Галицьке князівство. Політична історія (XII — перша половина XIII ст.)

Реферат

Формування Галицького князівства розпочалось у другій половині XI ст. Цей процес пов'язаний з діяльністю засновника галицької династії князів Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Щоправда, намагання Ростислава проводити незалежну політику скінчилося невдачею (під тиском великого князя Ізяслава він змушений був залишити Галицьку землю), але справу батька продовжили три його сини — Рюрик, Василько та Володар. Займаючи князівські столи, відповідно перемишльський, теребовлянський і звенигородський, брати спільно протистояли великим київським князям у їхніх намірах перетворити Галичину у доменіальні володіння Києва. За 30-річчя свого князювання у Галичині Василько і Володар Ростиславичі заклали фундамент майбутньої могутності цієї окраїнної давньоруської землі. Близько 1124 р. галицькими князями стали сини Василька і Володаря: Юрій та Іван Васильковичі сіли відповідно у Галичі й Теребовлі, Ростислав і Володимирко Володаревичі зайняли Перемишль і Звенигород. Поділ Галицької землі на чотири частини загрожував їй міжкнязівською усобицею.

Галицьку усобицю розпочав Володимирко. Головний удар він спрямував проти брата Ростислава, який вважався старшим князем землі. Обидва заручилися підтримкою своїх союзників: перший — угорців, другий — Васильковичів і київського князя Мстислава. З'їзд у Ширці, де бояри обох князів намагалися досягти мирної угоди, не дав бажаних результатів, і Ростислав рушив на Звенигород. Оволодіти сильною фортецею йому не вдалось, і він змушений був припинити облогу. Продовжити боротьбу наступного року Ростиславу перешкодила раптова смерть. Після його смерті Володимирко об'єднав Перемишльську і Звенигородську волості, а коли 1141 р. не стало й обох Васильковичів, переніс столицю князівства до Галича. Він фактично став єдиним правителем Галицького князівства. Щоправда, на шляху до єдиновладдя Володимирка несподівано з'явився його племінник Іван Ростиславич, який був наділений від галицького стола Берладським князівством. 1144 р. він зажадав і одержав Звенигород. Близько 17 років Іван Ростиславич, якого літопис називає Берладником, вів з Володимирком, а потім і його сином Ярославом безуспішну боротьбу за галицький стіл.

1144 р. київський князь Всеволод Ольгович з численним військом, куди ввійшли й полки польського князя Володислава, виступив у похід проти Володимирка. Не маючи можливості взяти добре укріплену Звенигородську фортецю, де перебував князь, Всеволод повернув війська на Галич і Перемишль, чим змусив Володимирка піти на примирення і сплатити велику контрибуцію. Володимирко докладав усіх зусиль, щоб відвернути загрозу від Галичини, а тим часом галицькі бояри, скориставшись його відсутністю, вели переговори і запрошували на княжий стіл Івана Ростиславича. Іван зайняв Галич, але протримався там лише три тижні. Здійснивши невдалу вилазку з обложеного Володимирком Галича, він утік на Дунай, а потім у центральні землі Русі. У Києві Іван знайшов прихильність Всеволода і одержав від нього Вятицьку землю. Рішенням київського князя був невдоволений Володимирко, і між ними розпочалася нова війна.

Аналізуючи конфлікт Володимирка і великого князя Всеволода, не важко помітити, що, хоч безпосереднім приводом до нього служив Іван Берладник, коріння конфлікту лежало значно глибше. Всеволод Ольгович, проводячи політику об'єднання давньоруських земель, намагався прибрати до рук і Галицьку землю, проти чого рішуче виступав Володимирко. Київські князі й пізніше використовували ізгойство Івана Ростиславича у боротьбі з сепаратизмом Галича, але без особливих успіхів.

1146 р. Іван Берладник одержав вятицький уділ і служив (за 12 гривен золота і 200 гривен срібла) Святославу Ольговичу. Потім він перейшов на службу до Ростислава Смоленського, мабуть, сподіваючись на допомогу його брата Ізяслава, тоді київського князя, у боротьбі за Галич. Коли ж цього не сталося, Берладник 1149 р. перейшов на бік Юрія Долгорукого. На вимогу Володимирка, який одружив свого сина Ярослава з дочкою Юрія, останній ув'язнив Івана і тримав його у суздальській тюрмі. Згодом Берладника відбив Ізяслав Давидович, який у боротьбі за великокнязівський стіл намагався нейтралізувати Ярослава Осмомисла. 1158 р. через Берладника виник мало не загальноєвропейський конфлікт; видачі його у Ізяслава Давидовича вимагали Ярослав Осмомисл, Ростислав Смоленський, Мстислав і Ярослав Ізяславичі, Святослав Всеволодович, угорський король і навіть польські князі. Іван Ростиславич залишив Київ і пішов на Дунай, звідки на чолі шеститисячного війська виступив на Галич. Під Ушицею на його бік почали переходити смерди й холопи, і лише зрада половців, яким Берладник заборонив грабувати й убивати руських, не дала можливості оволодіти цією галицькою фортецею. Похід Ізяслава Давидовича на Галич скінчився тим, що він втратив великий стіл і разом з Берладником утік до Виря. 1161 р. обидва ізгої — київський і галицький — зійшли з історичної арени; Ізяслав Давидович загинув у бою під Білгородом, а Іван Ростиславич помер від отрути у далекому візантійському місті Салоніках.

Після смерті Всеволода Володимирко продовжував боротьбу з його наступником Ізяславом Мстиславичем, для чого уклав воєнний союз з Юрієм Долгоруким. За роки князювання (1141—1152) Володимирку вдалося подолати опір не тільки князів — претендентів на галицький стіл, а й місцевого боярства, зокрема галицького, яке мало сильні позиції ще з давніх часів.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Ярослава Осмомисла (1152—1187). На шляху до свого визнання йому довелось зіткнутись із значними труднощами. Головна з них — боротьба з боярством, яке не хотіло змиритися з втратою свого переважаючого впливу на справи князівства. 1153 р., не додержавши слова, даного великому князю Ярослав змушений був вступити у воєнний конфлікт з Ізяславом. У битві під Теребовлем галицькі війська зазнали поразки. Князь Ярослав у ній участі не брав, оскільки бояри під приводом молодості заборонили йому з'являтися на полі бою. Як вважають дослідники, справжньою причиною було те, що бояри не дуже довіряли Ярославу, який нещодавно клявся у вірності Києву. Серйозний конфлікт між галицьким боярством і Ярославом Володимировичем виник близько 1159 р. Невдоволені крутою вдачею князя, бояри вирішили запросити на княжий стіл його двоюрідного брата Івана Берладника, який перебував у Києві і разом із своїм покровителем Ізяславом Давидовичем готувався до походу на Галич. Літопис так розповідає про ці події: «Том же літі поча рать Изяславъ Давыдовичъ на Ярослава на Галичьскаго, ища волости Иванови Ростиславичю, рекшему Берладнику: слахуть бо ся к нему Галичане, веляче, ему всісти на коні и тімъ словомъ поущивають его к собі, рекуче: «толико явишу стягы, и мы отступимъ от Ярослава».

1187 р. Ярослав Осмомисл помер, залишивши галицьким князем не сина Володимира, а позашлюбного сина Олега «Настасьича». Таке рішення Осмомисла поклало початок новій галицькій усобиці, яка мало не призвела до повного політичного занепаду Галицької землі. Головною дійовою особою наступних подій знову виступило галицьке боярство. Незважаючи на клятву Ярославу, бояри вигнали Олега з Галича і запросили Володимира, напевно сподіваючись, що, одержавши галицький стіл з їхніх рук, він слухняно виконуватиме їхню волю. Володимир, однак, не справдив сподівань боярської олігархії. Як зауважує літопис, він «любезнивъ питию многому, и думы не любяшеть с мужми своими». Це досить швидко привело до конфлікту його з боярами, які, ввійшовши у переговори з Романом Мстиславичем, виступили проти Володимира. «Мужи же Галичкыи приимше съвіть Романовъ, совокупивше полкы своя и утвердившеся крестомъ, и восташа на князь свои». Володимир «поимавъ злато и сребро много с дружиною, и жену свою поимя, и два сына», втік до Угорщини. З допомогою угорського короля він намагався повернути стіл, але мети своєї не досяг. Король Бела III, захопивши Галич, віддав його своєму сину Андрію, а Володимира вивіз до Угорщини і посадив у в'язницю.

1189 р. Володимир Ярославич утік з угорського полону, «из Угоръ, из вежі каменое», і звернувся за допомогою до Фрідріха І Барбаросси. Імператор погодився допомогти галицькому ізгою, за що той мусив щороку сплачувати контрибуцію в 2 тис. гривен сріблом. Підтримка імператора, а також польського короля Казимира забезпечила Володимиру повернення Галича, в якому він просидів ще десять років.

Зі смертю Володимира (1199) династія Ростиславичів припинила своє існування, а разом з нею скінчилося і окреме політичне існування західних земель Русі. При князюванні Романа Мстиславича Галицька земля об'єдналася з Волинською і Київською. В його руках опинилася величезна територія давньоруських земель.

Переможні походи дружин Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет. У Галицькій землі знайшов гостинний притулок візантійський імператор Олексій Ангел, вигнаний 1201 р. племінником Олексієм Ісаковичем. У 1204 р. папа римський Інокентій III запропонував Роману Мстиславичу королівську корону. Після смерті Романа (1205) західні землі Русі знову вступили в смугу смут і князівсько-боярських усобиць.

Стара земельна знать, намагаючись обмежити права своїх князів, вела з ними постійну боротьбу, чим сприяла посиленню усобиць, а нерідко — й іноземній окупації. Найбільшої гостроти боротьба феодальних партій західних земель Русі досягла за малолітніх синів Романа Мстиславича — Данила й Василька. Волею галицьких бояр Данило успадкував батьківський стіл у чотирилітньому віці, але просидів на ньому недовго. Зрозумівши, що під воєнним тиском Рюрика й Ольговичів галицькі бояри готові відступитися від Данила, вдова Романа разом з дітьми втекла до Володимира — своєї вотчини.

Згодом над малолітніми Романовичами і в отчому Володимирі зібралися хмари. Княгиня знову мусила тікати. Цього разу вона з дітьми знайшла притулок у Польщі. Володимирський стіл зайняв Святослав Ігоревич.

Галицько-Волинське князівство розпалося на уділи — Галицький, Звенигородський і Володимирський. Це дало можливість Угорщині, де при дворі короля Андрія II виховувався юний Данило, постійно втручатись у галицько-волинські справи, а згодом і окупувати західноруські землі. Сталося це 1209 p., коли галицькі й волинські бояри відступилися від Ігоревичів і позбавили їх столів. Запрошені ж до Галича угорці поводили себе не як союзники галицьких бояр, а як завойовники: вони чинили насильства і над простолюдинами, і над боярами. Це примусило бояр знову звернутися за допомогою до Ігоревичів. 1210 р. угорці були вигнані з Галицької землі, і князі Володимир, Роман і Святослав зайняли відповідно галицький, звенигородський і перемишльський столи.

Переконавшись на власному досвіді, що сильні й свавільні галицькі бояри, незважаючи на всі їхні клятви й обіцянки, ніколи не змиряться з другорядною роллю в управлінні князівством, Ігоревичі вдалися до жорстоких репресій. За короткий час вони знищили близько 500 знатних бояр, решта втекла до Угорщини. Терор не дав бажаних наслідків, навпаки, він призвів до нової іноземної інтервенції.

1211 р. галицькі бояри в супроводі угорських і польських військ вдерлись у Галичину, стратили Ігоревичів, а на галицькому столі вдруге урочисто посадили Данила Романовича. Щоб мати необмежений вплив на малолітнього князя, бояри на чолі з Володиславом вислали з Галича його матір. Цією ситуацією вирішив скористатись угорський король Андрій II, який близько 1212 р. вступив до Галича, закував Володислава і всіх його спільників у кайдани і відправив до Угорщини. Не встигли угорці відійти в свою землю, як галицькі бояри, керовані братами Володислава Яволодом і Ярополком, знову підняли заколот проти Данила і його матері. Дізнавшись від прихильних белзьких бояр Гліба Потковича та братів Івана і Сбислава Станіславичів, що до Галича поспішає запрошений боярами Мстислав Пересопницький, княгиня разом з Данилом втекла до Угорщини, а потім — знову до Польщі. Згодом за допомогою польського князя Лешка княгиня з дітьми повернулася на Русь, але одержала не Галич і Володимир, на що мали право її сини, а Каменець, Тихомль і Перемишль.

1212 р. за загадкових обставин звільнився з угорського полону бунтівний боярин Володислав і зайняв галицький стіл. Вперше за багатовікову історію Русі боярин привласнив собі князівський титул: «Володиславь же воіха в Галичъ и вокняжися и седе на столі». Це викликало обурення не тільки князів, а й феодальної верхівки. Проти самозванця виступили Мстислав Пересопницький, Олександр Володимирський, Всеволод Белзький, Данило Романович, під знамена якого зібралися всі бояри його батька, а також Лешко Краківський. У битві на р. Бобрці Володислав з своїми союзниками чехами й угорцями був розгромлений і відступив до Галича. Спроба князів вибити його звідти закінчилася невдачею. Щоправда, того самого року Галич захопили поляки та угорці, які посадили Володислава у темницю, де він і помер.

Під приводом того, що на князівському столі не може сидіти боярин, — «не єсть лепо боярину княжити въ Галичи», — Лешко Краківський запропонував угорському королю Андрію II посадити в Галичі королевича Коломана, одруживши його з Лешковою дочкою. Андрій II дав згоду. П'ятирічний угорський королевич, який на прохання батька Андрія одержав від папи римського королівський титул, став галицьким князем. Перемишль відійшов до володінь Лешка Краківського, а Данило Романович взамін Галича одержав Володимир-Волинський.

Так руками феодалів Галицьке князівство була втягнуте у глибоку кризу, з якої не могло вийти протягом багатьох десятиліть. Його землями розплачувалися бояри зі своїми іноземними союзниками за допомогу у боротьбі з князями, воно стало ареною, де зводили між собою рахунки володарі сусідніх країн, а також предметом політичних спекуляцій римської церкви. Навіть перед загрозою повної втрати Галичиною політичної незалежності й перетворення її в придаток Угорщини та Польщі земельні магнати не могли змінити свою політику. Боярство то запрошувало на галицький стіл давньоруських князів, зокрема Мстислава Удалого й Данила Романовича, то організовувало проти них всілякі змови і сприяло переходу Галича до рук угорського короля Андрія і його сина Коломана.

1219 р. повсталі народні маси вигнали Коломана з Галича. В ньому до 1228 р. князював Мстислав Удалой. Після його смерті Галич на деякий час знову підпав під владу угорського короля, але 1229 р. Данило Романович при підтримці галичан звільнив місто від угорців. Щоправда, і цього разу він зустрів сильну боярську опозицію. Під час засідання думи бояри вирішили запалити палац і вбити князя. Коли ж брату Васильку випадково пощастило перешкодити здійсненню цього підступного плану, бояри вдалися до іншого. Вони запросили Данила на обід у Вишню, щоб там вбити його. Посол тисяцького Дам'яна попередив князя: «яко пиръ ти золъ есть, яко свіщано есть безбожнымъ твоимъ бояриномъ Филипомъ и брату чадомъ твоимъ Олександромъ, яко убьену ти быти». Розгніваний Данило наказав схопити 28 бояр, але стратити їх не наважився. Мабуть, ще свіжою була у пам'яті сумна доля князів Ігоревичів.

І все ж покінчити з незалежним і сильним земським боярством, сепаратистські тенденції якого завдавали стільки лиха Галицькій землі, можна було тільки шляхом установлення сильної князівської влади. На вічі у Галичі, яке Данило скликав після викриття боярського заколоту, сотник Мікула дав князю пораду, яка визначила всю його дальшу політику: «Господине! Не погнетши пчелъ меду не едать». Але до монголо-татарської навали Данило так і не подолав боярської опозиції, яка не набрала такої організованості й зрілості, щоб перетворити Галицьку землю на боярську республіку, але мала достатньо сил, щоб влаштовувати нескінченні змови і бунти проти князів.