значних феодальних центрів, він тримав під своєю владою навколишні землі. Писемні джерела неодноразово згадують вишгородських бояр, які відігравали помітну роль у політичному житті Київської землі й Русі. Зокрема, 1015 р. київський князь Святополк використав їх у злочинній змові проти Бориса. «Святополкъ же приде нощью Вышегороду, отай призва Путшю и вышегородьскые болярьці, и рече имъ: «Прияете ли мні всемъ сердцемъ?»... Онъ же рече имъ: «...Убийте брата моего Бориса». Під 1164 р. літопис говорить про спалення дворів боярина Радила і семи інших феодалів. Згадуваний у зв'язку з подіями 1146 р. вишгородський тіун Тудор походив із знаменитого роду, перший представник якого входив ще до складу посольства князя Ігоря до Константинополя.

Будучи важливим воєнно-стратегічним, економічним і церковно-релігійним центром Київської землі, Вишгород не являв собою якоїсь самостійної політичної одиниці. Протягом усієї давньоруської історії він виступав як пригород Києва, навіть коли в ньому з'явилися свої князі. Останні, як правило, призначалися великим князем з числа молодших родичів, які не претендували на київський стіл. У Вишгороді сиділи підручні князів Ярополка Володимировича, Юрія Долгорукого, Ростислава Мстиславича та інших. Вони перебували, по суті, на становищі київського воєводи. Про незначну роль вишгородських князів свідчить той факт, що 1155 р. син Юрія Андрій, навіть не повідомивши батька, залишив Вишгород і пішов до Суздаля. Очевидно, що і в другій половині XII ст. Вишгород продовжував відігравати роль заміської великокнязівської резиденції і перебувати під безпосередньою зверхністю Києва. (У Вишгороді розташовувалися двори Ольги, Володимира, Святополка Володимировича, Ярослава Мудрого, Всеволода Ольговича.) Пізніше на зразок Вишгорода подібні князівські резиденції були засновані владимирськими й смоленськими князями (Боголюбово і Смядинь).

За 25 км на південний захід від Києва, на правому березі Ірпеня, знаходився ще один важливий пригород Києва — Білгород (сучасне с. Білгородка). Він був розташований у дуже зручному для оборони місці — на високій частині плато, що підноситься над заплавою Ірпеня на 40—45 м. Із заходу і півдня Білгород мав природні оборонні рубежі, зі сходу й півночі був оточений земляними валами й ровами. Загальна площа фортеці становила 100 га: під час ворожої загрози за її потужними стінами могло сховатися населення цілої околиці.

Київські князі розуміли значення Білгорода як важливого воєнно-стратегічного пункту і всіляко сприяли його процвітанню. Як і у Вишгороді, тут знаходився, очевидно, двір київських князів. У XII ст. під час загострення боротьби за Київ Білгород одержав статус князівського міста, князі якого, проте, перебували під постійною опікою київських. Останні намагалися посадити в Білгород такого князя, який би допомагав відстоювати інтереси Києва. 1117 р. Володимир Мономах передав Білгород старшому сину Мстиславу, а 1149 р. Юрій Долгорукий — Борису. Втрата Білгорода київським князем, по суті, означала втрату Києва. Так, 1150 p., довідавшись про взяття Білгорода військами Ізяслава Мстиславича, Юрій Долгорукий без бою віддав йому Київ. Про залежність Білгорода від Києва свідчить також літописна стаття 1151 р. У відповідь на вимогу Юрія Долгорукого відкрити йому ворота білгородці заявили: «А Киев ты ся кое отворилъ».

Тільки в останній чверті XII ст. у Білгороді утвердився суперник великого князя Рюрик Ростиславич, проте це не привело до відокремлення Білгорода від Києва. Досить швидко Рюрик домігся від Святослава згоди на співправління, і Білгород став однією з великокнязівських резиденцій. У 1197 р. тут, на місці дерев'яної церкви, за разпорядженням Рюрика спорудили кам'яний храм св. Апостолів, оздоблений фресковим і золотим розписом, різноколірними майоліковими плитками.

Протягом кількох століть Білгород перебував на становищі великого єпископського центру, заснування якого історики пояснюють, як правило, особистими симпатіями до цього міста київських князів. Очевидно, у великих князів на це були і більш серйозні причини. Єпископський Білгород, розташований на межі з Древлянською землею, мабуть, мав поширювати на останню слідом за князівською і церковну владу Києва. Як свідчать літописи, білгородські попи відігравали досить помітну роль і в політичному житті міста. Значний процент білгородського населення складала дружинна і земельна знать, у руках якої перебували численні замки й села. Її двори розташовувались у центральній частині міста і поряд з князівськими та єпископськими являли собою окремі феодальні гнізда.

З півдня оборонна система навколо Києва замикалася Пересеченом (Китаївське городище), розташованим на стрімкому й високому виступі корінного дніпровського берега, за 6 км від Видубицького монастиря. Городище займало площу близько 8 га і мало потужні укріплення, що складалися з трьох ліній земляних валів і ровів. Поблизу дитинця й окольного міста, біля підошви горба, знаходились значних розмірів посад і курганний могильник.

Центральним і найбільшим містом в оборонній системі вздовж Стугни був Василів (сучасне м. Васильків), заснований ще Володимиром Святославичем у X ст. У неспокійні часи феодальної роздробленості Василів посідав помітне місце у житті Київської землі. Близько середини XII ст. він одержав статус князівського міста. Як і Білгород, Василів мав першокласну фортецю: вал оточував не тільки дитинець, а й посад. Найвищого розвитку місто досягло у XII — першій половині XIII ст. Судячи з літописних повідомлень, Василів, як і, до речі, вся Стугнянська оборонна лінія, у XII ст. втратив воєнно-стратегічне значення, але відігравав досить важливу роль у торговельному житті Київської землі. Через нього з Києва проходив відомий торговельний шлях, який вів через Рось у Дністровське Пониззя, Подунав'я і Галичину.

Від гирла Стугни і до Росі проходила Дніпровська оборонна лінія, у системі якої знаходилися Треполь, Халеп, Новгород-Святополч, Іван, Чучин, Заруб, Канів. Більшість з цих пунктів являла собою не тільки фортеці, а й господарські та адміністративні центри окремих феодальних володінь. Будувалися вони за певним планом і мали цілий ряд спільних конструктивних рис.

Крайнім південним містом Київської землі на Дніпрі був Канів. Його винятково важлива роль в історії давньоруської держави визначалася вже самим розташуванням. Канів уперше згадується літописом під 1149 p., коли він вже перетворився на великий воєнно-феодальний центр і мав статус княжого міста. З посиленням тиску Русі на Степ значення Канева зростало. З другої половини XII ст. руські князі вели переговори з половцями, як правило, не поблизу Києва і навіть не в Сакові, а у містах південного пограниччя, серед яких частіше за інші фігурує Канів. Напевно, останній мав і важливе торговельне значення, якщо руські князі саме тут у 1168, 1170 і 1189 pp. охороняли шляхи грецький і залозний. До наших днів добре зберігся Георгіївський (Успенський) собор у Каневі, збудований близько 1144 р. за великого київського князя Всеволода Ольговича.

Пороська оборонна лінія, по суті, продовжувала Дніпровську. На Росі від її витоку до гирла відомо 13 давньоруських городищ, розташованих вздовж лівого її берега. Переважна більшість їх — Товаров, Кульдеюрів, Дверен, Богуслав, Володарев, Ростовець, Боровий і Чурнаєв — являла собою фортеці зі змішаним (слов'яно-торкським) населенням, деякі, як Корсунь, Торчеськ, Юр'їв та інші, — значні міські центри.

Юр'їв (сучасне м. Біла Церква) заснував Ярослав Мудрий і назвав його своїм християнським ім'ям. Тоді ж у ньому з'явилась і єпископська кафедра, яка вперше згадується у літописі під 1089 р. Заснування її у південноруському пограниччі, заселеному значною мірою тюркськими племенами, було викликане, очевидно, місіонерськими міркуваннями. Проіснувала юр'ївська єпархія до монголо-татарської навали. Протягом XII ст. Юр'їв брав найактивнішу участь у боротьбі з половцями і не раз зазнавав спустошень і руйнувань. 1103 p., після страшного розгрому половцями, що стався 1095 p., місто було знову відбудоване. У другій половині XII ст. під стінами Юр'єва половці двічі зазнали нищівних поразок.

Поблизу Юр'єва знаходилось місто Торчеськ — центр берендеїв, торків, печенігів та інших тюркських племен Поросся. У літописних повідомленнях Торчеськ згадується і як важлива фортеця, що протягом півтора століття була на передньому краї боротьби з половцями. З середини XII ст. це місто стало князівським центром, адміністративним осередком Поросся. У ньому, як правило, сиділи ставленики Києва, на яких наприкінці XII ст. великі князі майже повністю переклали піклування про оборону південноруського кордону. Час великих походів давньоруських князів у Степ минув, половці більше не становили значної небезпеки для Русі. Їх набіги з успіхом відбивали полки тюркських племен — печенігів, торків, берендеїв, які відомі з літопису під загальною назвою чорних клобуків, а також руські гарнізони, розташовані у містах і фортецях вздовж Росі.

Північно-західні та західні райони Київської землі, як свідчить літопис, уже з кінця X ст. були вкриті густою мережею міст, феодальних замків і селищ, розташованих по берегах Тетерева, Здвижа, Ірші, Ужа, Случі, Уборті, а також дрібніших річок. Літопис називає тут Іскоростень, Овруч, Вздвижен, Мильськ, Мичськ, Полонний, Семоч, Заречськ, Ушеськ, Чорнобиль, Городськ, Колодяжин та інші населені пункти.

Ще до того, як київські князі підкорили древлян, їхнім адміністративно-політичним центром був Іскоростень (сучасне м. Коростень). За історичними переказами, на одному з чотирьох іскоростенських городищ стояв замок знаменитого древлянського князя Мала. Проте виявлене на р. Ірші, поблизу сучасного містечка Малина, сильно укріплене городище VIII—XIII ст. дає підставу розташувати його резиденцію саме тут. Протягом періоду феодальної розробленості Іскоростень залишався значним міським осередком Київської землі.

З другої половини X ст. політичним центром Древлянської землі став Вручій (сучасне м. Овруч), який виник на правому березі Норину, на стрімкій, оточеній глибокими ярами горі. З втратою автономії Древлянською землею згадки про Овруч надовго зникають зі сторінок літопису і з'являються тільки в останній чверті XII ст., коли він став уділом князя Рюрика Ростиславича. Ставши співправителем Святослава, Рюрик не забув і свою другу резиденцію — Овруч, в якому близько 1190 р. була збудована церква св. Василія, що дійшла до наших днів у реконструкції О. В. Шусєва.

Ряд населених пунктів західних районів Київської землі являв собою невеликі, але міцно укріплені воєнно-феодальні замки типу Райковецького городища на Гнилоп'яті або Колодяжина на Случі. Деякі з них, як Пересопниця, Дорогобуж, Дубровиця, наприкінці XII — початку XIII ст. перетворилися на справжні міста. В них час від часу сиділи посадники і князі — васали великих київських князів.

bigmir)net TOP 100